34 / 60

й знайшлася.

Тепер вони всі йдуть у гості до баби Химки.

Баба Химка лежить на тапчані з заплющеними очима, руки склала на грудях.

— Здрастуйте...

Баба Химка спить — і не чує.

— Бабо, добрий день...

Не розплющується, ото вже заснула посеред білого дня.

— Цс-с, хай спить.

І кожне з них жадібними очима нишпорить по кутках і закутках. Далі хтось не витримує — й заглядає в піч, але в печі порожньо, купка розворушканого попелу на черені. Заглядають у ковбашку — і в ковбашці тільки сміття, заглядають у штандари — в штандарах лише хмиз і мишачим послідом тхне. Може, в запічку щось є? Клоччя в запічку. А на печі? На печі лише сажею смердить.

Але ж мають бути якісь гостинці в баби Химки, раз для дітей завжди знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже, коли спить.

Шукають у сінях — і не знаходять.

У коморі — лише павутиння на стінах.

У хліві — лише дилюки випирають ребрами.

— Бабо Химко, просніться,— просить Юрко.

Баба Химка лежить із заплющеними очима, руки склала на грудях.

— Цс-с, хай спить. Спить баба Химка вічним сном, і голодні дітлахи поволеньки розповзаються з голого подвір'я, як руді миші. А Юрко знадвору ще оглядається: може, баба Химка встане, вийде слідом за ними й покличе, жаліючи?

Пасічник Мина мимоволі втягує голову в плечі: у вікно хтось стукає. А може, причулося? Година пізня, всяка всячина верзеться проти сну.

Голова його, покрита колючим шпакуватим волоссям, сидить на вузьких плечах, як їжак на опалому листі в садку.

И зненацька ще глибше западає в плечі: знову хтось стукає в шибку.

— Чуєш, чуєш,— озивається з печі Меланка глухим зляканим голосом.— Хтось у вікно стукає.

— Та чи я не чую,— шепоче Мина.

— Постукає — і піде, не відчиняй.

— Еге, еге, так тебе й послухає.

Й раптом рама двигтить від удару б скло деренчить. Мина тулиться до стіни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стіні.

— Казала тобі погасити світло, не сидіти при світлі.

— Ere, казала, щоб тобі вже заціпило.

Мина встає з тапчана й приречено йде в сіни. Ставши біля дверей, питає:

— Хто там?

— Свої,— чується незнайомий чоловічий голос.

— Хто свої? — все ще допитується Мина, сподіваючись невідомо чого.

— З сільради,— чується ще один незнайомий голос.

— Приходьте завтра, як розвидниться

— То ти вказуватимеш сільраді, коли їй приходити? А то в сільради нема свого розуму? Ану відчиняй!

І ще не встиг Мина відчинити, як уже двоє чи троє пізніх гостей вдерлося в сіни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й так турнули сухоребре тіло в хату, що перечепився за поріг — і впав на долівку. — Отак і лежи! Хто в хаті?

— А де ж сільрада? — приглядається Мина до гостей.

— Ми тобі і влада і сільрада!

Двоє мовчать, а третій кричить, видно, так домовилися між собою. Цей третій високого росту й закутаний у хустку низенько,