40 / 60

— Там Андрій Синиця питався за тебе.

— Що питався?

— Чи ти в хаті? Я сказала, що в хаті.

— І що ви сказали? — шаріється Галя.

— Сказала так, як є. А він до мене: «Чекайте скоро в гості», й подався своєю дорогою. Так що чекай гостя в хату. И чого б то?

— Чи я знаю,— усміхається дочка.

Розпалює вогонь у печі, ставить у горняті варитися квасолю, а сама крадькома чепуриться — і вмивається, і причісується, і вже вишита блузка на ній. І пісня тихенька цвіте на її вустах. Мати поглядає на свою дочку — й невтямки, що коїться з нею.

Аж тут і Синиця Андрій через поріг. У заломленому кашкеті з блискучим козирком, з-під козирка в'ється смоляний чуб, погойдуючись над високим плескатим чолом, губи міцно стиснуті, повиступали жовна. А очі, очі... Якісь чудні очі в хлопця, наче їх позатягало чадним димом.

Марія дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?

— Добрий день, тітко,— озивається.

— Добрий день. Не стій у порозі. Проходь у хату, гостем будеш.

Андрій Синиця проходить до столу — й сідає на покуті. Сівши, прокашлюється і втуплюється в Галю некліпливим важким поглядом, аж дівчині морозко стає:

— Чого дивишся, Андрію?

А він дивиться й мовчить, тільки стискує й розтискує кулаки.

— Як поживаєш? — встряє до розмови Марія.

Андрій Синиця мовби не чує.

«Господи боже мій,— боязко думає Марія.— Якийсь він не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь він чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж сміється, а це насупився. Мені страшно, тільки Галя чомусь не боїться. І, як на гріх, нема хазяїна вдома».

— Що чувати в селі, Андрію?

Мовчить.

— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.

Ні пари з уст.

«Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?»

І раптом озивається Андрій:

— Тітко Маріє, я оце думаю собі.

— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.

— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.

— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.

— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.

— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?

Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.

Андрій Синиця замовкає — й мовчить.

— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?

— Справляють, мамо,— Галя стиха.

— Справляє той, хто має чим справляти... їсти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.

А сама думає: «Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда».