×

Nous utilisons des cookies pour rendre LingQ meilleur. En visitant le site vous acceptez nos Politique des cookies.


image

"Месія Дюни" ГЕРБЕРТ Френк, 23 Частина (1)

23 Частина (1)

Жив колись чоловік, мудрувати охочий,

Він стрибнув у пісок і випалив очі,

Проте він народився відважним створінням, Тому не жалівся, що очниці пусті,

На поміч собі він прикликав видіння, Стрибнув іще раз — просто в святі.

Дитячий віршик з «Історії Муад'Діба»

Пол стояв у темряві перед січчю. Пророче видіння показало йому, що зараз ніч і місячне сяйво вирізьблює силует каплички на Бородатій Скелі, угорі ліворуч. Пам'ятне місце: перша його січ, де вони з Чані...

«Я не повинен думати про Чані», — сказав він собі.

Видіння говорило йому про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею.

У пустелі пливе вода! Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на його рідній планеті Каладані. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. Скарб.

Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшов помічник.

Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею.

— Даруйте, сір, — озвався помічник. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис.

— Я сам можу прочитати! — різко відповів Пол. У належному місці написав «Імпер. Атрід», повернув рамку, вклавши її точно в простягнуту руку помічника й усвідомлюючи викликаний цими діями переляк.

Помічник утік.

Пол обернувся. Бридка безплідна земля! Він уявив її собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Але це й багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти.

Уся вона потребувала лише води... і любові.

Пол подумав, що життя перетворить цей зловісний смітник на лагідні рухливі форми. Таким було послання пустелі. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив його. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтеся життю, усьому життю, кожній його часточці, поклоняйтеся найскромнішому плазуну! Ця краса об'єднує нас усіх!»

Вони б не зрозуміли. У цій пустелі їм було безмежно пустельно. Рослини не виконували для них зеленого балету.

Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. Хотів утекти з власної свідомості — бестії, що поглинула його. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом.

У відчаї Пол прогнав думки геть.

Зорі!

Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним — нескінченний обшир. Треба бути шаленцем, аби думати, що людина може правити бодай краплею цього безміру. Навіть він, Пол, не може уявити собі кількості підданців у власній Імперії.

Підданці? Радше поклонники або вороги. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі його закостенілих вірувань? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів? Не уник цього навіть Імператор. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. Але непереможний Усесвіт урешті розбив його плани своїми безмовними хвилями.

«Плюю на Дюну, — подумав він. Віддаю їй свою вологу!»

Той його міф, що творився з плутаних рухів та фантазії, з місячного сяйва та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих

скель і кармазинових тіней, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? Коли хвилі відступлять, на їхньому місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам'яті й нічим більше. Чи таким має бути золотий генезис людини?

Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола.

— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол.

—Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола.

— Я знаю.

— Я... прийшов перестерегти вас, мілорде.

— Я знаю.

І гхола розповів йому про закляття примусу, що наклав на

нього Біджаз.

— Ти знаєш природу цього примусу? — спитав Пол.

— Насилля.

Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела його дорога із самого початку. І тоді він завмер. Джигад підхопив його й поніс своїм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутнього.

—З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол.

— Але ж, сір...

— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас?

— Мілорде?

— Пустеля — яка вона цієї ночі?

— Ви не бачите?

— У мене немає очей, Дункане.

— Але...

— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би

не мати його. Я помираю через ясновидіння. Ти це знаєш, Дункане?

— Можливо... те, чого ви боїтеся, не трапиться, — сказав гхола.

— Що? Відкинути власне пророцтво? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? Люди називають це силою, даром. А насправді це каліцтво! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я його знайшов!

—Мілорде, — пробурмотів гхола, — я... це не... юний пане, ти не...

Він замовк.

Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав:

— Як ти назвав мене, Дункане?

— Що? Що я... хвилинку...

— Ти назвав мене «юним паном».

— Так, справді.

— Так мене завжди називав Дункан. — Пол простягнув руку,

торкнувся обличчя гхоли. — Це було частиною твого тлейлаксанського тренування?

— Ні.

Пол опустив руку.

— То що тоді?

— Це вийшло... з мене.

— Ти служиш двом господарям?

— Можливо.

— Звільнися від гхоли, Дункане.

— Як?

— Ти людина. Зроби щось людське.

— Я гхола!

— Але тіло твоє людське. І там Дункан.

— Там щось.

— Мені байдуже, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але

зробиш.

— Ви маєте передбачення?

— До дідька передбачення! — відвернувся Пол. Тепер його візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати.

— Мілорде, якщо ви...

— Тихо! — Пол здійняв руку. — Ти почув це?

— Що почув, мілорде?

Пол похитав головою. Дункан нічого не чув. Чи, може, цей

звук — лише витвір його уяви? З пустелі прозвучало його племінне ім'я — звіддалік і приглушено:

— Усуль... Ууууусууууль... — Що трапилося, мілорде?

Пол знову хитнув головою. Він відчував, що за ним спостерігають. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Щось? Ні, хтось.

— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас.

— Що ви сказали, мілорде?

— Це майбутнє, — відповів Пол.

Аморфний людський усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі

його видіння. Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме.

— Не розумію, мілорде, — сказав гхола.

— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. — Це називають «водяною хворобою». Дивно, правда?

— Дуже дивно.

Пол, напруживши пам'ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. «І де я втішуся?» спитав він себе. Він пам'ятав лише Чані за сніданком у той день, коли вони вирушили до пустелі. Була вона тоді неспокійною й роздратованою.

— Чого ти носиш ту стару куртку? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний мундир із червоним яструбом. — Ти ж Імператор!

— Навіть в Імператора є улюблений одяг, — відповів він.

Без жодної зрозумілої для нього причини в очах Чані з'явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони.

Тепер, у темряві, Пол потер свої щоки й відчув там вологу. «Хто віддає вологу мертвим?» — спитав він себе. Це його власне обличчя, але й чуже. Вітер холодив вологу шкіру. На мить промайнула надія, але відразу й щезла. Що це за клубок у грудях? Може, щось не те з'їв? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим! Вітер поколює піском щоки. Висохла тепер шкіра, безумовно, його власна. Але чиє ж це тремтіння зосталося?

І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. Він усе гучнішав... і гучнішав...

Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнуло в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі... Ні, це не усмішка, а гримаса горя! То був лейтенант федайкінів на ім'я Тандіс. За ним сунув численний натовп людей, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад'Діба.

— Чані... — сказав Тандіс.

— Мертва, — прошепотів Пол. — Я почув її поклик.

Він обернувся в бік січі. Він знав це місце. Тут він не міг сховатися. Його кваплива візія висвітлила йому цілу юрбу фрименів. Він побачив Тандіса, відчув жаль федайкіна, його страх і гнів.

— Її не стало, — промовив Пол.

Гхола почув ці слова з вогненної корони. Вони палили йому груди, хребет, очниці металевих очей. Його права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї жахливої корони. Він рухався згідно з командами й бажаннями когось іншого. Шнурочки смикнули його за плечі, ноги, щелепу. У роті щось страшно хрускотіло, повторюючись раз у раз:

— Храак! Храак! Храак!

Ніж здійнявся для удару. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши:

— Тікай! Юний пане, тікай!

— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.

М'язи гхоли завмерли. Він весь затремтів, похитнувся.

«...що мусить бути зроблено». Ці слова проступили в його свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «...що мусить бути зроблено». Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. Юний пан дещо успадкував від цього старого. «...що мусить бути зроблено».

Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдаго, Гайт-Айдаго... Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. Давні спогади залили розум. Він відмітив їх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової свідомості. Нова особа здобула тимчасову форму внутрішньої тиранії. Маскулятивний синтез був обтяжений потенційними збуреннями, але події змусили його на якийсь час пристосуватися. Юний пан потребував його.

Тоді все й звершилося. Він усвідомив себе як Дункана Айдаго, пам'ятаючи водночас і про Гайта, наче це в ньому ховалося й спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. Корона розпалася. Він скинув тлейлаксанський примус.

— Тримайся поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах.

І оскільки Айдаго все ще стояв наче в трансі, окликнув:

— Дункане!

— Так, я Дункан.

— Звичайно ж, ти Дункан! І ти щойно повернувся. Тепер ходімо всередину.

Айдаго йшов крок у крок із Полом. Усе було як за давніх часів,

але й не так. Тепер, звільнившись від тлейлаксу, він міг оцінити те, що вони дали йому. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій. Ментатська дисципліна дала змогу віднайти рівновагу. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньою причиною. Уся його свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий.

— Сір, — сказав федайкін Тандіс, коли вони підійшли до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. Я наказав їй чекати.

— Дякую, — відповів Пол. — Пологи...

— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. — Сказали, що у вас двоє дітей, обоє живі та здорові.

— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдаго.

— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. — Я їх бачив. Гарненькі фрименські діти.

— Як... як вона померла? — прошепотів Пол.

— Мілорде? — схилився Тандіс.

— Чані? — вимовив Пол.

— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. — Лікарі казали,

що її тіло було просто висушене швидкістю. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали.

— Забери мене до неї, — шепнув Пол. — Мілорде?

— Забери мене до неї!

— Ми саме туди йдемо, мілорде. — Тандіс знову нахилився до Пола. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа?

— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. — Час насилля минув.

Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йому, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. Двоє немовлят! А візія показала тільки одне. Проте все решта йшло точнісінько так само, як у видінні. Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Хтось. Його власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам'яті.

Двоє немовлят?

Він знову спотикнувся. «Чані, Чані, — подумав він. Не було іншого шляху. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою... і милосерднішою. Вони взяли б наших дітей у заручники, а тебе тримали в клітці й невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. А так... так ми знищимо їх і врятуємо наших дітей. Дітей?»

Він знову спотикнувся.

«Я це дозволив, — подумав він. І я мушу почуватися винним». Попереду в печері здійнявся шум. Він усе дужчав і дужчав,

достоту як у видінні. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей двоє.

«Чані мертва», — сказав він собі.

Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнє вхопило його, здолало й скинуло в прірву, стіни якої все вужчали й вужчали. Він бачив, як вони сходяться попереду. Так було у видінні.

«Чані мертва. Я повинен горювати».

Але у видінні було інакше.

— Покликали Алію? — спитав він.

— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс.

Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Мовчання

рухалося перед ним, наче хвиля. Галасливе сум'яття почало стихати. Січ заповнилася гущею емоцій. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей, але це виявилося неможливим. Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Вони були немилосердні у своїй цікавості, ці обличчя. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася


23 Частина (1) 23 Part (1)

Жив колись чоловік, мудрувати охочий, Once upon a time there lived a man who wanted to be wise,

Він стрибнув у пісок і випалив очі, He jumped into the sand and burned out his eyes,

Проте він народився відважним створінням, Тому не жалівся, що очниці пусті, However, he was born a brave creature, therefore he did not complain that the eye sockets were empty,

На поміч собі він прикликав видіння, Стрибнув іще раз — просто в святі. He called a vision to help himself, He jumped once more - just in celebration.

Дитячий віршик з «Історії Муад'Діба» Children's poem from "The Story of Muad'Dib"

Пол стояв у темряві перед січчю. Paul stood in the dark in front of the sich. Пророче видіння показало йому, що зараз ніч і місячне сяйво вирізьблює силует каплички на Бородатій Скелі, угорі ліворуч. A prophetic vision showed him that it was now night and the moonlight carved the silhouette of the chapel on the Bearded Rock, upper left. Пам'ятне місце: перша його січ, де вони з Чані... Memorable place: his first sich, where he and Chani...

«__Я не повинен думати про Чані__»__, —__ сказав він собі. I shouldn't be thinking about Chani, he told himself.

Видіння говорило йому про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею. The vision told him of nearby changes: a clump of palm trees far to the right, the black and silver line of a rope carrying water across the dunes lashed by the morning storm.

__У пустелі пливе вода!__ Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на його рідній планеті Каладані. Water flows in the desert! Paul remembered the waters of another world, the river that flowed on his home planet of Caladan. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. At that time he did not understand the value of such a stream, even if it is a turbid current in a rope laid across the desert. Скарб. Treasure.

Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшов помічник. An assistant came up from behind, coughing delicately.

Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній. Paul reached for a mag box with a single sheet of metal paper in it. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. He moved as slowly as water in a rope. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею. The vision was flowing, but he was less and less willing to move with it.

— Даруйте, сір, — озвався помічник. "Excuse me, sir," said the assistant. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис. - This is an agreement with Sembule - we need your signature.

— Я сам можу прочитати! - I can read it myself! — різко відповів Пол. - answered Paul sharply. У належному місці написав «Імпер. In the appropriate place he wrote "Emperor. Атрід», повернув рамку, вклавши її точно в простягнуту руку помічника й усвідомлюючи викликаний цими діями переляк. Atreides,” turned the frame, placing it precisely in the outstretched hand of the assistant and realizing the fright caused by these actions.

Помічник утік. The assistant ran away.

Пол обернувся. Paul turned around. __Бридка безплідна земля!__ Він уявив її собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Ugly barren land! He imagined it sun-drenched and heat-soaked, all sandy screes and dark dusty pits, a place of shifting sands and demonic winds blowing little ocher dunes on the rocks. Але це й багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти. But this is also a rich land: it is large, sprawling, it burst out of narrow straits into open spaces, onto wastelands smoothed by storms, onto rock bastions and wind-carved mountain ranges.

Уся вона потребувала лише води... і любові. All she needed was water... and love.

Пол подумав, що життя перетворить цей зловісний смітник на лагідні рухливі форми. Paul thought that life would transform this ominous dump into gentle moving forms. Таким було послання пустелі. Such was the message of the desert. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив його. The contrast between what had been and what had become stunned him. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтеся життю, усьому життю, кожній його часточці, поклоняйтеся найскромнішому плазуну! He wanted to turn to the assistants gathered at the entrance to the sich and call out to them: "If you need to worship something, worship life, all life, every part of it, worship the humblest reptile! Ця краса об'єднує нас усіх!» This beauty unites us all!"

Вони б не зрозуміли. They wouldn't understand. У цій пустелі їм було безмежно пустельно. In this desert, they were infinitely desolate. Рослини не виконували для них зеленого балету. Plants did not perform a green ballet for them.

Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. He dropped his hands to his sides, clenched his fists, trying to snap out of the vision. Хотів утекти з власної свідомості — бестії, що поглинула його. He wanted to escape from his own consciousness - the beast that swallowed him. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом. Consciousness lay inside, weighed down by all the lives it had absorbed, saturated with experience.

У відчаї Пол прогнав думки геть. In desperation, Paul pushed the thoughts away.

__Зорі!__ Dawn!

Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним — нескінченний обшир. Consciousness turned to the very thought of all the stars above him - an infinite expanse. Треба бути шаленцем, аби думати, що людина може правити бодай краплею цього безміру. You have to be crazy to think that a person can control even a drop of this immensity. Навіть він, Пол, не може уявити собі кількості підданців у власній Імперії. Even he, Paul, cannot imagine the number of subjects in his own Empire.

Підданці? Subjects? Радше поклонники або вороги. Rather worshipers or enemies. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі його закостенілих вірувань? Is even one of them interested in something that goes beyond his rigid beliefs? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів? Where is the person who was able to escape from the grip of his own superstitions? Не уник цього навіть Імператор. Even the Emperor did not escape this. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. He lived an all-consuming life, tried to create the universe in his own image. Але непереможний Усесвіт урешті розбив його плани своїми безмовними хвилями. But the invincible Universe eventually shattered his plans with its silent waves.

«__Плюю на Дюну, —__ подумав він. Spitting on Dune, he thought. — __Віддаю їй свою вологу!__» "I give her my moisture!"

Той його міф, що творився з плутаних рухів та фантазії, з місячного сяйва та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих That myth of his, which was created from confused movements and fantasy, from moonlight and love, from prayers older than Adam, from gray

скель і кармазинових тіней, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? rocks and crimson shadows, from the groans of countless martyrs - what did he become in the end? Коли хвилі відступлять, на їхньому місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам'яті й нічим більше. When the waves recede, the shores of Time will spread out in their place - clean, empty, strewn with the glitter of endless grains of memory and nothing else. Чи таким має бути золотий генезис людини? Should this be the golden genesis of man?

Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола. The rustle of sand against stone indicated that the ghola had joined him.

— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол. "You're avoiding me today, Duncan," Paul said.

—Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола. "It is dangerous for you to address me like that," replied the ghola.

— Я знаю. - I know.

— Я... прийшов перестерегти вас, мілорде. "I... have come to warn you, my lord."

— Я знаю.

І гхола розповів йому про закляття примусу, що наклав на And the ghola told him about the spell of compulsion he had put on

нього Біджаз. him Bijaz.

— Ти знаєш природу цього примусу? - Do you know the nature of this compulsion? — спитав Пол.

— Насилля. - Violence.

Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела його дорога із самого початку. Paul felt that he had arrived at the very place where the road had been leading him from the beginning. І тоді він завмер. And then he froze. Джигад підхопив його й поніс своїм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутнього. Dzhigad picked him up and carried him on his way, from which he had to turn - however, how to get rid of the terrifying burden of the Future.

—З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол. "There will be no violence on Duncan's part," Paul whispered.

— Але ж, сір... - But, sir...

— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас? - Tell me, what do you see around us?

— Мілорде? "My lord?"

— Пустеля — яка вона цієї ночі? - What is the desert like this night?

— Ви не __бачите?__ - Don't you see?

— У мене немає очей, Дункане. "I have no eyes, Duncan."

— Але...

— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би “I only have my vision,” said Paul, “and I'd rather

не мати його. Я помираю через ясновидіння. I die because of clairvoyance. Ти це знаєш, Дункане? Do you know that, Duncan?

— Можливо... те, чого ви боїтеся, не трапиться, — сказав гхола. "Perhaps...what you fear will not happen," said the ghola.

— Що? - What? Відкинути власне пророцтво? Reject your own prophecy? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? How can I do that when I've seen it a thousand times? Люди називають це силою, даром. People call it strength, a gift. А насправді це каліцтво! And in fact it is a mutilation! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я його знайшов! It does not allow me to leave my life where I found it!

—Мілорде, — пробурмотів гхола, — я... це не... юний пане, ти не... "My lord," muttered the ghola, "I... it's not... young sir, you don't..."

Він замовк. He fell silent.

Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав: Paul, sensing the confusion in the ghola's voice, said,

— Як ти назвав мене, Дункане? "What did you call me, Duncan?"

— Що? - What? Що я... хвилинку... What I... wait a minute...

— Ти назвав мене «юним паном». - You called me "young master."

— Так, справді. - Yes, indeed.

— Так мене завжди називав Дункан. — That's what Duncan always called me. — Пол простягнув руку, Paul held out his hand.

торкнувся обличчя гхоли. touched the ghola's face. — Це було частиною твого тлейлаксанського тренування? "Was that part of your Tleilaxan training?"

— Ні. - No.

Пол опустив руку. Paul lowered his hand.

— То що тоді? - So what then?

— Це вийшло... з мене. - It came out... of me.

— Ти служиш двом господарям? - Do you serve two masters?

— Можливо. - Maybe.

— Звільнися від гхоли, Дункане. "Get rid of the ghola, Duncan."

— Як? - How?

— Ти людина. - You are human. Зроби щось людське. Do something human.

— Я гхола!

— Але тіло твоє людське. - But your body is human. І там Дункан. And there's Duncan.

— Там __щось__.

— Мені байдуже, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але “I don't care how you do it,” said Paul, “but

зробиш.

— Ви маєте передбачення? - Do you have a prediction?

— До дідька передбачення! - To the grandfather of prediction! — відвернувся Пол. Paul turned away. Тепер його візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати. Now his vision moved forward with gaps, but it was a thing that could not be held back.

— Мілорде, якщо ви... "My lord, if you—"

— Тихо! - Quiet! — Пол здійняв руку. Paul raised his hand. — Ти почув це? "Did you hear that?"

— Що почув, мілорде? - What did you hear, my lord?

Пол похитав головою. Paul shook his head. Дункан нічого не чув. Duncan heard nothing. Чи, може, цей Or maybe this one

звук — лише витвір його уяви? Is the sound just a figment of his imagination? З пустелі прозвучало його племінне ім'я — звіддалік і приглушено: From the desert sounded his tribal name - from afar and muffled:

— Усуль... Ууууусууууль... — Що трапилося, мілорде? - Usul... Uuuuuuuuuul... - What happened, my lord?

Пол знову хитнув головою. Paul shook his head again. Він відчував, що за ним спостерігають. He felt that he was being watched. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Something in the shadows of the night knew he was here. Щось? Ні, __хтось.__

— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас. "Everything was beautiful," he whispered, "and you were beautiful."

— Що ви сказали, мілорде? "What did you say, my lord?"

— Це майбутнє, — відповів Пол. "It's the future," Paul replied.

Аморфний людський усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі The amorphous human universe was changing, dancing in rhythm

його видіння. his vision Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме. Then he struck a powerful note that will echo for a long time.

— Не розумію, мілорде, — сказав гхола. "I do not understand, my lord," said the ghola.

— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. "Freeman dies when he's out in the desert too long," Paul said. — Це називають «водяною хворобою». - This is called "water disease." Дивно, правда? Weird, right?

— Дуже дивно. - Very strange.

Пол, напруживши пам'ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. Paul, straining his memory, tried to recall the sound of Chani's breathing at night beside him. «__І де я втішуся?__» __—__ спитав він себе. "And where shall I comfort myself?" he asked himself. Він пам'ятав лише Чані за сніданком у той день, коли вони вирушили до пустелі. He only remembered Chani at breakfast the day they left for the desert. Була вона тоді неспокійною й роздратованою. She was restless and irritated then.

— Чого ти носиш ту стару куртку? - Why are you wearing that old jacket? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний мундир із червоним яструбом. she asked, noticing that he was wearing a black uniform with a red hawk under his Fremen clothing. — Ти ж Імператор! - You are the Emperor!

— Навіть в Імператора є улюблений одяг, — відповів він. "Even the Emperor has his favorite clothes," he answered.

Без жодної зрозумілої для нього причини в очах Чані з'явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони. Without any clear reason for him, real tears appeared in Chanya's eyes - for the second time in her life, she violated the Fremen prohibitions.

Тепер, у темряві, Пол потер свої щоки й відчув там вологу. Now, in the dark, Paul rubbed his cheeks and felt the wetness there. «__Хто віддає вологу мертвим?__» — спитав він себе. "Who gives moisture to the dead?" he asked himself. Це його власне обличчя, але й чуже. This is his own face, but also someone else's. Вітер холодив вологу шкіру. The wind chilled the damp skin. На мить промайнула надія, але відразу й щезла. Hope flashed for a moment, but immediately disappeared. Що це за клубок у грудях? What is this lump in the chest? Може, щось не те з'їв? Maybe you ate something wrong? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим! How bitter and longing was that second "I" that gave moisture to the dead! Вітер поколює піском щоки. The wind stings the cheeks with sand. Висохла тепер шкіра, безумовно, його власна. The now dry skin was definitely his own. Але чиє ж це тремтіння зосталося? But whose trembling is left?

І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. And then they heard a lament that came from afar, from the depths of the sich. Він усе гучнішав... і гучнішав... It kept getting louder... and louder...

Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнуло в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. The Ghola whirled in a sudden flash of light shining in the wide-open inlet seals. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі... Ні, це не усмішка, а гримаса горя! In the light, I saw a man with a joyful smile on his face... No, it's not a smile, but a grimace of grief! То був лейтенант федайкінів на ім'я Тандіс. It was a Fedaikin lieutenant named Tandis. За ним сунув численний натовп людей, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад'Діба. A large crowd of people followed him, and everyone suddenly froze at the sight of Muad'Dib.

— Чані... — сказав Тандіс. "Chani..." said Thandis.

— Мертва, — прошепотів Пол. "Dead," Paul whispered. — Я почув її поклик. - I heard her call.

Він обернувся в бік січі. He turned in the direction of the urine. Він знав це місце. He knew the place. Тут він не міг сховатися. He could not hide here. Його кваплива візія висвітлила йому цілу юрбу фрименів. His hasty vision showed him a whole crowd of Freemen. Він __побачив__ Тандіса, відчув жаль федайкіна, його страх і гнів. He saw Tandis, felt the Fedaikin's pity, his fear and anger.

— Її не стало, — промовив Пол. "She's gone," said Paul.

Гхола почув ці слова з вогненної корони. Ghola heard these words from the crown of fire. Вони палили йому груди, хребет, очниці металевих очей. They burned his chest, spine, eye sockets of metal eyes. Його права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. His right hand reached for the knife on his belt, and his own thinking became strange, chaotic. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї жахливої корони. He began to feel like a marionette who was being quickly pulled by the strings that stretched to that terrible crown. Він рухався згідно з командами й бажаннями когось іншого. He moved according to the commands and wishes of someone else. Шнурочки смикнули його за плечі, ноги, щелепу. The laces tugged at his shoulders, legs, and jaw. У роті щось страшно хрускотіло, повторюючись раз у раз: Something terribly crunched in his mouth, repeating over and over again:

— Храак! - Hraak! Храак! Hraak! Храак!

Ніж здійнявся для удару. The knife was raised to strike. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши: And at that moment he managed to control his own voice, shouting hoarsely:

— Тікай! - Run away! Юний пане, тікай! Young man, run away!

— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. "We won't run away," said Paul. — Ми підемо з гідністю. - We will leave with dignity. І зробимо все, що мусить бути зроблено. And let's do everything that needs to be done.

М'язи гхоли завмерли. The ghola's muscles froze. Він весь затремтів, похитнувся. He trembled all over, swayed.

«...__що мусить бути зроблено__»__.__ Ці слова проступили в його свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «...__що мусить бути зроблено__»__.__ Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. "...what must be done." These words appeared in his mind like a big fish rising to the surface: "...what must be done." Ahhh, how it looked like the old duke, Paul's grandfather. Юний пан дещо успадкував від цього старого. The young gentleman inherited something from this old man. «...__що мусить бути зроблено__». "...what must be done."

Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. The words began to unfold in the ghola's brain. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдаго, Гайт-Айдаго... Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. He felt that he was living two lives at once: Haight-Idago, Haight-Idago... He seemed to have turned into a frozen wave of relative existences, a single, unique one. Давні спогади залили розум. Old memories flooded the mind. Він відмітив їх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової свідомості. He noted them, adapted them to new understandings, and began the integration of a new consciousness. Нова __особа__ здобула тимчасову форму внутрішньої тиранії. The new person acquired a temporary form of internal tyranny. Маскулятивний синтез був обтяжений потенційними збуреннями, але події змусили його на якийсь час пристосуватися. Masculative synthesis was burdened with potential disturbances, but events forced it to adjust for a time. Юний пан потребував його. The young man needed him.

Тоді все й звершилося. Then everything happened. Він усвідомив себе як Дункана Айдаго, пам'ятаючи водночас і про Гайта, наче це в ньому ховалося й спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. He became aware of himself as Duncan Idaho, and at the same time he remembered Haight, as if it had been hidden in him and ignited by a fiery catalyst. Корона розпалася. The crown fell apart. Він скинув тлейлаксанський примус. He dropped the Tleilaxan compulsion.

— Тримайся поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. "Stay close to me, Duncan," Paul said. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах. - I will have to rely on you for many things.

І оскільки Айдаго все ще стояв наче в трансі, окликнув: And since Idaho was still standing as if in a trance, he called out:

— Дункане! - Duncan!

— Так, я Дункан. "Yes, I'm Duncan."

— Звичайно ж, ти Дункан! - Of course you are Duncan! І ти щойно повернувся. And you just came back. Тепер ходімо всередину. Now let's go inside.

Айдаго йшов крок у крок із Полом. Idaho kept pace with Paul. Усе було як за давніх часів, Everything was like in ancient times,

але й не так. but not like that. Тепер, звільнившись від тлейлаксу, він міг оцінити те, що вони дали йому. Now that he was free of the tleilax, he could appreciate what they had given him. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій. Zen Sunni training made it possible to overcome the shock of recent events. Ментатська дисципліна дала змогу віднайти рівновагу. Mentat discipline made it possible to find balance. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньою причиною. Dismissing his fears, he rose above their cause. Уся його свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий. His whole consciousness was endlessly amazed: here he died, and here he is alive.

— Сір, — сказав федайкін Тандіс, коли вони підійшли до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. "Sir," said Fedaikin Thandis, when they came to him, "this woman, Lichna, says she must see you." Я наказав їй чекати. I told her to wait.

— Дякую, — відповів Пол. "Thank you," Paul replied. — Пологи... - Childbirth...

— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. "I spoke to the doctors," Thandis said, striding over. — Сказали, що у вас двоє дітей, обоє живі та здорові. - They said that you have two children, both alive and healthy.

— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдаго. Paul stumbled, grabbed Idaho's shoulder.

— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. "A boy and a girl," said Tandis. — Я їх бачив. - I saw them. Гарненькі фрименські діти. Pretty Fremen children.

— Як... як вона померла? "How... how did she die?" — прошепотів Пол. Paul whispered.

— Мілорде? "My lord?" — схилився Тандіс. Tandis bowed.

— Чані? - Chani? — вимовив Пол. said Paul.

— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. "Give birth, my lord," Thandis answered with difficulty. — Лікарі казали, - The doctors said

що її тіло було просто висушене швидкістю. that her body was simply speed-dried. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали. I didn't understand what they meant, but that's what they said.

— Забери мене до неї, — шепнув Пол. "Take me to her," Paul whispered. — Мілорде? "My lord?"

— Забери мене до неї! - Take me to her!

— Ми саме туди йдемо, мілорде. "That's where we're going, my lord." — Тандіс знову нахилився до Пола. Tandis leaned towards Paul again. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа? "Why does your ghola carry a naked knife?"

— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. "Duncan, put the knife down," Paul said. — Час насилля минув. - The time of violence has passed.

Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йому, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. As he said this, Paul knew only that the voice belonged to him, but he could feel no throat, no lips, no tongue. Двоє немовлят! Two babies! А візія показала тільки одне. And the vision showed only one thing. Проте все решта йшло точнісінько так само, як у видінні. However, everything else went exactly as in the vision. Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Here was a person who felt pity and anger. Хтось. Someone. Його власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам'яті. His own consciousness struggled in a terrible vise, trying to recreate life from memory.

__Двоє немовлят?__ Two babies?

Він знову спотикнувся. He stumbled again. «__Чані, Чані, —__ подумав він. Chani, Chani, he thought. — __Не було іншого шляху. - There was no other way. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою... і милосерднішою. Chani, my love, believe me, this death was faster for you... and more merciful. Вони взяли б наших дітей у заручники, а тебе тримали в клітці й невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. They would take our children hostage, and keep you in cages and slave pits, and blame you for my death. А так... так ми знищимо їх і врятуємо наших дітей. And yes... this is how we will destroy them and save our children. Дітей?__»

Він знову спотикнувся. He stumbled again.

«__Я це дозволив, —__ подумав він. "I allowed it," he thought. — __І я мушу почуватися винним__»__.__ Попереду в печері здійнявся шум. "And I have to feel guilty." There was a noise in the cave ahead. Він усе дужчав і дужчав, He continued to growl and growl,

достоту як у видінні. dignity as in a vision. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей двоє. Yes, it is the same inexorable inevitability, even when there are two children.

«__Чані мертва__»__, —__ сказав він собі. Chani is dead, he told himself.

Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнє вхопило його, здолало й скинуло в прірву, стіни якої все вужчали й вужчали. Once upon a time in the past, which he still shared with others, this future seized him, overcame him, and threw him into an abyss whose walls grew narrower and narrower. Він бачив, як вони сходяться попереду. He saw them converging ahead. Так було у видінні. So it was in the vision.

«__Чані мертва. "Chani is dead. Я повинен горювати__»__.__ I must grieve."

Але у видінні було інакше. But the vision was different.

— Покликали Алію? - Did they call Alia? — спитав він. he asked.

— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс. "She's with Chani's friends," Thandis answered.

Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Paul felt the crowd parting in front of him. Мовчання Silence

рухалося перед ним, наче хвиля. moved in front of him like a wave. Галасливе сум'яття почало стихати. The noisy confusion began to subside. Січ заповнилася гущею емоцій. Sich was filled with a thicket of emotions. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей, але це виявилося неможливим. He would have liked not to see these people in his vision, but it turned out to be impossible. Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Every face that turned behind him was permeated with the same feeling. Вони були немилосердні у своїй цікавості, ці обличчя. They were merciless in their curiosity, those faces. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася Yes, they were sad, but behind this sadness was a