16 Частина (1)
Незалежно від того, наскільки екзотичною є людська цивілізація, незалежно від рівня розвитку суспільного життя чи складності машинно-людської̈ взаємодії̈ завжди з'являються інтерлюдії̈ єдиновладдя, коли рух людства вперед, саме йогоо майбутнєє визначаються порівняно простими діями окремих осіб.
З «Божекниги» тлейлаксуу
Долаючи високий̆ пішохідний̆ мостик між Твердинею та Центральним Офісом Квізарату, Пол додав до своїхх звичних кроків накульгування. Сонце майжее сідало, і він, ідучи крізь довгі тіні, зоставався непримітним, але уважний̆ погляд усе ще міг розпізнати йогоо з ходи та постави. Він мав щит, однак не активований̆: помічники вирішили, що йогоо мерехтіння може викликати підозри.
Пол зиркнув ліворуч. Вузькі смуги піщаних хмар тяглися на заході через небокрай̆, наче ґратки жалюзі. Повітря, що проходило крізь фільтри дистикоста, було сухим, як посеред хайрегуу.
Насправді він не був зовсім самотнім, хоча жодного разу, відколи припинив прогулюватися наодинці нічними вулицями, Сітка Безпеки довкола нього не була такою розтягнутою. Орнітоптери з нічними сканерами мовби випадково ширяли високо вгорі, хоча насправді були прив'язані до йогоо рухів завдяки схованому у вбранні передавачу. Відбірні охоронці прогулювалися вулицями внизу. Інші розсіялися містом, побачивши й̆ запам'ятавши переодягненого Імператора — у фрименському костюмі включно з дистикостом і пустельними черевиками темаг. Грим затемнив йогоо обличчя, а щоки деформували пластикові вставки. Зліва біля підборіддя проходила водотрубка.
Діставшись протилежного кінця мосту, Пол оглянувся й̆ помітив рух за кам'яною решіткою, що закривала балкон йогоо приватного помешкання. Жодних сумнівів: це була Чані. Ці йогоо вилазки вона називала «полюванням за піском у пустелі».
Як мало вона розуміла йогоо гіркий̆ вибір! «Коли доводиться вибирати між стражданнями, — подумав він, — то навіть найменшее зі страждань стає нестерпним».
Упродовж неясної̈, емоційноо болісної̈ хвилі він іще раз наново пережив їхнюю розлуку. В останню мить Чані відчула проблиск тау, але неправильно йогоо інтерпретувала. Вона гадала, що йогоо емоції̈ викликані розлукою з коханою перед походом у небезпечне невідоме.
«Якби ж я цього не знав!» — подумав він.
Перейшовшии через міст, він увійшовв у головний̆ коридор офісу. Тут повсюди були встановлені світлокулі, а люди поспішали в справах. Квізарат ніколи не спав. Пол придивився до вказівників над дверима так, наче бачив їхх уперше. Швидка Торгівля. Вітрові конденсатори і дистилювальне устаткування. Перспективні Пророцтва. Випробування Віри. Релігійніі Поставки. Арсенал. Пропаганда Віри.
На думку Пола, найчеснішоюю вивіскою була б така: «Пропаганда Бюрократії̈».
У всьому Всесвіті поширився тип релігійногоо держслужбовця. Цей̆ новий̆ чоловік із Квізарату найчастішее був неофітом. Він рідко витісняв фрименів із ключових посад, зате заповнював усі щілини. Він вживав меланж як для того, аби показати, що може собі це дозволити, так і з геріатричною метою. Він стояв осібно від своїхх правителів — Імператора, Гільдії̈, Бене Ґессерит, Ландсрааду, Святої̈ Родини чи Квізарату. Йогоо богами були Рутина й̆ Статоблік. Йогоо обслуговували ментати й̆ величезні картотеки. Першим словом йогоо катехізису було «доцільність», хоча на словах він віддавав належне заповідям Батлеріанців. Він підтверджував, що машини не могли бути створені за образом і подобою людського розуму, проте кожною своєю дією показував, що віддає перевагу машині над людиною, статистиці — над індивідуальністю, відстороненому загальному підходу — над особистими контактами, які потребували уяви й̆ ініціативи.
Вийшовшии на рампу з протилежного боку будівлі, Пол почув подзвін, що скликав до вечірньої̈ служби в Храмі Алії̈.
Дивно, але в цьому подзвоні йомуу вчувалася вічність.
Храм за переповненою площею був новозбудованим, ритуали — недавно придуманими, але ця споруда в пустельній̆ западині на
краю Арракіна не здавалася новочасною. Може, причиною цього було те, як гнаний̆ вітром пісок уже почав підточувати каміння та пластик, а може, причиною були оті хаотично розкидані будинки довкола Храму. Усе разом наче змовилося створювати враження, що це дуже старе місце, сповнене традицій̆ і таємниць.
Він зійшовв униз, у гущу людей̆, і в цій̆ тисняві йомуу здалося, що йогоо ув'язнили. Єдиний̆ провідник, якого вдалося знайтии СБістам, наполіг, що слід зробити саме так. СБ не подобалася легка згода Пола. Стілґарові це подобалося ще менше. Проте найбільшее опиралася Чані.
Довколишній̆ натовп, навіть коли хтось ненавмисно й̆ зачіпав Пола, залишав йомуу свободу рухів і наче не помічав. Пол знав, що так усіх паломників учили поводитись із фрименами. Він же виглядав і поводився як виходець із глибокої̈ пустелі, а такі люди легко впадали в гнів.
Коли Пол дістався жвавого людського потоку на сходах святині, тиснява стала ще більшою. Тепер йогоо хоч-не-хоч штовхали, зате звідусіль сипалися ритуальні перепросини: «Даруйтее, шляхетний̆ пане. Я не мав змоги запобігти цій̆ неприємності», «Вибачайтее, пане, ця тиснява найгіршаа, яку я будь-коли бачив», «Я твій̆ підніжок, побожний̆ громадянине. Якийсьь незграба мене штовхнув».
Вислухавши перші такі фрази, Пол пропускав їхх мимо вух. Не було в них жодного почуття, крім ритуального страху. Натомість він подумав, що пройшовв довгу дорогу від дитячих літ у Каладанському замку. Де він уперше ступив на стежку, що привела йогоо на цю переповнену площу на планеті, настільки далекій̆ від Каладана? Чи він справді зробив цей̆ крок? Він не міг навіть ствердити, що хоч раз у житті діяв під впливом лише однієї̈ причини. Мотиви й̆ рушійніі сили, що впливали на нього, були складними — складнішими, ніж будь-який̆ інший̆ набір стимулів, що позначався на будь-кому в людській̆ історії̈. Він досі ще мав певність, що може уникнути фатуму, який̆ так виразно бачив на цій̆ дорозі. Тим часом натовп ніс йогоо вперед, і він піддався запаморочливому відчуттю. Наче загубив дорогу, перестав сам керувати своїмм життям.
Юрба, часткою якої̈ він був, попливла сходами до храмового портика. Голоси стихли. Посильнішав запах страху — терпкий̆ запах поту.
Аколіти вже розпочали службу у святині. Їхнійй простий̆ спів заглушив усі інші звуки: шепоти, шелест одягу, човгання ногами, кашель, — гімн розповідав про Далекі Місця, які відвідує Верховна Жриця у своєму священному трансі.
Їздитьь на космічнім черві І веде почерез бурі
До землі, де ніжний̆ вітер, Нас веде з печер зміїнихх. І хоронить душі сонні,
І від спеки нас хоронить У долині прохолодній̆. Блиск зубів їїї біленьких Осяває наші ночі, Пасмами їїї волосся
Ми здіймаємосьь до раю. Найсолодшіі квіти світу Пахнуть нам, коли ми з нею.
«Балак! — подумав Пол по-фрименськи. — Стережися! Вона може бути також переповненою гнівом».
Храмовий̆ портик був оточений̆ високими тонкими світлотрубами, що мали імітувати полум'я свічок. Вони мерехтіли. Це мерехтіння збудило в Половій̆ душі пам'ять предків, хоча він знав, що то був навмисний̆ ефект. Хитромудрий̆ атавістичний̆ замисел, але тонко продуманий̆ і ефективний̆. Пол ненавидів власну причетність до цього.
Натовп проплив разом із ним крізь високі металеві двері до гігантської̈ нави — напівтемного приміщення зі світильниками, що мерехтіли високо вгорі, та чудово освітленим олтарем на протилежному кінці. За оманливо простим олтарем із чорного дерева, інкрустованим пустельними сценами із фрименської̈ міфології̈, на полі обер-дверей̆ вигравали приховані вогники світла, творячи веселкове полярне сяйвоо. Сім рядів аколітів-хористів, вишикуваних під цією примарною завісою, прибрали несамовитого вигляду: чорні шати, білі обличчя, губи рухаються в унісон.
Пол придивлявся до прочан довкола себе, заздрячи їхнійй пильній̆ увазі, їхньомуу вслуханню в істини, яких він не міг почути. Йомуу навіть здалося, що вони осягнули щось, недоступне йомуу, щось таємниче й̆ цілюще.
Він намагався дістатися ближче до олтаря, але йогоо стримала чиясь покладена на плече рука. Пол озирнувся й̆ зустрівся з пильним поглядом старого фримена — синіх на синьому очей̆ під кущуватими бровами, у яких світилося впізнавання. У свідомості Пола зблиснуло ім'я: Разір, приятель із січових днів.
Стиснутий̆ юрбою, Пол знав, що він цілковито безборонний̆, якщо Разір планує замах.
Старий̆ щільно притиснувся до нього, одна рука йогоо під потріпаним від піску плащем, без сумніву, тримає руків'я крисножа. Пол прибрав найоптимальнішоїї пози для захисту, проте старий̆ нахилився й̆ шепнув просто у вухо Полу: «Ходімо з іншими».
То був умовлений̆ сигнал провідника. Пол кивнув.
Разір відступив, дивлячись у бік олтаря.
— Вона приходить зі сходу, — пісенно декламували аколіти. —
Сонце стоїтьь за їїї спиною. Відкриваються усі речі. У повному блиску світла очі їїї не оминають нічого: ні темряви, ні світла. Квиління ребаба вирізнилося з-поміж голосів, заглушило їхх, а тоді теж стихло. Натовп, наче уражений̆ електричним струмом, кинувся на кілька метрів уперед. Тепер тіла прочан збилися в щільну масу, повітря наче поважчало від дихання й̆ запаху прянощів.
— Шай-Хулудд пише на чистому піску! — гукнули аколіти. Пол відчував, що дихає в унісон із людьми довкола нього.
Жіночий̆ хор почав тихий̆ спів у тіні за блискучими обер-дверима: «Алія... Алія... Алія». Спів наростав і раптом урвався — запала тиша.
Знову залунали голоси, ніжні, як вечірня зоря:
Вона втишує всі бурі,
Їїї очі вбивають наших ворогів І терзають невірних.
Зі шпилів Туоно,
Де спалахує ранок,
І спливає чиста вода,
Видно їїї тінь.
У блиску літньої̈ спеки
Живить хлібом нас, молоком напуває, Холодним, пряно-пахучим,
Їїї очі розтоплюють наших ворогів, Терзають наших гонителів
І прозирають усі таємниці.
Вона Алія... Алія... Алія...
Голоси повільно стихли.
Пола ледь не знудило. «Що ми робимо? — спитав він себе. — Алія поки що юна відьма, але вона подорослішає й̆ стане ще страшнішою. Дорослішання — це щоразу нечестивіший̆ процес».
Збірна ментальна атмосфера храму роз'їдалаа йогоо психіку. Він відчував те, що єднало йогоо з усіма довкола, але був у ньому ще й̆ інший̆ складник, що творив смертельну суперечність. Він почувався затопленим, замкнутим в особистому гріху, якого не міг спокутувати. Велич Усесвіту за межами святині залила йогоо свідомість. Яким чином одна людина, один ритуал сподівалися зшити з цього безміру одежину, що пасувала б усім людям?
Пол здригнувся.
Усесвіт протистояв йомуу на кожному кроці. Він уникав йогоо стиску, вигадував незліченні маскування, щоб увести в оману. Цей̆ Усесвіт ніколи не згодиться з жодною формою, якої̈ б він йомуу надав.
У святині запанувала глибока тиша.
З мороку за сяйливоюю веселкою виринула Алія, вдягнута в жовті шати, облямовані атрідівською зеленню. Жовта барва символізувала сонячне світло, зелена — смерть, з якої̈ зродилося життя. Несподівано Пола вразила думка, що Алія з'явилася тут лише для нього, для нього єдиного. Крізь натовп у храмі він дивився на свою сестру. Вона була йогоо сестрою. Він знав їїї ритуал та йогоо походження, але ніколи раніше не стояв тут разом із прочанами, не бачив їїї їхнімии очима. Тут, долучившись до містерії̈, він зрозумів: Алія є часткою Всесвіту, що протистоїтьь йомуу.
Аколіти принесли їйй золотий̆ келих.
Алія підняла келих.
Пол знав, що келих містить неперетворений̆ меланж, тонку
отруту, пророче причастя.
Не зводячи очей̆ із келиха, Алія заговорила. Їїї голос пестив слух, був голосом-квіткою й̆ звучав плавно та мелодійноо.
— На початку ми були порожніми, — сказала вона. — І не відали жодних речей̆, — проспівав хор.
— Не знали ми Сили, що живе в кожнім місці.
— І в кожному Часі.
— Ось Сила.
— Вона дарує нам радість.
«І приносить нам горе», — подумав Пол.
— Пробуджує душу, — промовила Алія.
— Розвіює всі вагання, — проспівав хор.
— У світах ми згинемо.
— У Силі спасемося.
Алія приклала келих до вуст, випила.
На своє здивування, Пол виявив, що стримує подих, як найпосполитішийй прочанин у юрбі. Хоча до найдрібнішихх деталей̆ знав, що зараз переживає Алія, він був пійманийй у сіті тау. Згадав, як цей̆ вогнистий̆ трунок впливає до тіла. Пам'ять оживила той̆ зупинений̆ час, коли свідомість стала пилинкою, що змінює отруту. Повертався до пробудження в безчассі, де все було можливим. Він знав теперішні відчуття Алії̈, проте в цю мить зрозумів, що не знає їхх. Містерія засліпила йомуу очі.
Алія здригнулася й̆ опустилася навколішки.
Пол зітхнув разом із захопленими прочанами. Кивнув головою. Завіса бодай̆ частково почала перед ним підійматисяя. Поглинутий̆ блаженством візії̈, він забув, що кожна візія належить тим, які ще в дорозі, які ще виникають, постають. Підхоплені візією, вони проходять крізь темряву, неспроможні відрізнити дійсністьь від незначного випадку. Вони жадають абсолютів, яких ніколи не було.
Жадаючи, вони втрачають дійсністьь.
Алія похитувалася в екстазі зміни прянощів.
Пол відчув, що якась трансцендентна сутність промовила до
нього: «Глянь! Дивився сюди! Бачиш, що ти відкинув?» У цю мить він подумав, що дивиться очима інших, що бачить тут образ і ритм, якого не міг би відтворити жоден художник чи поет. Побачене було живим і прекрасним, а сліпуче світло відкривало всю ненаситність влади... навіть йогоо власної̈.
Алія заговорила. Їїї підсилений̆ голос загримів у наві.
— Світлоносна ніч! — скрикнула вона.
Крізь тисняву прочан прокотився зойкк.
— Ніщо не сховається такої̈ ночі! — промовила Алія. — Яким
рідкісним світлом є ця темрява? Ти не можеш глянути на неї̈! Чуття не в силах їїї сприйнятии. Жодні слова їїї не опишуть.
Їїї голос понижчав:
— Прірва зостається. Носить у своєму лоні все, чого ще немає. Аххххх, яке це лагідне насилля!
Пол відчував, що чекає від сестри якогось окремого сигналу. Якогось вчинку чи слова, магічного жесту, містичного процесу, скерованого назовні потоку, — космічного лука, стрілою якого мав бути він сам. Ця хвиля виблискувала в йогоо свідомості, наче крапля ртуті.
— Надходить печаль, — завела Алія. — Пам'ятайтее, що все на світі є тільки початком, вічним початком. Світи чекають завоювання. Дехто з вас зі звуком мого голосу здобуде високу мету. Ви глузуватимете з минулого, забувши про те, що я вам зараз скажу: за всіма відмінностями ховається єдність.
