×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 11-12 Частина (1)

11-12 Частина (1)

Небо за заґратованими вікнами було густо всіяне зірками, а над горами сходив молоденький місяць. Поети завжди захоплювалися повним місяцем; вони присвятили йому тисячі віршів, але Вероніці подобалося, коли він щойно народжується і ще може рости, бубнявіти, повнитися світлом, поки прийде до неминучої загибелі.

Їй захотілося підійти до піаніно у вітальні й відсвяткувати цю ніч чудовою сонатою, яку вона вивчила ще в школі. Задивившись у небо, відчула дивовижну благодать, немовби безмежжя космосу відкрило їй таємницю власної вічності. Здійсненню її бажання заважали, однак, залізні двері й жінка, котра постійно, безперервно читала книгу. До того ж, ніхто такої пізньої години не грає на піаніно; вона б розбудила ціле довкілля.

Вероніка засміялася. «Довкілля» складалося з палат, заповнених божевільними, що їх, аби добре спали, накачали наркотиками.

Почуття благодаті, однак, не зникало. Вона встала й пішла до Зедчиного ліжка, але та також міцно спала, — ще не відійшла, мабуть, від отої жахливої процедури.

— Ану до ліжка, — звеліла медсестра. — Чемні дівчата дивляться сни про ангелів або коханих.

— Я вам не дитина. І не якась покірна ідіотка, що всього боїться; я буйна, істерична й нітрохи не дбаю про власне життя, а тим більше про чужі. В усякому разі, мені не спиться. Дивилася на місяць, а тепер-от хочу балакати.

Медсестра здивовано глянула на неї.

— Злякалися? — запитала Вероніка. — Ще кілька днів, і я буду мертва; що мені втрачати?

— Чому б вам не прогулятися, люба, й не дати мені скінчити книжку?

— Бо це тюрма, з тюремною наглядачкою, яка вдає, що читає книжку, аби її вважали інтелігентною. Насправді ж вона стежить за найменшим рухом у палаті й охороняє ключі від дверей, немов який скарб. Такі інструкції, й вона має їх триматися. І так вдає, що має владу, якою обділена в її житті з чоловіком та дітьми.

Вероніка тремтіла, сама не знаючи чому.

— Ключі? — відізвалася медсестра. — Та двері завжди відчинені. Ви гадаєте, я б тут сиділа замкнена з цілою купою божевільних, га?

«Що значить — „двері відчинені“? Кілька днів тому я хотіла звідси вирватись, і ця ж жінка ходила слідом за мною до самого туалету. Що вона верзе?»

— Не сприймайте мене аж так серйозно, — сказала медсестра. — Нам не потрібна зайва охорона — при тих заспокійливих медикаментах, які ми призначаємо. Ви тремтите, вам холодно?

— Не знаю. Мабуть, це щось із серцем.

— Якщо хочете, можете вийти прогулятися.

— Мені хочеться пограти на піаніно.

— Вітальня цілком ізольована, тож ваше піаніно нікому не

заважатиме. Робіть що хочете.

Тремтіння Вероніки перейшло у тихий приглушений плач. Вона

впала навколішки, поклала голову жінці на коліна й нестримно заридала.

Медсестра відклала книжку й погладжувала її волосся, не опираючись цій несподіваній хвилі смутку і сліз. Так вони просиділи мало не півгодини, одна ридаючи, інша заспокоюючи, хоча ніхто з них і не знав, чому й навіщо?

Врешті ридання припинилися. Медсестра допомогла їй підвестися, взяла попід руку й підвела до дверей.

— В мене донька вашого віку. Коли вас сюди привезли, з усіма цими голками й трубками, я все дивувалася, чому це така чарівна дівчина, в якої все життя попереду, хотіла себе вбити. Тоді почали ходити всілякі чутки: про лист, залишений вами, й про те, що вам залишилося недовго жити через невиліковну сердечну травму. Я не могла позбутися думок про власну доньку: а що, як їй захотілося б таке вчинити? Чому є люди, що протидіють природному ходу речей, не борються за виживання за будь-яких обставин?

— Ось тому я й ридала, — відповіла Вероніка. — Заживши таблетки, я хотіла вбити ту, котру ненавиділа. Я й не знала, що в мені існують інші Вероніки, ті, котрих я могла б полюбити.

— Що змушує людину ненавидіти себе?

— Боягузство, мабуть. Постійний страх помилитися, зробити не те, що від тебе чекають. Кілька хвилин тому я була щасливою, — я забула, що приречена на смерть; а потім згадала і злякалася.

Медсестра прочинила двері; Вероніка вийшла надвір.

«Як вона може таке питати? Навіщо допитується чому я ридаю? Невже вона не усвідомлює, що я цілком нормальна людина, що в мене ті самі бажання і страхи, як і в усіх, а такі питання тепер, коли вже запізно, можуть тільки викликати в мене паніку?»

Прямуючи вздовж коридору, так само тьмяно освітленого, як і палата, Вероніка збагнула, що вже й справді запізно: вона вже не могла перебороти страх.

«Я повинна взяти себе в руки. Я завжди доводжу свої рішення до кінця, завжди добиваюся свого».

І справді, в своєму житті вона багато чого досягала, та все це були речі неістотні — затягувала конфлікт, який можна було легко припинити, вибачившись, або переставала дзвонити чоловікові, якого кохала, бо їй здавалося, що їхні стосунки приречені. Була безкомпромісною в дрібницях, немовби намагалася довести сама собі, яка вона сильна й незламна, тоді як насправді була лише слабкою жінкою, котра нічого особливого не досягла у навчанні, ніколи не була першою у шкільних спортивних змаганнях і не зуміла створити домашнього затишку.

Долаючи дрібні свої вади, вона відступала, коли треба було прийняти якесь серйозне рішення. На позір незалежна, вона насправді украй потребувала чийогось товариства. Коли заходила до кімнати, всі погляди зверталися до неї, проте ніч вона завжди зустрічала на самоті в жіночому монастирі, біля телевізора, завжди погано настроєного, але й це її не обходило. Склалося так, що всі подруги їй заздрили, й вона з усіх сил намагалася підтримувати створений нею образ.

Тому їй не вистачало сили, щоб бути собою, тобто людиною, котра, як і всі решта, потребує для повного щастя інших людей. Але з іншими людьми було нелегко! Вони реагували непередбачено, оточували себе захисними мурами, поводились точнісінько, як і вона, вдаючи, що їм усе байдуже. Коли ж з'являвся хтось відкритий до життя, таких або ігнорували, або завдавали їм болю, трактуючи як наївних простачків.

Що з того, що вона вражала багатьох своєю силою й рішучістю? До чого це її привело? До пустки. До повної самотності. У Віллеті. В приймальні Смерті.

Вероніку знову почало гризти сумління щодо доцільності її самогубства, але вона знов його придушила. Тепер відчувала щось

таке, чого ніколи раніше не допускала: ненависть.

Ненависть. Щось настільки фізично реальне, як стіни, піаніно чи

санітари. Її можна було намацати — ту деструктивну енергію, що вибухала з її тіла. Вона не опиралася цьому почуттю, — байдуже, добре воно чи зле: їй остогидли самоконтроль, маски, пристойна поведінка. В останні два-три дні свого життя їй хотілося поводитись якнайнепристойніше.

Почала з того, що дала тому старшому чоловікові ляпаса, потім — розридалася перед медсестрою; вона відмовилася чемно розмовляти з іншими, коли їй того не хотілося; а тепер вона вільна віддатися ненависті, хоча їй і вистачить глузду для того, щоб не потрощити все довкола, ризикуючи провести залишок свого життя на ліжку під дією заспокійливих засобів.

Цієї миті ненавиділа все: себе, світ, крісло перед собою, зіпсутий радіатор у коридорі, людей, котрі були верхом досконалості, злочинців. Була в психлікарні, тож могла собі дозволити ті почуття, що їх зазвичай приховують. Ми виховані, щоб тільки любити, погоджуватися, шукати обхідні шляхи, уникати конфліктів. Вероніка ненавиділа все, але насамперед власне життя, яке прожила, не прагнучи віднайти у собі сотні інших Веронік — цікавих, божевільних, несподіваних, відважних, відчайдушних.

Тоді відчула ненависть до людини, котру любила найбільше в світі: до матері. Прекрасна дружина, вона вдень працювала, а вечорами мила вдома посуд, жертвуючи своїм здоров'ям, аби донька її отримала добру освіту, могла грати на піаніно та скрипці й одягатися як принцеса, — донька її ходила в наймодніших кросівках і джинсах, тоді як сама вона роками носила стареньку, латану сукенку.

«Як можна ненавидіти того, хто дарував мені тільки любов?» — дивувалася збентежена Вероніка, намагаючись погамувати свої емоції. Але було запізно; вона вже дала волю ненависті й відімкнула двері до свого пекла. Ненавиділа даровану любов, бо та нічого не вимагала взамін, а це було абсурдно, безглуздо, супроти законів природи.

Любов, що не вимагала нічого взамін, наповнювала її натомість відчуттям вини, бажанням виправдати чиїсь сподівання, хоча б і коштом власних мрій. Це була любов, яка роками намагалася

приховати від неї всю жорстокість і продажність світу, не думаючи, що колись вона все це виявить і стане перед ним беззахисна.

А батько? Вона й батька ненавиділа, бо, на відміну від матері, котра з ранку до ночі працювала, він умів насолоджуватися життям: водив доньку по барах і театрах, і разом їм було весело; а ще коли він був досить молодий, вона потай була закохана у нього, — не як у батька, а як у мужчину. Вона його ненавиділа, бо він завжди був милий і відвертий з усіма, крім матері, єдиної, хто заслуговував на таке ставлення.

Ненавиділа все. Бібліотеку з купою книжок, які нібито тлумачили життя; школу, що примушувала її цілісінькими вечорами зубрити алгебру, хоча й вона не знала нікого, крім учителів та математиків, яким для щастя була потрібна алгебра. Навіщо була їй та алгебра, чи геометрія, чи маса інших абсолютно марних речей?

Вероніка штовхнула двері до вітальні, підійшла до піаніно, піднесла кришку й з усієї сили вдарила по клавішах. Шалений, дисонансний, різкий акорд заповнив кімнату, відбився від стін і повернувся до неї диким, пронизливим звуком, що вп'явся їй у душу. Але в цю хвилину й душа її була такою.

Знову вдарила по клавішах, і знову навколо забриніли дисонансні ноти.

«Я божевільна. Мені все дозволено. Можу ненавидіти, можу барабанити на піаніно. Звідки розумово хворим знати, як належним чином добувати звуки?»

Ще раз ударила — вдруге, вдесяте, вдвадцяте, і ненависть її меншала, аж поки не зникла цілком.

Душа налилася глибоким спокоєм, і вона звела очі до зоряного неба, до молоденького місяця, котрий так любила і котрий заливав кімнату лагідним сяйвом. Її вразило усвідомлення глибинної єдності Безмежжя й Вічності; варто було зануритися в одне з них — скажімо, в нескінченний Космос — як відчувалася незрима присутність другого — Часу, що ніколи не минає, не уривається, вічно триваючи тут, де сховані життєві таємниці. По дорозі сюди вона так насякла ненавистю, що місця для озлоблення просто не лишилося. Нарешті вона випустила назовні погані емоції, які стільки років стримувала в

своїй душі. Вона їх відчула, й тепер вони були вже зайві, могли її покинути назавжди.

Сиділа в повній тиші, насолоджуючись моментом і дозволяючи любові заповнювати порожнечу, залишену ненавистю. А в належну мить повернулася до місяця й заграла присвячену йому сонату, знаючи, що місяць слухає й пишається, а зорі йому заздрять. Потім грала для зірок, для саду, для гір, невидимих у темряві.

Коли вона грала для саду, з'явився ще один божевільний — невиліковний шизофренік Едуард. Вона анітрохи не злякалася; навпаки, всміхнулася, а він, на диво, всміхнувся їй у відповідь.

Музика проникала навіть у його недоступний світ, ще недоступніший, ніж місяць: музика творила чудеса.

«Треба купити нове кільце для ключів», — подумав доктор Іґор, відчиняючи двері свого невеличкого кабінету у Віллеті. Старе вже зносилося, і з нього щойно зірвався і впав на підлогу металевий декоративний брелок.

Доктор Іґор нахилився й підніс його — брелок з гербом Любляни. Що йому з ним робити? Можна викинути, проте можна й направити, причепивши новий шкіряний ремінець, або ж віддати племіникові. Дві останнні альтернативи виглядали однаково абсурдними. Кільце для ключів багато не коштувало, а племінник не цікавиться брелками; весь свій час він проводить за телевізором або електронними іграшками, привезеними з Італії. Однак і викидати брелок доктор Іґор не хотів, тож поклав його назад до кишені; вирішить, що з ним робити, пізніше.

Тому він і був тут не пацієнтом, а головним лікарем, що довго думав, перш ніж прийняти рішення.

Увімкнув світло; надходила зима, й світало чимраз пізніше. Неспокій, подружні розлучення і брак світла — ось основні причини депресій. Доктор Іґор сподівався, що весна буде ранньою, й це допоможе йому розв'язати бодай половину проблем.

Переглянув свій лікарський щоденник. Треба щось придумати, аби вберегти Едуарда від голодної смерті; шизофренія робила його непередбачуваним, і ось він перестав їсти. Доктор Іґор уже приписав

йому внутрівенне годування, але це не зможе тягтися безконечно. Едуард — міцний чоловік двадцяти восьми років, але навіть із крапельницею він поступово змарніє і перетвориться на скелет.

Що тоді подумає Едуардів батько? Він був одним із найавторитетніших послів молодої словенської республіки, що вів непрості переговори з Югославією на початку 90-х років. Він, зрештою, примудрився багато років попрацювати для белградського уряду, пережив усіх наклепників, що звинувачували його у співпраці з ворогом, й далі залишався в дипломатичному корпусі, тільки що тепер представляв іншу країну. Могутня впливова людина, котру всі побоюються.

Доктор Іґор відчув хвилинну стурбованість, як і перед цим, коли вагався, що зробити з кільцем для ключів, але відразу ж позбувся тривожних думок. Щодо посла, то його й не обходило, добре чи погано виглядає його син; він не збирався залучати його до офіційних заходів чи брати з собою до різних країв світу, де опинявся як урядовий представник. Едуард жив у Віллеті і мав залишатися у Віллеті — принаймні поки його батько зароблятиме свої доволі грубі гроші.


11-12 Частина (1) 11-12 Part (1)

Небо за заґратованими вікнами було густо всіяне зірками, а над горами сходив молоденький місяць. The sky outside the barred windows was thick with stars, and a young moon rose over the mountains. Поети завжди захоплювалися повним місяцем; вони присвятили йому тисячі віршів, але Вероніці подобалося, коли він щойно народжується і ще може рости, бубнявіти, повнитися світлом, поки прийде до неминучої загибелі. Poets have always admired the full moon; they dedicated thousands of poems to him, but Veronica liked it when he was just born and could still grow, drum, be filled with light until he died.

**__** *__**

Їй захотілося підійти до піаніно у вітальні й відсвяткувати цю ніч чудовою сонатою, яку вона вивчила ще в школі. She wanted to go to the piano in the living room and celebrate this night with a wonderful sonata, which she learned in school. Задивившись у небо, відчула дивовижну благодать, немовби безмежжя космосу відкрило їй таємницю власної вічності. Staring at the sky, she felt a wonderful grace, as if the vastness of space revealed to her the secret of her own eternity. Здійсненню її бажання заважали, однак, залізні двері й жінка, котра постійно, безперервно читала книгу. However, the iron door and the woman, who was constantly reading the book, hindered her fulfillment. До того ж, ніхто такої пізньої години не грає на піаніно; вона б розбудила ціле довкілля. Besides, no one plays the piano at such a late hour; it would awaken the whole environment.

Вероніка засміялася. __«Довкілля»__ складалося з палат, заповнених божевільними, що їх, аби добре спали, накачали наркотиками. The "environment" consisted of chambers filled with lunatics who were pumped with drugs to sleep well.

Почуття благодаті, однак, не зникало. The feeling of grace, however, did not disappear. Вона встала й пішла до Зедчиного ліжка, але та також міцно спала, — ще не відійшла, мабуть, від отої жахливої процедури. She got up and went to Zedchy's bed, but she also slept soundly - she hadn't left that horrible procedure yet.

— Ану до ліжка, — звеліла медсестра. "Come to bed," said the nurse. — Чемні дівчата дивляться сни про ангелів або коханих. - Polite girls dream of angels or loved ones.

— Я вам не дитина. "I'm not your child." І не якась покірна ідіотка, що всього боїться; я буйна, істерична й нітрохи не дбаю про власне життя, а тим більше про чужі. And not some humble idiot who is afraid of everything; I am violent, hysterical and do not care at all about my own life, let alone about others. В усякому разі, мені не спиться. Anyway, I'm not sleeping. Дивилася на місяць, а тепер-от хочу балакати. I looked at the moon, and now I want to talk.

Медсестра здивовано глянула на неї. The nurse looked at her in surprise.

— Злякалися? "Were you scared?" — запитала Вероніка. Veronica asked. — Ще кілька днів, і я буду мертва; що мені втрачати? - A few more days and I will be dead; what should i lose

— Чому б вам не прогулятися, люба, й не дати мені скінчити книжку? "Why don't you take a walk, darling, and let me finish the book?"

— Бо це тюрма, з тюремною наглядачкою, яка вдає, що читає книжку, аби її вважали інтелігентною. "Because it's a prison, with a prison warden pretending to read a book to be considered intelligent." Насправді ж вона стежить за найменшим рухом у палаті й охороняє ключі від дверей, немов який скарб. In fact, she watches the slightest movement in the ward and guards the keys to the door like a treasure. Такі інструкції, й вона має їх триматися. Such instructions, and she must follow them. І так вдає, що має владу, якою обділена в її житті з чоловіком та дітьми. And so she pretends to have the power she is deprived of in her life with her husband and children.

Вероніка тремтіла, сама не знаючи чому. Veronica trembled, not knowing why.

— Ключі? "The keys?" — відізвалася медсестра. Said the nurse. — Та двері завжди відчинені. - But the door is always open. Ви гадаєте, я б тут сиділа замкнена з цілою купою божевільних, га? You think I'd sit here locked up with a bunch of crazy people, huh?

__«Що значить — „двері відчинені“? What does "the door is open" mean? Кілька днів тому я хотіла звідси вирватись, і ця ж жінка ходила слідом за мною до самого туалету. A few days ago I wanted to get out of here, and the same woman followed me to the toilet. Що вона верзе?»__ What does she believe? ”

— Не сприймайте мене аж так серйозно, — сказала медсестра. "Don't take me so seriously," said the nurse. — Нам не потрібна зайва охорона — при тих заспокійливих медикаментах, які ми призначаємо. - We do not need extra protection - with those sedatives that we prescribe. Ви тремтите, вам холодно? Are you shivering, are you cold?

— Не знаю. Мабуть, це щось із серцем. Apparently, this is something with the heart.

— Якщо хочете, можете вийти прогулятися. - If you want, you can go for a walk.

— Мені хочеться пограти на піаніно. - I want to play the piano.

— Вітальня цілком ізольована, тож ваше піаніно нікому не - The living room is completely isolated, so your piano is not for anyone

заважатиме. will interfere. Робіть що хочете. Do what you want.

Тремтіння Вероніки перейшло у тихий приглушений плач. Veronica's trembling turned to a quiet muffled cry. Вона She

впала навколішки, поклала голову жінці на коліна й нестримно заридала. she fell to her knees, laid her head on the woman's knees, and wept uncontrollably.

Медсестра відклала книжку й погладжувала її волосся, не опираючись цій несподіваній хвилі смутку і сліз. The nurse put down the book and stroked her hair, not resisting this sudden wave of sadness and tears. Так вони просиділи мало не півгодини, одна ридаючи, інша заспокоюючи, хоча ніхто з них і не знав, чому й навіщо? So they sat for almost half an hour, one sobbing, the other soothing, although none of them knew why and why?

Врешті ридання припинилися. Eventually the sobs stopped. Медсестра допомогла їй підвестися, взяла попід руку й підвела до дверей. The nurse helped her to her feet, took her by the arm, and led her to the door.

— В мене донька вашого віку. - I have a daughter your age. Коли вас сюди привезли, з усіма цими голками й трубками, я все дивувалася, чому це така чарівна дівчина, в якої все життя попереду, хотіла себе вбити. When you were brought here, with all these needles and tubes, I wondered why she was such a charming girl, in whom all her life was ahead, she wanted to kill herself. Тоді почали ходити всілякі чутки: про лист, залишений вами, й про те, що вам залишилося недовго жити через невиліковну сердечну травму. Then all sorts of rumors began to circulate: about the letter you left, and that you have little time left to live due to incurable heart injury. Я не могла позбутися думок про власну доньку: а що, як їй захотілося б таке вчинити? I couldn't get rid of the thought of my own daughter: what if she wanted to do that? Чому є люди, що протидіють природному ходу речей, не борються за виживання за будь-яких обставин? Why are there people who oppose the natural course of things, do not fight for survival under any circumstances?

— Ось тому я й ридала, — відповіла Вероніка. "That's why I cried," said Veronica. — Заживши таблетки, я хотіла вбити ту, котру ненавиділа. "After taking the pills, I wanted to kill the one I hated." Я й не знала, що в мені існують інші Вероніки, ті, котрих я могла б полюбити. I didn't even know that there were other Veronica in me, the ones I could fall in love with.

— Що змушує людину ненавидіти себе? - What makes a person hate himself?

— Боягузство, мабуть. - Cowardice, apparently. Постійний страх помилитися, зробити не те, що від тебе чекають. Constant fear of making a mistake, not doing what is expected of you. Кілька хвилин тому я була щасливою, — я забула, що приречена на смерть; а потім згадала і злякалася. A few minutes ago I was happy - I forgot that I was doomed to death; and then remembered and was frightened.

Медсестра прочинила двері; Вероніка вийшла надвір. The nurse opened the door; Veronica went outside.

__«Як вона може таке питати? “How can she ask that? Навіщо допитується чому я ридаю? Why ask why I'm crying? Невже вона не усвідомлює, що я цілком нормальна людина, що в мене ті самі бажання і страхи, як і в усіх, а такі питання тепер, коли вже запізно, можуть тільки викликати в мене паніку?»__ Doesn't she realize that I'm a completely normal person, that I have the same desires and fears as everyone else, and such questions now, when it's too late, can only cause me panic? "

Прямуючи вздовж коридору, так само тьмяно освітленого, як і палата, Вероніка збагнула, що вже й справді запізно: вона вже не могла перебороти страх. Walking along the corridor, as dimly lit as the ward, Veronica realized that it was too late: she could no longer overcome her fear.

__«Я повинна взяти себе в руки. "I have to take matters into my own hands. Я завжди доводжу свої рішення до кінця, завжди добиваюся свого».__ I always bring my decisions to the end, I always achieve my goal. "

І справді, в своєму житті вона багато чого досягала, та все це були речі неістотні — затягувала конфлікт, який можна було легко припинити, вибачившись, або переставала дзвонити чоловікові, якого кохала, бо їй здавалося, що їхні стосунки приречені. Indeed, she had accomplished many things in her life, all of which were insignificant: she dragged on a conflict that could be easily stopped by apologizing, or she stopped calling the man she loved because she thought their relationship was doomed. Була безкомпромісною в дрібницях, немовби намагалася довести сама собі, яка вона сильна й незламна, тоді як насправді була лише слабкою жінкою, котра нічого особливого не досягла у навчанні, ніколи не була першою у шкільних спортивних змаганнях і не зуміла створити домашнього затишку. She was uncompromising in the details, as if trying to prove to herself that she was strong and unbreakable, when in fact she was just a weak woman who did not achieve much in education, was never first in school sports and failed to create home comfort.

Долаючи дрібні свої вади, вона відступала, коли треба було прийняти якесь серйозне рішення. Overcoming her minor flaws, she retreated when a serious decision had to be made. На позір незалежна, вона насправді украй потребувала чийогось товариства. Seemingly independent, she really desperately needed someone's company. Коли заходила до кімнати, всі погляди зверталися до неї, проте ніч вона завжди зустрічала на самоті в жіночому монастирі, біля телевізора, завжди погано настроєного, але й це її не обходило. When she entered the room, all eyes were on her, but she always met the night alone in the convent, near the TV, always in a bad mood, but it did not escape her. Склалося так, що всі подруги їй заздрили, й вона з усіх сил намагалася підтримувати створений нею образ. It so happened that all her friends were jealous of her, and she did her best to support the image she had created.

Тому їй не вистачало сили, щоб бути собою, тобто людиною, котра, як і всі решта, потребує для повного щастя інших людей. Therefore, she did not have the strength to be herself, that is, a person who, like everyone else, needs other people for complete happiness. Але з іншими людьми було нелегко! Вони реагували непередбачено, оточували себе захисними мурами, поводились точнісінько, як і вона, вдаючи, що їм усе байдуже. They reacted unpredictably, surrounded themselves with protective walls, behaved exactly like her, pretending that they did not care. Коли ж з'являвся хтось відкритий до життя, таких або ігнорували, або завдавали їм болю, трактуючи як наївних простачків. When someone open to life appeared, they were either ignored or hurt, treated as naive simpletons.

Що з того, що вона вражала багатьох своєю силою й рішучістю? До чого це її привело? До пустки. До повної самотності. У Віллеті. В приймальні Смерті.

Вероніку знову почало гризти сумління щодо доцільності її самогубства, але вона знов його придушила. Тепер відчувала щось

таке, чого ніколи раніше не допускала: ненависть. something she had never allowed before: hatred.

Ненависть. Щось настільки фізично реальне, як стіни, піаніно чи

санітари. Її можна було намацати — ту деструктивну енергію, що вибухала з її тіла. She could be felt - the destructive energy that exploded from her body. Вона не опиралася цьому почуттю, — байдуже, добре воно чи зле: їй остогидли самоконтроль, маски, пристойна поведінка. She did not resist this feeling - it does not matter whether it is good or bad: she hated self-control, masks, decent behavior. В останні два-три дні свого життя їй хотілося поводитись якнайнепристойніше. In the last two or three days of her life, she wanted to behave as indecently as possible.

Почала з того, що дала тому старшому чоловікові ляпаса, потім — розридалася перед медсестрою; вона відмовилася чемно розмовляти з іншими, коли їй того не хотілося; а тепер вона вільна віддатися ненависті, хоча їй і вистачить глузду для того, щоб не потрощити все довкола, ризикуючи провести залишок свого життя на ліжку під дією заспокійливих засобів. She started by slapping the older man, then burst into tears in front of the nurse; she refused to speak politely to others when she did not want to; and now she is free to give in to hatred, though she will have enough sense not to waste everything around her, risking spending the rest of her life in bed under the influence of sedatives.

Цієї миті ненавиділа все: себе, світ, крісло перед собою, зіпсутий радіатор у коридорі, людей, котрі були верхом досконалості, злочинців. At that moment, she hated everything: herself, the world, the chair in front of her, the broken radiator in the hallway, the people who were the pinnacle of perfection, the criminals. Була в психлікарні, тож могла собі дозволити ті почуття, що їх зазвичай приховують. Ми виховані, щоб тільки любити, погоджуватися, шукати обхідні шляхи, уникати конфліктів. Вероніка ненавиділа все, але насамперед власне життя, яке прожила, не прагнучи віднайти у собі сотні інших Веронік — цікавих, божевільних, несподіваних, відважних, відчайдушних. Veronica hated everything, but above all her own life, which she lived without trying to find hundreds of other Veronica - interesting, crazy, unexpected, brave, desperate.

Тоді відчула ненависть до людини, котру любила найбільше в світі: до матері. Прекрасна дружина, вона вдень працювала, а вечорами мила вдома посуд, жертвуючи своїм здоров'ям, аби донька її отримала добру освіту, могла грати на піаніно та скрипці й одягатися як принцеса, — донька її ходила в наймодніших кросівках і джинсах, тоді як сама вона роками носила стареньку, латану сукенку. A beautiful wife, she worked during the day and washed dishes at home in the evenings, sacrificing her health so that her daughter could get a good education, play the piano and violin and dress like a princess - her daughter wore the most fashionable sneakers and jeans, while she she wore an old, patched dress for years.

__«Як можна ненавидіти того, хто дарував мені тільки любов?»__ — дивувалася збентежена Вероніка, намагаючись погамувати свої емоції. Але було запізно; вона вже дала волю ненависті й відімкнула двері до свого пекла. Ненавиділа даровану любов, бо та нічого не вимагала взамін, а це було абсурдно, безглуздо, супроти законів природи. She hated the gift of love, because she did not demand anything in return, and it was absurd, meaningless, against the laws of nature.

Любов, що не вимагала нічого взамін, наповнювала її натомість відчуттям вини, бажанням виправдати чиїсь сподівання, хоча б і коштом власних мрій. Love, which demanded nothing in return, instead filled her with feelings of guilt, a desire to live up to someone's expectations, at least at the expense of her own dreams. Це була любов, яка роками намагалася

приховати від неї всю жорстокість і продажність світу, не думаючи, що колись вона все це виявить і стане перед ним беззахисна.

А батько? Вона й батька ненавиділа, бо, на відміну від матері, котра з ранку до ночі працювала, він умів насолоджуватися життям: водив доньку по барах і театрах, і разом їм було весело; а ще коли він був досить молодий, вона потай була закохана у нього, — не як у батька, а як у мужчину. She also hated her father, because, unlike his mother, who worked from morning till night, he knew how to enjoy life: he took his daughter to bars and theaters, and they had fun together; and even when he was quite young, she secretly fell in love with him - not as a father, but as a man. Вона його ненавиділа, бо він завжди був милий і відвертий з усіма, крім матері, єдиної, хто заслуговував на таке ставлення. She hated him because he was always kind and honest with everyone except his mother, the only one who deserved such treatment.

Ненавиділа все. Бібліотеку з купою книжок, які нібито тлумачили життя; школу, що примушувала її цілісінькими вечорами зубрити алгебру, хоча й вона не знала нікого, крім учителів та математиків, яким для щастя була потрібна алгебра. A library with a pile of books that supposedly explained life; a school that forced her to memorize algebra all evening, even though she knew no one but teachers and mathematicians who needed algebra for happiness. Навіщо була їй та алгебра, чи геометрія, чи маса інших абсолютно марних речей?

Вероніка штовхнула двері до вітальні, підійшла до піаніно, піднесла кришку й з усієї сили вдарила по клавішах. Шалений, дисонансний, різкий акорд заповнив кімнату, відбився від стін і повернувся до неї диким, пронизливим звуком, що вп'явся їй у душу. A mad, dissonant, sharp chord filled the room, bounced off the walls, and returned to her with a wild, piercing sound that stuck in her soul. Але в цю хвилину й душа її була такою. But at that moment her soul was like that.

Знову вдарила по клавішах, і знову навколо забриніли дисонансні ноти. She hit the keys again, and again dissonant notes swirled around.

__«Я божевільна. Мені все дозволено. Можу ненавидіти, можу барабанити на піаніно. Звідки розумово хворим знати, як належним чином добувати звуки?»__ How do mentally ill people know how to make sounds properly? ”

Ще раз ударила — вдруге, вдесяте, вдвадцяте, і ненависть її меншала, аж поки не зникла цілком. She struck again, for the second, tenth, and twentieth time, and her hatred diminished until she was completely gone.

Душа налилася глибоким спокоєм, і вона звела очі до зоряного неба, до молоденького місяця, котрий так любила і котрий заливав кімнату лагідним сяйвом. Її вразило усвідомлення глибинної єдності Безмежжя й Вічності; варто було зануритися в одне з них — скажімо, в нескінченний Космос — як відчувалася незрима присутність другого — Часу, що ніколи не минає, не уривається, вічно триваючи тут, де сховані життєві таємниці. She was struck by the realization of the deep unity of Infinity and Eternity; it was necessary to plunge into one of them - say, into the infinite Cosmos - as the invisible presence of the other was felt - Time, which never passes, does not break, lasting forever here, where the secrets of life are hidden. По дорозі сюди вона так насякла ненавистю, що місця для озлоблення просто не лишилося. On the way here, she was so hated that there was simply no room for resentment. Нарешті вона випустила назовні погані емоції, які стільки років стримувала в

своїй душі. Вона їх __відчула__, й тепер вони були вже зайві, могли її покинути назавжди. She felt them, and now they were superfluous, they could leave her forever.

Сиділа в повній тиші, насолоджуючись моментом і дозволяючи любові заповнювати порожнечу, залишену ненавистю. She sat in complete silence, enjoying the moment and allowing love to fill the void left by hatred. А в належну мить повернулася до місяця й заграла присвячену йому сонату, знаючи, що місяць слухає й пишається, а зорі йому заздрять. And at the right moment she returned to the moon and played a sonata dedicated to him, knowing that the moon listens and is proud, and the stars envy him. Потім грала для зірок, для саду, для гір, невидимих у темряві.

Коли вона грала для саду, з'явився ще один божевільний — невиліковний шизофренік Едуард. When she played for the garden, another madman appeared - the incurable schizophrenic Edward. Вона анітрохи не злякалася; навпаки, всміхнулася, а він, на диво, всміхнувся їй у відповідь. She was not frightened at all; on the contrary, she smiled, and he, surprisingly, smiled back at her.

Музика проникала навіть у його недоступний світ, ще недоступніший, ніж місяць: музика творила чудеса. Music penetrated even into his inaccessible world, even more inaccessible than the moon: music worked wonders.

**__«Т__**реба купити нове кільце для ключів», — подумав доктор Іґор, відчиняючи двері свого невеличкого кабінету у Віллеті. Старе вже зносилося, і з нього щойно зірвався і впав на підлогу металевий декоративний брелок. The old one was already worn out, and a metal decorative keychain had just fallen off it and fallen to the floor.

**__** *__**

Доктор Іґор нахилився й підніс його — брелок з гербом Любляни. Dr. Igor leaned over and held it up, a keychain with the coat of arms of Ljubljana. Що йому з ним робити? What should he do with it? Можна викинути, проте можна й направити, причепивши новий шкіряний ремінець, або ж віддати племіникові. You can throw it away, but you can also send it by attaching a new leather strap, or give it to your nephew. Дві останнні альтернативи виглядали однаково абсурдними. The last two alternatives seemed equally absurd. Кільце для ключів багато не коштувало, а племінник не цікавиться брелками; весь свій час він проводить за телевізором або електронними іграшками, привезеними з Італії. Однак і викидати брелок доктор Іґор не хотів, тож поклав його назад до кишені; вирішить, що з ним робити, пізніше.

Тому він і був тут не пацієнтом, а головним лікарем, що довго думав, перш ніж прийняти рішення. That's why he was not a patient here, but a chief doctor who thought long and hard before making a decision.

Увімкнув світло; надходила зима, й світало чимраз пізніше. Неспокій, подружні розлучення і брак світла — ось основні причини депресій. Доктор Іґор сподівався, що весна буде ранньою, й це допоможе йому розв'язати бодай половину проблем.

Переглянув свій лікарський щоденник. Треба щось придумати, аби вберегти Едуарда від голодної смерті; шизофренія робила його непередбачуваним, і ось він перестав їсти. Something must be invented to save Edward from starvation; schizophrenia made him unpredictable, and so he stopped eating. Доктор Іґор уже приписав

йому внутрівенне годування, але це не зможе тягтися безконечно. him intravenous feeding, but it will not be able to last indefinitely. Едуард — міцний чоловік двадцяти восьми років, але навіть із крапельницею він поступово змарніє і перетвориться на скелет.

Що тоді подумає Едуардів батько? What will Edward's father think then? Він був одним із найавторитетніших послів молодої словенської республіки, що вів непрості переговори з Югославією на початку 90-х років. Він, зрештою, примудрився багато років попрацювати для белградського уряду, пережив усіх наклепників, що звинувачували його у співпраці з ворогом, й далі залишався в дипломатичному корпусі, тільки що тепер представляв іншу країну. He eventually managed to work for the Belgrade government for many years, survived all the slanderers who accused him of collaborating with the enemy, and remained in the diplomatic corps, only now representing another country. Могутня впливова людина, котру всі побоюються. A powerful influential person that everyone fears.

Доктор Іґор відчув хвилинну стурбованість, як і перед цим, коли вагався, що зробити з кільцем для ключів, але відразу ж позбувся тривожних думок. Щодо посла, то його й не обходило, добре чи погано виглядає його син; він не збирався залучати його до офіційних заходів чи брати з собою до різних країв світу, де опинявся як урядовий представник. As for the ambassador, he did not care whether his son looked good or bad; he was not going to involve him in official events or take him with him to different parts of the world, where he found himself as a government representative. Едуард жив у Віллеті і мав залишатися у Віллеті — принаймні поки його батько зароблятиме свої доволі грубі гроші. Edward lived in Villette and had to stay in Villette - at least until his father earned his rather rough money.