47 / 60

поїхав за Десну,

сказав: «Чекай мене, дівчинонько,

на другую весну»...

— В чому й дух тримається,— зітхає Марія, сидячи під воринами побіля сусідки.— й за що її так господь покарав? То споночіє в неї в голові, то розвидниться, то споночіє, то розвидниться.

— А така славна! Дивлюсь на Галю — і її бабу згадую, а твою матір...

— Пішла на той світ, щоб на цьому не мучитись.

— І ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.

— Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.

— Галя і в тебе, Маріє, вдалася, і в бабу свою, і в прабабу... Краплинка води!.. І лицем чорнявим та очима карими, і співом своїм.

Доспівавши тим часом пісню, Галя починає спочатку, бо так її та пісня заворожує:

Нема мого миленького,

поїхав за Десну...

Мати всміхається журливо:

Співає гарно. Я так не співаю гарно, як Галя. Де яке слово почує — і зразу перехоплює, ото вже вдалася. І так з самісінького малечку. Хоч би яку довгу пісню почула, та коли вже пісня влетіла в її вуха — з пам'яті не вилітає, тримається кріпко. І скільки там пісень у її серці, либонь, сама не відає.

— Як соловейко...

— Де там тому соловейку! — Марія не згоджується з Юстиною.— Соловейко знає одну пісню, співає свою пісню всю ніч. Полетить за море, і з-за моря з тією самою піснею повертається навесні, чогось не вчиться тамтешніх, не переймає. А Галя... Та це навіть не тисяча, а ціла хмара соловейків! А якби Галя полетіла за море, то хіба звідти не повернулася б з новими піснями? Перейняла б там чужих пісень, і чужі пісні стали б для неї за рідні...

Галя співає:

Ждала, ждала дівчинонька

та й на порі стала...

Зелень садків, зелень верб і тополь довкола стоїть густою-прегустою зеленою водою, якою схлюпує вітер, перелопачуючи мерехтливе срібло сонця на тремткому листі. Високо пропливає чорногуз, пропливає повільно й далеко, наче остерігається землі, наче боїться зблизька глянути на вимерле село та на сонних людей. А над їхнім обійстям чи не пісню Галину почув, що затримався у високості, пішов колом, далі другим колом пішов!.. І, зрештою, подався своєю незнаною небесною дорогою.

— Які пісні знала сама, таких і Галю свою навчила,— каже Марія.— И тепер вона знає більше за мене, більше за всеньке село. їй не тільки хочеться поспівати, а й спів свій передати, ось тільки кому передасть?.. Охо-хо-хо! Де таке бачено: ледь ходить, а співає? Нема сили, нема здоров'я, зовсім захляла. Як порятуватися? Сама для себе просиш смерті у господа бога, а для дитини своєї гріх просити. Гріх просити, хоч, може, всім було б краще, аби не мучитися.

— Бога й просити не треба,— озивається Юстина.— Тут життя таке, що, дивися, скоро над усіма змилується, щоб не страждали...