Вій 30

Філозоф, почухуючись, поплентався за Явтухом. «Тепер триклята відьма завдасть мені пфейферу! — подумав він. — А втім, що це я справді? Чого мені боятись? Хіба я не козак? Читав же дві ночі, поможе Бог і на третю. Десь-то клята відьма не мало гріхів накоїла, що нечиста сила так за неї обстала».

Так розмірковував він, ступаючи на панський двір. Підбадьоривши себе такими розмислами, він упросив Дороша, який з поблажливості ключника мав часом приступ до панських льохів, роздобути сулію сивухи, і двоє друзяк, сівши під повіткою, висушили щось із піввідра, аж філозоф, зненацька зірвавшись на ноги, загорлав:

— Гей, музик сюди! Щоб мені були музики! — і, не діждавшись музик, пішов серед подвір'я, на току, садити тропака. Так танцював він доти, що вже час було й полуднувати, і челядь, яка була обступила його, як то заведено в таких випадках, колом, плюнула по всьому й розійшлася геть, сказавши:

— Ото як довго танцює чолов'яга! Врешті філозоф там таки й ліг спати, і лише добрий цебер холодної води зміг розбурхати його до вечері. За вечерею він гомонів про те, що то є козак і як повинен він не боятися нічого в світі.

— Пора, — сказав Явтух, — підемо.

«Шпичка тобі в язик, проклятий кнуре!» — подумав собі філозоф і, звівшись на ноги, сказав:

— Ходім!

Ідучи дорогою, філозоф безперестану озирався на всі боки і пробував завести розмову зі своїми провідниками. Та Явтух мовчав; навіть Дорош став небалакучий. Ніч була, як у пеклі. Вовки завивали десь здаля цілою тічкою, і навіть собаче гавуління було якесь страшне.

— Здається мені, наче б то щось не таке виє: то не вовк, — сказав Дорош.

Явтух мовчав. Філозоф не знав, що й відповісти. Вони прийшли до церкви і ступили під її ветхе дерев'яне склепіння, що показувало, як мало дбав володар маєтку про Бога та про душу свою. Явтух із Дорошем, як і раніше, подалися назад, і філозоф лишився наодинці.

Все було так само, все являло ту ж загрозливо-знану картину. Він на хвильку спинився. Посередині так само нерухомо стояла домовина жахнющої відьми.

— Не злякаюсь; їй-богу, не злякаюсь! — сказав він і, вже звикле обвівши себе колом, почав пригадувати усі свої закляття.

Тиша залягала моторошна; свічі тріпотіли і затоплювали світлом усю церкву. Філозоф перегорнув одного листка, далі перегорнув другого і завважив, що він читає геть не те, що написано в книзі. Вжахнувшись, перехрестився він і почав співати. Це трохи підбадьорило його; читання налагодилось, і листки перегортались один за одним.