4 Частина (1)

Поява силового щита за принципом поля та лазеростріла з їхньоюю вибуховою взаємодією, згубною для нападника й̆ атакованого, окреслила теперішні межі технологій̆ озброєння. Нема потреби заглиблюватися в особливу роль атомної̈ зброї̈. Той̆ факт, що будь-яка Родина в моїйй Імперії̈ може таким чином розгорнути своє атомне озброєння, щоб знищити планетарні бази п'ятдесяти чи й̆ більше інших Родин, справді викликає певну нервозність. Але всі ми маємо запобіжні програми, що передбачають руйнівнуу відплату. Гільдія й̆ Ландсраад володіють ключами, які дозволяють контролювати ці сили. Ні, моя занепокоєність стосується розвитку людей̆ як особливого виду зброї̈. Це практично необмежене поле діяльності, над яким уже дехто працює.

Муад'Діб. Лекція у Військовомуу коледжі. З «Хронік Стілґара»

Старий̆ стояв у дверях свого дому, дивлячись назовні синіми на синьому очима. Йогоо погляд був затуманений̆ тубільною підозрою, з якою весь пустельний̆ народ ставився до незнайомцівв. Гіркі лінії̈ зморщок, видимі з-під білої̈ бороди, протинали кутики йогоо рота. Він не мав на собі дистикоста. Цей̆ факт був не менш промовистим, ніж те, що він геть не переймавсяя вологою, котра витікала з йогоо дому крізь відкриті двері.

Скителі вклонився, зробивши вітальний̆ сигнал змовників.

Звідкись з-за спини старого долинув звук ребеки, що ридала атональними дисонансами музики семути. У поведінці старого не відчувалося жодного наркотичного отупіння. Це означало, що семута була слабкістю когось іншого. Усе-таки Скителі здивувався, виявивши тут цей̆ витончений̆ порок.

— Приношу вітання здалеку, — сказав Скителі, зобразивши усмішку на вибраному для цієї̈ зустрічі обличчі з пласкими рисами. Йомуу спало на думку, що старий̆ може розпізнати вибране обличчя. Дехто зі старших фрименів тут, на Дюні, знав Дункана Айдагоо.

Скителі вирішив, що вибір рис, зроблений̆ для розваги, може бути помилковим, але вже не наважувався йогоо змінювати. Він нервово глянув угору та вниз уздовж вулиці. Невже старий̆ ніколи не запросить йогоо досередини?

— Ти знаєш мого сина? — спитав старий̆.

Це принаймніі був один з умовлених відгуків. Скителі відповів, як належало, пильно спостерігаючи за всім, що могло б становити небезпеку. Це місце йомуу не подобалося. Вулиця виявилася глухим тупиком, що впирався в цей̆ дім. Будинки довкола було зведено для ветеранів джигаду. Разом вони утворювали передмістя Арракіна, що тяглося до Імперського басейнуу, за Т'їмаґґ. Стіни з брунатно-сірого пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавлені виразу обличчя. Їхнюю одноманітність порушували тільки темні тіні щільно зачинених дверей̆ і надряпані подекуди непристойностіі. Поряд із їхнімии дверима хтось сповістив крейдоюю, що якийсьь Беріс повернувся на Арракіс із поганою хворобою, яка позбавила йогоо мужності.

— Ти прийшовв із кимось? — спитав старий̆.

— Сам, — відповів Скителі.

Старий̆ відкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.

Скителі набрався терпіння. Цей̆ метод контакту таївв у собі

небезпеку. Можливо, старий̆ мав якісь причини для нерішучості, хоча він і прийшовв в обумовлений̆ час. Бліде сонце стояло просто над головою. Мешканці цього кварталу позачинялися у своїхх домах, щоб проспати найбільшуу денну спеку.

«Може, старого непокоїтьь новий̆ сусід?» — міркував Скителі. Він знав, що сусідній̆ будинок був призначений̆ для Усаймаа, колишнього члена грізної̈ гвардії̈ федайкінівв, командос-смертників. Там уже чекав урочого часу Біджаз, карлик-каталізатор.

Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній̆ рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.

— Можу я дізнатися ім'я мого гостя? — спитав старий̆.

Скителі стримав полегшене зітхання. Йогоо врешті-решт прийнялии.

— Я Зааль, — назвав ім'я, яке присвоївв собі для цієї̈ місії̈.

— Я Фарок, — сказав старий̆, — колишній̆ башар Дев'ятого легіону джигаду. Це тобі щось говорить?

Скителі, прочитавши погрозу в йогоо словах, сказав: — Ти народився на січі Табр як вірник Стілґара. Фарок розслабився й̆ відступив убік.

— Ласкаво прошу до мого дому.

Скителі прослизнув повз нього в тінистий̆ атріум: підлога з блакитною мозаїкоюю, стіни оздоблені блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атріуму був критий̆ внутрішній̆ дворик. Світло, пропущене прозорими фільтрами, розсіювалося, сріблилося, наче білоніч Першого Місяця. Вуличні двері позаду нього скрипнули — це зачинилися ущільнювачі для утримування вологи.

— Ми були шляхетними людьми, — казав Фарок, ведучи гостя до дворика. — Не якимись відщепенцями. Жили не в грабенському селі, як оце! Мали власну січ в Оборонній̆ Стіні біля Габбанійськогоо хребта. Один хробак міг перевезти нас до Кедема, що у внутрішній̆ пустелі.

— Не те, що тут, — погодився Скителі, зрозумівши, що привело Фарока до змовників. Фримен тужив за давніми днями й̆ давніми звичаями.

Вони увійшлии у дворик.

Скителі розумів, що Фарок насилу стримує неприязнь до свого гостя. Фримен не довіряв очам, що не були цілковито синіми очима Ібада. За словами фрименів, іншосвітяни мали очі, які зиркали на всі боки одночасно й̆ бачили те, чого не слід.

Коли вони ввійшлии, музика семути стихла. Тепер їїї змінила гра на балісеті — спершу дев'ятиструнний̆ акорд, а тоді чиста мелодія пісні, популярної̈ на планетах Нараджа.

Коли очі звикли до світла, Скителі розгледів хлопця, котрий̆ сидів, схрестивши ноги, на низькому дивані під арками справа. Очниці юнака були порожніми. З незбагненною чутливістю сліпих він почав співати саме в ту мить, коли Скителі зосередив на ньому погляд. Йогоо голос був високим і ніжним.

Вітер здуває землю, Вітер здуває небо,

Вітер людей̆ здуває,

Хто він такий̆, той̆ вітер? Дерева стоять гордовито, П'ють, де колись пили люди. Я надто багато бачив,

Надто багато світів,

Надто багато людей̆,

Надто багато вітрів.

Скителі зауважив, що справжні слова пісні були іншими. Фарок повів йогоо від юнака, під арки з протилежного боку, де вказав на подушки, розкидані на мозаїчнійй підлозі. На мозаїчнихх плиточках підлоги були зображені морські створіння.

—На цій̆ подушці сидів колись на січі Муад'Діб, — сказав Фарок, указуючи на круглу чорну копичку. — Зараз вона твоя.

— Я твій̆ боржник, — промовив Скителі, опускаючись на чорну подушку. Усміхнувся. Фарок показав свою мудрість. Мудрець говорить про вірність навіть тоді, коли слухає пісню, сповнену прихованих натяків та потаємних звісток. Хто може заперечити жахливу силу тирана-імператора?

Допасовуючи слова до пісні, щоб не збити ритму, Фарок поцікавився:

— Чи не заважає тобі музика мого сина?

Скителі вказав жестом на подушку навпроти себе й̆ сперся спиною об прохолодну колону.

— Я люблю музику.

— Мій̆ син втратив очі під час здобуття Нараджа, — сказав Фарок. — Там йогоо вилікували й̆ там він мав би залишитися. Жодна жінка Народу за нього не піде. Своєю чергою, чи ж не дивно, що я маю на Нараджі внуків, яких, мабуть, ніколи не побачу? Ти знаєш планети Нараджа, Заале?

— Молодим я виступав там із групою колег-лицеплясів, — відповів Скителі.

— То ти лицепляс, — промовив Фарок. — Тепер зрозуміло, чому мене здивувало твоє обличчя. Нагадало чоловіка, якого я знав колись.

— Дункана Айдагоо?

— Йогоо, так. Майстра-мечникаа на імператорській̆ службі.

— Казали, що йогоо вбили.

— Казали таке, — згодився Фарок. — А ти насправді чоловік?

Я чував такі розповіді про лицеплясів, що... — І він знизав плечима.

— Ми гермафродити Джадача, — сказав Скителі, — міняємо власну стать, як забажаємо. Зараз я чоловік.

Фарок задумливо стиснув губи й̆ запропонував:

— Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктів?

— Достатньо розмови, — відповів Скителі.

— Бажання гостя — наказ, — промовив Фарок, сідаючи на подушку перед Скителі.

— Благословен хай̆ буде Абу д'Зур, батько Незбагненних Доріг Часу, — сказав Скителі й̆ подумав: «От! Я прямо сповістив йогоо, що прибуваю від Стернового Гільдії̈ й̆ приношу із собою йогоо прикриття».

— Тричі благословен, — відповів Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колінах. То були старі руки з дуже вузлуватими жилами.

— Здалеку бачиш лише загальні обриси об'єкта, — промовив Скителі, натякаючи, що хоче обговорити імператорську Твердиню. — Річ темна й̆ зла з будь-якої̈ відстані сприймаєтьсяя як зло, —

відповів Фарок, радячи відкласти розмову.

«Чому?» — здивувався Скителі, проте натомість запитав:

— Як утратив очі твій̆ син?

—Захисники Нараджа вживали каменепали, — сказав Фарок. — Мій̆ син був надто близько. Клятий̆ атом! Навіть каменепали мусили б бути поза законом.

— Вони на самій̆ грані закону, — погодився Скителі. І подумав: «Каменепали на Нараджі! А нам про це й̆ не казали. Чого цей̆ старий̆ заговорив тут про каменепали?»

—Я пропонував купити тлейлаксанськіі очі у ваших майстрівв, — говорив тим часом Фарок. — Але в легіонах розповідають, що тлейлаксанськіі очі поневолюють тих, котрі їхх використовують. Мій̆ син казав, що ці очі з металу, а він із плоті, тому така спілка була б гріхом.

— Обриси об'єкта повинні відповідати йогоо первісному призначенню, — промовив Скителі, намагаючись повернути розмову до потрібної̈ йомуу інформації̈.

Губи Фарока стислися в тонку риску, але він кивнув.

— Говори відверто про що хочеш, — сказав. — Мусимо довіряти твоєму Стерновому.

— Ти коли-небудь входив до імператорської̈ Твердині? — спитав Скителі.

— Я був там, коли ми святкували перемогу над Молітором. Серед усього цього каміння було холодно, попри найкращіі космічні обігрівачі з Аа. Попередньої̈ ночі ми спали на терасі Святині Алії̈. Він там посадив дерева — знаєш, із багатьох світів. Ми, башари, мали на собі нашу найкращуу зелену одіж і сиділи за окремими столами. Багато їлии й̆ пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, які там побачив. Прийшлии каліки, притяглися на своїхх милицях. Не думаю, що наш Муад'Діб знає, скільки людей̆ через нього окалічіло.

— Тобі не сподобалося свято? — спитав Скителі, натякаючи, що знає про фрименські оргії̈, розігріті пивом із прянощами.

— Це не нагадувало змішування наших душ на січі, — відповів Фарок. — Не було там тау. Гостей̆ розважали дівчатарабині, а чоловіки розповідали історії̈ про свої̈ битви та старі рани.

— То ти був там, усередині великого кам'яного громаддя? — сказав Скителі.

— Муад'Діб вийшовв до нас на терасу. Сказав: «Хай̆ щастить нам усім». Привітальні слова пустелі в цьому місці!

— Ти знаєш, де містяться йогоо приватні апартаменти? — спитав Скителі.

— Глибоко всередині, — відповів Фарок. — Десь глибоко всередині. Казали мені, що він і Чані ведуть кочівницьке життя, і все це серед мурів своєї̈ Твердині. Публічні аудієнції̈ він дає у Великій̆ Залі. Має зали для прийомівв та офіційнихх зустрічей̆, а ще внутрішню секцію для зв'язку. Мені казали, що в підземеллях йогоо фортеці, у дуже глибоких підземеллях, є кімната, де він тримає маленького пустельного хробака, оточеного ровом із водою, щоб можна було йогоо отруїтии. Отам він читає майбутнєє.

«Міфи, перемішані з фактами», — подумав Скителі.

— Йогоо скрізь супроводжують урядовці, — буркнув Фарок. — Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Він довіряє лише таким, як Стілґар, котрий̆ був дуже до нього близьким за давніх днів.

— Не тобі, — сказав Скителі.

— Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, — відповів Фарок. — А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? — спитав Скителі.

—Має маленький̆ майданчикк для 'топтерів, що виступає

з внутрішньої̈ стіни, — промовив Фарок. — Казали мені, що Муад'Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменшийй прорахунок скине йогоо вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих йогоо клятих садів.

Скителі кивнув. Це, найімовірнішее, було правдою. Такий̆ повітряний̆ вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний̆ рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.

— Використовує людей̆, щоб передавати свої̈ дистрансові повідомлення, — вів далі Фарок. — Це приниження людей̆ — вживляти в них хвильові транслятори. Голос людини має бути їїї власністю. Це ганебно — передавати чиєсь послання, сховане у твоєму голосі.

Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної̈ криптології̈, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішимм способом видозмінити.

— Навіть йогоо податківці вдаються до цього методу, — скаржився Фарок. — За моїхх часів дистранси вживляли лише нижчим тваринам.

«Але ж інформацію про прибутки й̆ слід тримати в таємниці, — подумав Скителі. — Не один уряд упав, оскільки люди дізналися про справжній̆ розмір деяких капіталів».

— А що тепер фрименські когорти думають про Муад'Дібів джигад? — спитав Скителі. — Не заперечують проти того, що з їхньогоо Імператора роблять бога?

— Більшість із них узагалі про це не задумуються, — відповів Фарок. — Джигад для них — те саме, що й̆ для мене колись.

Джерело незвичайнихх вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якій̆ я живу, — Фарок указав на дворик, — коштувала шістдесят лідасів прянощів. Дев'яносто контарів1! Був час, коли я й̆ уявити собі не міг такого маєтку.

Він похитав головою.

На другому кінці подвір'я сліпий̆ юнак заграв на своєму балісеті якусь любовну баладу.

«Дев'яносто контарів, — подумав Скителі. — Як дивно! Звичайноо, велике багатство. У багатьох інших світах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей̆ відносна — навіть контара. До прикладу: хіба ж Фарок знав, звідки прийшлаа йогоо міра ваги прянощів? Чи задумувався, що півтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалі ніколи не чув про верблюда чи про Золотий̆ Вік Землі».