×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 3-5 Частина (1)

3-5 Частина (1)

Пауло Коельо почув про історію з Веронікою трьома місяцями пізніше, коли вечеряв у Парижі, в алжирському ресторанчику, зі своєю знайомою словенкою, також Веронікою, батько якої був головним лікарем Віллету.

Згодом, вирішивши написати книгу на цю тему, він хотів було змінити ім'я своєї знайомої, щоб не заплутати читачів. Думав назвати її Бласкою, Едвіною, Марієцою або ще яким іншим словенським ім'ям, та врешті-решт залишив усе, як було. Коли йтиметься про його знайому Вероніку, він називатиме її його знайомою Веронікою. Коли ж ітиметься про іншу Вероніку, не буде потреби її якось іще називати,

бо вона й так буде головною героїнею книги, а читачів тільки дратуватиме постійне нагадування про «божевільну Вероніку» чи «Вероніку-невдалу самогубцю». До того ж, і він сам, і його знайома Вероніка з'являться лише в одному коротенькому розділі книги, — саме в цьому.

Його знайома Вероніка обурювалася тим, що вчинив її батько, враховуючи й те, що заклад, ним очолюваний, прагнув до респектабельності, а сам він працював над дисертацією, яку мав представити на суд високої наукової ради.

— Чи знаєте ви, звідки пішла назва «притулок для божевільних»? — запитала вона. — 3 часів середньовіччя, коли кожен мав право шукати прихистку в церквах та інших святих місцях. Право на притулок — це річ зрозуміла для будь-якої цивілізованої людини. Як же міг мій батько, головний лікар притулку для психічно хворих, поставитися до неї саме так?

Пауло Коельо хотів довідатись в усіх подробицях, як воно сталося, бо мав для цього вельми поважну причину.

Причина полягала в тому, що він сам опинявся в подібному притулку, або, як це частіше називають, у психлікарні. І сталося це з ним не раз, а тричі — у 1965, 1966 та 1967 роках. Заклад, до якого він потрапляв, називався санаторієм доктора Ейраша в Ріо-де-Жанейро.

Чому саме його поклали до цієї лікарні, він навіть і тепер не годен був зрозуміти. Можливо, батьків його збентежило, що він якось дивно поводився. Напівсором'язливий, напівекстравагантний, він прагнув стати «митцем», що в його родині сприймалося як найпевніший шлях на суспільне дно і до злиденної смерті.

Коли Пауло Коельо над цим замислювався — а треба сказати, що зрідка він це робив, — йому здавалося, що справжнім божевільним був саме доктор, який погоджувався ізолювати його практично без жодних на те підстав (як у кожній родині, завжди легше звинуватити іншого, стверджуючи, нібито батьки не усвідомлювали, що чинять, приймаючи таке суворе рішення).

Пауло засміявся, довідавшись про чудернацького листа до газети, залишеного Веронікою, зі скаргою на те, що поважний французький журнал навіть не знає, де є Словенія.

— Ніхто через це не кінчатиме життя самогубством.

— Тому-то цей лист і виявився марним, — ображено відповіла його знайома Вероніка. — Вчора я поселялася в готелі, й адміністраторка думала, що Словенія — місто в Німеччині.

Ця ситуація була йому знайомою, адже багато хто з іноземців вважав столицею Бразилії аргентинське місто Буенос-Айрес.

Але крім того, що іноземці захоплено розхвалювали красу його столиці (у сусідній Аргентині), спільність Пауло Коельо з Веронікою полягала ще й у згаданій події: його теж колись поклали до психіатричної лікарні й, на думку першої дружини, «повинні були не випускати звідти ніколи».

А все ж таки його випускали. І от, залишаючи лікарню востаннє з твердим наміром ніколи туди більше не вертатися, він пообіцяв собі дві речі: (а) що він колись це все опише і (б) що привселюдно торкнеться цієї теми лише по смерті батьків, бо не хотів завдавати їм прикрощів — адже обоє все життя картали себе за заподіяне.

Мати його померла 1993 року, але батько, якому в 1997 році виповнилося вісімдесят чотири, був ще живий, при повній свідомості й у доброму здоров'ї, попри емфізему легенів (хоч він ніколи й не курив) та попри споживання виключно морожених продуктів, бо так і не зміг знайти собі господиню, яка б мирилася з усіма його дивацтвами.

Отож коли Пауло Коельо почув історію Вероніки, то зрозумів, що може описати цю тему, не порушуючи своїх обіцянок. Хоча йому й ніколи не спадала думка про самогубство, він дуже добре знав світ психіатричної лікарні — всі процедури, відносини між лікарями й пацієнтами, переваги та прикрощі перебування у такому місці.

Тому нехай Пауло Коельо разом зі своєю знайомою Веронікою назавжди покинуть сторінки цієї книги, а ми продовжимо свою розповідь.

Вероніка не знала, як довго вона спала. Пам'ятала лише, що на мить прокинулася — все ще з отими трубками в роті та носі — й почула, як хтось запитав:

— Хочеш, я тебе помастурбую?

Але тепер, розплющивши очі й роззираючись по кімнаті, не знала, чи то була реальність, чи галюцинація. Крім цього моменту, не пам'ятала нічого — абсолютно нічого.

Трубок уже не було, але тіло її було обтикане голками, до голови й до грудей — там, де серце — були приєднані дротики, а руки були й досі прив'язані до ліжка. Вона лежала гола, тільки під простирадлом, і відчувала, що мерзне, але вирішила не нарікати. Простір, обмежений зеленою шторою, був заповнений її ліжком, реанімаційною апаратурою й білим стільцем, де сиділа, читаючи книгу, медсестра.

Ця жінка мала темні очі й темне волосся. Хоча можливо, що то була та сама жінка, з якою вона розмовляла кілька годин — а чи днів? — тому.

— Ви не могли б розв'язати мені руки?

Медсестра звела погляд, кинула безцеремонно «ні» й продовжила читання.

«Я жива, — подумала Вероніка. Все починається спочатку. Доведеться побути тут трохи, поки вони не зрозуміють, що я цілком нормальна. Тоді мене випустять, і я знову побачу вулички Любляни, її головний майдан, мости, людей, що йдуть на роботу і вертаються з неї.

Люди завжди стараються допомогти іншим — щоб почувати себе кращими, ніж є насправді, — отож мені знову дадуть місце в бібліотеці. Я почну відвідувати ті самі бари й дискотеки, говоритиму з друзями про несправедливість у світі та інші проблеми, ходитиму в кіно, гулятиму над озером...

Я тільки зажила пігулки, тож тіло моє не понівечене, я така ж молода, гарна, розумна, як була, мені не важко буде знаходити собі приятелів, — як і раніше. Кохатимуся з ними по квартирах або в лісі, і не без задоволення, але після оргазму відчуватиму порожнечу. Нам не буде про що говорити, й це не стане для нас одкровенням. Почнуться надумані виправдання — „Вже пізно“, „Мені завтра рано вставати“, — і ми квапливо прощатимемося, взаємно уникаючи поглядів.

Потім назад до своєї кімнатки в жіночому монастирі. Читання нудної книги, телевізор з тими самими програмами, наставляння будильника, щоб прокинутися точнісінько в той самий час, що й минулого дня, а тоді механічно виконувати свою роботу в бібліотеці,

їстиму канапку в парку біля театру, на тій самій лавці, поруч з іншими, що теж обирають собі одні й ті ж лавки на час обідньої перерви, — людьми з однаково відсутнім виразом обличчя, котрі вдають, що розмірковують над неймовірно важливими речами.

Тоді знову бібліотека; вислуховування пліток про те, хто з ким зустрічається, що кому болить, як ту чи іншу довів до сліз її чоловік, і мене не покидатиме почуття привілейованості: я гарна, в мене є робота, я можу фліртувати з ким мені захочеться. Отож вечорами я знову ходитиму по барах, і все повториться спочатку.

Моя мати, яку, мабуть, цілковито шокувала моя спроба самогубства, відійде від потрясіння й допитуватиметься, що я збираюся робити далі, чому я не така, як усі, бо насправді життя набагато простіше, ніж я собі уявляю. „Глянь на мене, я вже стільки років одружена з твоїм батьком і завжди намагалася виховати тебе якомога краще, бути для тебе якнайкращим прикладом“.

Одного дня мені набридне слухати одне і те ж, отож заради неї я одружуся з чоловіком, якого присягнуся любити. Ми почнемо вимріювати наше майбутнє: дім у передмісті, діти, майбутнє наших дітей. Першого року ми часто кохатимемось, другого — рідше, а після третього в подружжі, мабуть, згадують про секс лише раз на півмісяця, хоч до справи доходить ледве що раз на місяць. Гірше того, ми майже не розмовлятимемо. Я примушу себе змиритися з тим, що є, але не розумітиму, що зі мною сталося, чому я його більше не цікавлю, чому він мене ігнорує, зате постійно заводить мову про друзів, неначе тільки вони й належать до його справжнього світу.

Коли наше подружжя буде на грані розпаду, я завагітнію. Дитина зблизить нас на якийсь час, але потім знову все буде, як і було.

Я почну гладшати — як ота тітка, про яку вчора говорила медсестра, а чи то позавчора? Не знаю. Я стану міняти дієти, але щодня, щотижня мене добиватиме моя зайва вага, яка зростатиме попри всі мої зусилля. Тоді я візьмуся до чародійних пігулок, аби знімати депресії; народжу ще кількох дітей, зачатих упродовж ночей кохання, що промайнули надто швидко. І казатиму всім, що живу завдяки своїм дітям, хоча насправді це вони живуть на цьому світі завдяки мені.

Всі вважатимуть нас щасливою парою, й ніхто не знатиме, скільки самотності, гіркоти й самозречення ховається за цією

видимістю щастя.

А одного дня мій чоловік уперше заведе собі коханку, і я, мабуть,

вчиню скандал, як ота тітка, або знову подумаю про самогубство. Але на той час я вже буду надто стара й нерішуча, з двома-трьома дітьми, що потребують моєї опіки, — треба буде спочатку поставити їх на ноги, а вже тоді всього зрікатися. Ні, я не вчиню самогубства — я влаштую сцену й попереджу його, що заберу дітей і піду геть. Як і всі інші чоловіки, мій чоловік злякається; він скаже, що кохає тільки мене і що більше з ним такого не трапиться. Йому й на думку не спаде, що якби я дійсно вирішила піти, я не мала б іншого вибору, як повернутися до батьків і бути з ними до кінця життя, щодня вислуховуючи від матері, що я втратила нагоду бути щасливою, що він, попри свої грішки, був чудовим чоловіком і що моїх дітей травмує ця розлука.

Через два-три роки в нього з'явиться ще одна жінка. Мені це стане відомо — я їх побачу, а чи хтось мені розповість, — але цього разу я вдаватиму, що нічого не знаю. Я вичерпала всю енергію на боротьбу з попередньою коханкою; сил у мене більше немає; краще прийняти життя таким, яким воно є, а не таким, яким воно мені уявлялося. Мати казала правду.

Він і надалі буде дбайливим чоловіком; а я так само працюватиму в бібліотеці, їстиму свої канапки у скверику біля театру, читатиму книжки, ніколи їх не закінчуючи, дивитимуся ті самі телепрограми, що й десять, двадцять, п'ятдесят років тому.

Хіба що я канапки тепер жуватиму з почуттям провини, бо ставатиму чимдалі гладшою; і більше не ходитиму по барах — адже чоловік мій сподівається, що я маю бути вдома й доглядати дітей.

Треба буде дочекатися, коли виростуть діти, щоб день у день думати про самогубство, для здійснення якого вже не вистачатиме відваги. Одного прекрасного дня я дійду висновку, що таким і є наше життя: не варто нічим перейматися; бо нічого у ньому й не змінити. І я змирюся».

Вероніка завершила свій внутрішній монолог і пообіцяла сама собі: живою вона Віллет не залишить. Найкраще все довести до кінця тепер, поки вона ще достатньо хоробра й міцна для того, щоб померти.

Вона заснула й кілька разів прокидалася, помічаючи, що навколо неї зменшується кількість різних апаратів, зате підвищується температура й постійно міняються обличчя медсестер; але завжди хтось біля неї був. Крізь зелену штору до неї долинав чийсь плач, стогін чи голоси, що тихо й рівномірно про щось перешіптувалися. Час від часу звідкись долинав дзвінок, і тоді чути було в коридорі пришвидшені кроки, голоси втрачали свою рівномірну приглушеність, ставали різкі й напружені.

Коли вона чергового разу прийшла до тями, медсестра запитала: «Вас не цікавить стан вашого здоров'я?»

— Я й так знаю, — відповіла Вероніка. — І це не має нічого спільного з моїм тілом; це те, що коїться в душі.

Медсестра хотіла продовжити розмову, але Вероніка вдала, що засинає.

Коли Вероніка знову розплющила очі, то побачила, що її кудись перевезли; тепер вона лежала у величенькій палаті. До руки її ще була під'єднана крапельниця, проте решта голок і дротів уже зникли.

Біля її ліжка стояв високий лікар у білому халаті, що різко контрастував з його фарбованим чорним волоссям та бородою. Поруч молодий асистент записував щось у журналі.

— Як довго я тут? — запитала вона, зауваживши, що говорить із зусиллям, трохи не ковтаючи слова.

— Ви в цій палаті два тижні, після п'яти днів у реанімації, — відповів старший лікар. — Маєте дякувати Богові, що взагалі ще жива.

На обличчі асистента з'явився здивований вираз, немов останнє зауваження не зовсім відповідало фактам. Вероніка відразу помітила цю реакцію і насторожилась. Чи вона тут довше, ніж думала? Чи й далі їй загрожує небезпека? Почала стежити за кожним жестом, кожним рухом цих чоловіків; знала, що немає сенсу про щось питати; вони ніколи не скажуть правди, але вона розумна й здогадається, про що йдеться.


3-5 Частина (1) 3-5 Part (1)

Пауло Коельо почув про історію з Веронікою трьома місяцями пізніше, коли вечеряв у Парижі, в алжирському ресторанчику, зі своєю знайомою словенкою, також Веронікою, батько якої був головним лікарем Віллету. Paulo Coelho heard about the story with Veronica three months later when he was having dinner in Paris, in an Algerian restaurant, with his Slovenian friend, also Veronica, whose father was Villette's chief physician.

Згодом, вирішивши написати книгу на цю тему, він хотів було змінити ім'я своєї знайомої, щоб не заплутати читачів. Later, deciding to write a book on the subject, he wanted to change the name of his acquaintance, so as not to confuse readers. Думав назвати її Бласкою, Едвіною, Марієцою або ще яким іншим словенським ім'ям, та врешті-решт залишив усе, як було. He thought of calling her Blaska, Edvina, Marieca or some other Slovenian name, but in the end he left everything as it was. Коли йтиметься про його знайому Вероніку, він називатиме її його знайомою Веронікою. When it comes to his friend Veronica, he will call her his friend Veronica. Коли ж ітиметься про іншу Вероніку, не буде потреби її якось іще називати, When it comes to another Veronica, there is no need to call her anything else,

бо вона й так буде головною героїнею книги, а читачів тільки дратуватиме постійне нагадування про «божевільну Вероніку» чи «Вероніку-невдалу самогубцю». because she will be the main character of the book anyway, and readers will only be annoyed by the constant reminder of "crazy Veronica" or "Veronica-unsuccessful suicide". До того ж, і він сам, і його знайома Вероніка з'являться лише в одному коротенькому розділі книги, — саме в цьому. Besides, both he and his acquaintance Veronica will appear in only one short chapter of the book - that's it.

Його знайома Вероніка обурювалася тим, що вчинив її батько, враховуючи й те, що заклад, ним очолюваний, прагнув до респектабельності, а сам він працював над дисертацією, яку мав представити на суд високої наукової ради. His acquaintance Veronica was outraged by what her father had done, given that the institution he headed sought respectability, and he himself was working on a dissertation to be submitted to the High Scientific Council.

— Чи знаєте ви, звідки пішла назва «притулок для божевільних»? - Do you know where the name "shelter for the insane" came from? — запитала вона. She asked. — 3 часів середньовіччя, коли кожен мав право шукати прихистку в церквах та інших святих місцях. - 3 times of the Middle Ages, when everyone had the right to seek refuge in churches and other holy places. Право на притулок — це річ зрозуміла для будь-якої цивілізованої людини. The right to asylum is a thing understandable to any civilized person. Як же міг мій батько, головний лікар притулку для психічно хворих, поставитися до неї саме так? How could my father, the chief physician of a mental health shelter, treat her this way?

Пауло Коельо хотів довідатись в усіх подробицях, як воно сталося, бо мав для цього вельми поважну причину. Paulo Coelho wanted to know in detail how it happened, because he had a very good reason for it.

Причина полягала в тому, що він сам опинявся в подібному притулку, або, як це частіше називають, у психлікарні. The reason was that he found himself in a similar shelter, or, as it is often called, in a mental hospital. І сталося це з ним не раз, а тричі — у 1965, 1966 та 1967 роках. And it happened to him more than once, but three times - in 1965, 1966 and 1967. Заклад, до якого він потрапляв, називався санаторієм доктора Ейраша в Ріо-де-Жанейро. The institution he visited was called Dr. Eiras Sanatorium in Rio de Janeiro.

Чому саме його поклали до цієї лікарні, він навіть і тепер не годен був зрозуміти. Why he was taken to this hospital, he was not even able to understand. Можливо, батьків його збентежило, що він якось дивно поводився. Perhaps his parents were embarrassed that he had behaved strangely. Напівсором'язливий, напівекстравагантний, він прагнув стати «митцем», що в його родині сприймалося як найпевніший шлях на суспільне дно і до злиденної смерті. Semi-shy, semi-extravagant, he aspired to become an "artist", which in his family was perceived as the surest way to the bottom of society and to a miserable death.

Коли Пауло Коельо над цим замислювався — а треба сказати, що зрідка він це робив, — йому здавалося, що справжнім божевільним був саме доктор, який погоджувався ізолювати його практично без жодних на те підстав (як у кожній родині, завжди легше звинуватити іншого, стверджуючи, нібито батьки не усвідомлювали, що чинять, приймаючи таке суворе рішення). When Paulo Coelho pondered this - and I must say that he seldom did - it seemed to him that the real madman was the doctor, who agreed to isolate him for almost no reason (as in every family, it is always easier to blame another, claiming , as if the parents did not realize what they were doing, making such a harsh decision).

Пауло засміявся, довідавшись про чудернацького листа до газети, залишеного Веронікою, зі скаргою на те, що поважний французький журнал навіть не знає, де є Словенія. Paulo laughed when he learned of Veronica's bizarre letter to the newspaper, complaining that a respected French magazine didn't even know where Slovenia was.

— Ніхто через це не кінчатиме життя самогубством. - Nobody will commit suicide because of it.

— Тому-то цей лист і виявився марним, — ображено відповіла його знайома Вероніка. "That's why this letter turned out to be useless," his acquaintance Veronica replied indignantly. — Вчора я поселялася в готелі, й адміністраторка думала, що Словенія — місто в Німеччині. - Yesterday I stayed at a hotel, and the administrator thought that Slovenia was a city in Germany.

Ця ситуація була йому знайомою, адже багато хто з іноземців вважав столицею Бразилії аргентинське місто Буенос-Айрес. This situation was familiar to him, because many foreigners considered the capital of Brazil, the Argentine city of Buenos Aires.

Але крім того, що іноземці захоплено розхвалювали красу його столиці (у сусідній Аргентині), спільність Пауло Коельо з Веронікою полягала ще й у згаданій події: його теж колись поклали до психіатричної лікарні й, на думку першої дружини, «повинні були не випускати звідти ніколи». But in addition to the fact that foreigners enthusiastically praised the beauty of his capital (in neighboring Argentina), Paulo Coelho's relationship with Veronica was also in the event: he was also once taken to a psychiatric hospital and, according to his first wife, "should never have been released." ».

А все ж таки його випускали. And yet he was released. І от, залишаючи лікарню востаннє з твердим наміром ніколи туди більше не вертатися, він пообіцяв собі дві речі: (а) що він колись це все опише і (б) що привселюдно торкнеться цієї теми лише по смерті батьків, бо не хотів завдавати їм прикрощів — адже обоє все життя картали себе за заподіяне. So, leaving the hospital for the last time with the firm intention of never returning, he promised himself two things: - after all, both of them spent their whole lives blaming themselves for what they had done.

Мати його померла 1993 року, але батько, якому в 1997 році виповнилося вісімдесят чотири, був ще живий, при повній свідомості й у доброму здоров'ї, попри емфізему легенів (хоч він ніколи й не курив) та попри споживання виключно морожених продуктів, бо так і не зміг знайти собі господиню, яка б мирилася з усіма його дивацтвами. His mother died in 1993, but his father, who turned eighty-four in 1997, was still alive, fully conscious and in good health, despite emphysema of the lungs (although he never smoked) and despite consuming only frozen foods, because he could not find a mistress who would put up with all his quirks.

Отож коли Пауло Коельо почув історію Вероніки, то зрозумів, що може описати цю тему, не порушуючи своїх обіцянок. So when Paulo Coelho heard Veronica's story, he realized that he could describe the subject without breaking his promises. Хоча йому й ніколи не спадала думка про самогубство, він дуже добре знав світ психіатричної лікарні — всі процедури, відносини між лікарями й пацієнтами, переваги та прикрощі перебування у такому місці. Although he never thought about suicide, he knew very well the world of a psychiatric hospital - all the procedures, the relationship between doctors and patients, the benefits and sorrows of being in such a place.

Тому нехай Пауло Коельо разом зі своєю знайомою Веронікою назавжди покинуть сторінки цієї книги, а ми продовжимо свою розповідь. So let Paulo Coelho and his friend Veronica leave the pages of this book forever, and we will continue our story.

**__В__**ероніка не знала, як довго вона спала. Veronica did not know how long she slept. Пам'ятала лише, що на мить прокинулася — все ще з отими трубками в роті та носі — й почула, як хтось запитав: All she remembered was waking up for a moment — still with those tubes in her mouth and nose — and she heard someone ask:

— Хочеш, я тебе помастурбую? "Do you want me to masturbate for you?"

**__** *__**

Але тепер, розплющивши очі й роззираючись по кімнаті, не знала, чи то була реальність, чи галюцинація. But now, with her eyes wide open and looking around the room, she didn't know if it was reality or a hallucination. Крім цього моменту, не пам'ятала нічого — абсолютно нічого. Except for this moment, I did not remember anything - absolutely nothing.

Трубок уже не було, але тіло її було обтикане голками, до голови й до грудей — там, де серце — були приєднані дротики, а руки були й досі прив'язані до ліжка. There were no more tubes, but her body was wrapped with needles, darts were attached to her head and chest, where her heart was, and her arms were still tied to the bed. Вона лежала гола, тільки під простирадлом, і відчувала, що мерзне, але вирішила не нарікати. She lay naked, only under the sheets, and felt cold, but decided not to complain. Простір, обмежений зеленою шторою, був заповнений її ліжком, реанімаційною апаратурою й білим стільцем, де сиділа, читаючи книгу, медсестра. The space, bounded by a green curtain, was filled with her bed, resuscitation equipment, and a white chair where a nurse sat reading a book.

Ця жінка мала темні очі й темне волосся. This woman had dark eyes and dark hair. Хоча можливо, що то була та сама жінка, з якою вона розмовляла кілька годин — а чи днів? Although it is possible that it was the same woman with whom she talked for several hours - or days? — тому. - so.

— Ви не могли б розв'язати мені руки? "Couldn't you untie my hands?"

Медсестра звела погляд, кинула безцеремонно «ні» й продовжила читання. The nurse looked down, said an unceremonious "no," and continued reading.

__«Я жива,__ — подумала Вероніка. "I'm alive," thought Veronica. — __Все починається спочатку. - It all starts again. Доведеться побути тут трохи, поки вони не зрозуміють, що я цілком нормальна. I'll have to stay here for a while until they realize that I'm perfectly normal. Тоді мене випустять, і я знову побачу вулички Любляни, її головний майдан, мости, людей, що йдуть на роботу і вертаються з неї.__ Then I will be released, and I will see the streets of Ljubljana again, its main square, bridges, people going to work and returning from it.

__Люди завжди стараються допомогти іншим — щоб почувати себе кращими, ніж є насправді, — отож мені знову дадуть місце в бібліотеці. People always try to help others - to feel better than they really are - so they will give me a place in the library again. Я почну відвідувати ті самі бари й дискотеки, говоритиму з друзями про несправедливість у світі та інші проблеми, ходитиму в кіно, гулятиму над озером...__ I will start visiting the same bars and discos, talk to friends about injustice in the world and other problems, go to the movies, walk over the lake ...

__Я тільки зажила пігулки, тож тіло моє не понівечене, я така ж молода, гарна, розумна, як була, мені не важко буде знаходити собі приятелів, — як і раніше. I just healed the pills, so my body is not mutilated, I am as young, beautiful, smart as I was, it will not be difficult for me to find friends - as before. Кохатимуся з ними по квартирах або в лісі, і не без задоволення, але після оргазму відчуватиму порожнечу. I will make love with them in apartments or in the woods, and not without pleasure, but after orgasm I will feel emptiness. Нам не буде про що говорити, й це не стане для нас одкровенням. We will have nothing to talk about, and it will not be a revelation to us. Почнуться надумані виправдання — „Вже пізно“, „Мені завтра рано вставати“, — і ми квапливо прощатимемося, взаємно уникаючи поглядів.__ Far-fetched excuses will begin - "It's too late", "I have to get up early tomorrow" - and we will hastily say goodbye, avoiding each other's eyes.

__Потім назад до своєї кімнатки в жіночому монастирі. Then back to his room in the convent. Читання нудної книги, телевізор з тими самими програмами, наставляння будильника, щоб прокинутися точнісінько в той самий час, що й минулого дня, а тоді механічно виконувати свою роботу в бібліотеці,__ Reading a boring book, watching TV with the same programs, setting an alarm to wake up at exactly the same time as the day before, and then mechanically do your work in the library,

__їстиму канапку в парку біля театру, на тій самій лавці, поруч з іншими, що теж обирають собі одні й ті ж лавки на час обідньої перерви, — людьми з однаково відсутнім виразом обличчя, котрі вдають, що розмірковують над неймовірно важливими речами.__ I will eat a couch in the park near the theater, on the same bench, next to others who also choose the same benches during the lunch break - people with equally absent facial expressions who pretend to think about incredibly important things.

__Тоді знову бібліотека; вислуховування пліток про те, хто з ким зустрічається, що кому болить, як ту чи іншу довів до сліз її чоловік, і мене не покидатиме почуття привілейованості: я гарна, в мене є робота, я можу фліртувати з ким мені захочеться. Then the library again; listening to gossip about who is dating whom, who is in pain, how her husband brought tears to tears, and I will not be left with a sense of privilege: I am beautiful, I have a job, I can flirt with whomever I want. Отож вечорами я знову ходитиму по барах, і все повториться спочатку.__ So in the evenings I will go to bars again, and everything will happen again.

__Моя мати, яку, мабуть, цілковито шокувала моя спроба самогубства, відійде від потрясіння й допитуватиметься, що я збираюся робити далі, чому я не така, як усі, бо насправді життя набагато простіше, ніж я собі уявляю. My mother, who was probably completely shocked by my suicide attempt, will walk away in shock and ask what I'm going to do next, why I'm not like everyone else, because life is actually much simpler than I imagine. „Глянь на мене, я вже стільки років одружена з твоїм батьком і завжди намагалася виховати тебе якомога краще, бути для тебе якнайкращим прикладом“.__ "Look at me, I've been married to your father for so many years and I've always tried to raise you as best I can, to be the best example for you."

__Одного дня мені набридне слухати одне і те ж, отож заради неї я одружуся з чоловіком, якого присягнуся любити. One day I will get tired of listening to the same thing, so for her sake I will marry a man I swear to love. Ми почнемо вимріювати наше майбутнє: дім у передмісті, діти, майбутнє наших дітей. We will begin to dream of our future: a home in the suburbs, children, the future of our children. Першого року ми часто кохатимемось, другого — рідше, а після третього в подружжі, мабуть, згадують про секс лише раз на півмісяця, хоч до справи доходить ледве що раз на місяць. In the first year we often make love, in the second year we fall in love less often, and after the third year we probably mention sex only once every six months, although it only happens once a month. Гірше того, ми майже не розмовлятимемо. Worse, we will hardly talk. Я примушу себе змиритися з тим, що є, але не розумітиму, що зі мною сталося, чому я його більше не цікавлю, чому він мене ігнорує, зате постійно заводить мову про друзів, неначе тільки вони й належать до його справжнього світу.__ I will force myself to accept what is, but I will not understand what happened to me, why I am no longer interested in him, why he ignores me, but constantly talks about friends, as if only they belong to his real world.

__Коли наше подружжя буде на грані розпаду, я завагітнію. When our spouses are on the verge of breaking up, I will get pregnant. Дитина зблизить нас на якийсь час, але потім знову все буде, як і було.__ The child will bring us closer for a while, but then everything will be as it was.

__Я почну гладшати — як ота тітка, про яку вчора говорила медсестра, а чи то позавчора? I'm going to start smoothing - like this aunt that the nurse talked about yesterday, or the day before yesterday? Не знаю. I do not know. Я стану міняти дієти, але щодня, щотижня мене добиватиме моя зайва вага, яка зростатиме попри всі мої зусилля. I will change my diet, but every day, every week I will gain weight, which will grow despite all my efforts. Тоді я візьмуся до чародійних пігулок, аби знімати депресії; народжу ще кількох дітей, зачатих упродовж ночей кохання, що промайнули надто швидко. Then I will take magic pills to relieve depression; I will give birth to several more children, conceived during the nights of love, which passed too quickly. І казатиму всім, що живу завдяки своїм дітям, хоча насправді це вони живуть на цьому світі завдяки мені.__ And I will tell everyone that I live thanks to my children, when in fact they live in this world thanks to me.

__Всі вважатимуть нас щасливою парою, й ніхто не знатиме, скільки самотності, гіркоти й самозречення ховається за цією__ Everyone will consider us a happy couple, and no one will know how much loneliness, bitterness and self-denial lies behind this

__видимістю щастя. visibility of happiness.

А одного дня мій чоловік уперше заведе собі коханку, і я, мабуть,__ And one day my husband will have a mistress for the first time, and I probably

__вчиню скандал, як ота тітка, або знову подумаю про самогубство. I'll make a scandal like this aunt, or think about suicide again. Але на той час я вже буду надто стара й нерішуча, з двома-трьома дітьми, що потребують моєї опіки, — треба буде спочатку поставити їх на ноги, а вже тоді всього зрікатися. But by that time I will be too old and indecisive, with two or three children in need of my care - I will have to put them on their feet first, and only then give up everything. Ні, я не вчиню самогубства — я влаштую сцену й попереджу його, що заберу дітей і піду геть. No, I will not commit suicide - I will arrange the stage and warn him that I will take the children and go away. Як і всі інші чоловіки, мій чоловік злякається; він скаже, що кохає тільки мене і що більше з ним такого не трапиться. Like all other men, my husband is frightened; he will say that he loves only me and that this will never happen to him again. Йому й на думку не спаде, що якби я дійсно вирішила піти, я не мала б іншого вибору, як повернутися до батьків і бути з ними до кінця життя, щодня вислуховуючи від матері, що я втратила нагоду бути щасливою, що він, попри свої грішки, був чудовим чоловіком і що моїх дітей травмує ця розлука.__ It never occurred to him that if I really decided to leave, I would have no choice but to return to my parents and be with them for the rest of my life, hearing daily from my mother that I had lost the opportunity to be happy that he, despite his sins, was a wonderful man and that my children are traumatized by this separation.

__Через два-три роки в нього з'явиться ще одна жінка. In two or three years he will have another woman. Мені це стане відомо — я їх побачу, а чи хтось мені розповість, — але цього разу я вдаватиму, що нічого не знаю. It will be known to me - I will see them, or someone will tell me - but this time I will pretend that I know nothing. Я вичерпала всю енергію на боротьбу з попередньою коханкою; сил у мене більше немає; краще прийняти життя таким, яким воно є, а не таким, яким воно мені уявлялося. I exhausted all my energy to fight my previous mistress; I have no strength left; it is better to accept life as it is than as it seemed to me. Мати казала правду.__ Mother told the truth.

__Він і надалі буде дбайливим чоловіком; а я так само працюватиму в бібліотеці, їстиму свої канапки у скверику біля театру, читатиму книжки, ніколи їх не закінчуючи, дивитимуся ті самі телепрограми, що й десять, двадцять, п'ятдесят років тому.__ He will continue to be a caring man; and I will also work in the library, eat my sandwiches in the garden near the theater, read books without ever finishing them, watch the same TV programs as ten, twenty, fifty years ago.

__Хіба що я канапки тепер жуватиму з почуттям провини, бо ставатиму чимдалі гладшою; і більше не ходитиму по барах — адже чоловік мій сподівається, що я маю бути вдома й доглядати дітей.__ Unless I chew the sandwiches with guilt now, because I'm getting smoother and smoother; and I will no longer go to bars, because my husband hopes that I should be at home and take care of the children.

__Треба буде дочекатися, коли виростуть діти, щоб день у день думати про самогубство, для здійснення якого вже не вистачатиме відваги. We will have to wait until the children grow up to think about suicide day by day, for which we will no longer have the courage to commit suicide. Одного прекрасного дня я дійду висновку, що таким і є наше життя: не варто нічим перейматися; бо нічого у ньому й не змінити. One day I will come to the conclusion that this is our life: we should not worry about anything; for nothing in it can be changed. І я змирюся».__ And I will reconcile. "

Вероніка завершила свій внутрішній монолог і пообіцяла сама собі: живою вона Віллет не залишить. Veronica finished her inner monologue and promised herself: she would not leave Willett alive. Найкраще все довести до кінця тепер, поки вона ще достатньо хоробра й міцна для того, щоб померти. It is best to finish everything now, while she is still brave and strong enough to die.

Вона заснула й кілька разів прокидалася, помічаючи, що навколо неї зменшується кількість різних апаратів, зате підвищується температура й постійно міняються обличчя медсестер; але завжди хтось біля неї був. She fell asleep and woke up several times, noticing that the number of different devices around her was decreasing, but the temperature was rising and the faces of the nurses were constantly changing; but there was always someone around her. Крізь зелену штору до неї долинав чийсь плач, стогін чи голоси, що тихо й рівномірно про щось перешіптувалися. Someone's cries, groans, or voices whispered softly and evenly through the green curtain. Час від часу звідкись долинав дзвінок, і тоді чути було в коридорі пришвидшені кроки, голоси втрачали свою рівномірну приглушеність, ставали різкі й напружені. From time to time a bell rang from somewhere, and then accelerated footsteps could be heard in the corridor, the voices lost their even muffledness, became sharp and tense.

Коли вона чергового разу прийшла до тями, медсестра запитала: «Вас не цікавить стан вашого здоров'я?» When she regained consciousness, the nurse asked, "Aren't you interested in your health?"

— Я й так знаю, — відповіла Вероніка. "I already know," said Veronica. — І це не має нічого спільного з моїм тілом; це те, що коїться в душі. - And it has nothing to do with my body; this is what is going on in the soul.

Медсестра хотіла продовжити розмову, але Вероніка вдала, що засинає. The nurse wanted to continue the conversation, but Veronica managed to fall asleep.

**__К__**оли Вероніка знову розплющила очі, то побачила, що її кудись перевезли; тепер вона лежала у величенькій палаті. When Veronica opened her eyes again, she saw that she had been transported somewhere; now she lay in a huge chamber. До руки її ще була під'єднана крапельниця, проте решта голок і дротів уже зникли. A drip was still attached to her hand, but the rest of the needles and wires were gone.

**__** *__**

Біля її ліжка стояв високий лікар у білому халаті, що різко контрастував з його фарбованим чорним волоссям та бородою. At her bedside stood a tall doctor in a white robe, in stark contrast to his dyed black hair and beard. Поруч молодий асистент записував щось у журналі. Next to him, a young assistant was writing something in a journal.

— Як довго я тут? "How long have I been here?" — запитала вона, зауваживши, що говорить із зусиллям, трохи не ковтаючи слова. She asked, noting that she spoke with effort, not swallowing a word.

— Ви в цій палаті два тижні, після п'яти днів у реанімації, — відповів старший лікар. "You've been in this ward for two weeks, after five days in intensive care," said the senior doctor. — Маєте дякувати Богові, що взагалі ще жива. - You have to thank God that she is still alive.

На обличчі асистента з'явився здивований вираз, немов останнє зауваження не зовсім відповідало фактам. A surprised expression appeared on the assistant's face, as if the last remark did not quite correspond to the facts. Вероніка відразу помітила цю реакцію і насторожилась. Veronica immediately noticed this reaction and was wary. Чи вона тут довше, ніж думала? Is she here longer than she thought? Чи й далі їй загрожує небезпека? Is she still in danger? Почала стежити за кожним жестом, кожним рухом цих чоловіків; знала, що немає сенсу про щось питати; вони ніколи не скажуть правди, але вона розумна й здогадається, про що йдеться. She began to watch every gesture, every movement of these men; she knew there was no point in asking about something; they will never tell the truth, but she is smart and guesses what it is.