23 Частина (2)

жорстокість. Спостерігали, як красномовець онімів, а мудрий одурів. Хіба ж блазні не апелюють постійно до жорстокості?

Це було чимось більшим, ніж чуванням за упокоєним, і меншим, ніж нічна варта біля гробу.

Полова душа благала хвилини відпочинку, але візія несла його. «Ще трохи терпіння», — сказав він собі. Попереду його чекала чорна темрява без видінь. То було місце, де видіння витіснили горе й почуття провини, місце, де впав місяць.

Він увійшов у цю темряву й впав би, якби Айдаго залізним хватом за плече не втримав його. Надійна опора, і лише він знає, як мовчки розділити з ним його скорботу.

— Це тут, — промовив Тандіс.

— Обережно ступайте, сір, — сказав Айдаго, допомагаючи йому увійти. Обличчя Пола торкнулися завіси. Айдаго його зупинив. І тільки тепер Пол відчув кімнату на дотик і на слух. То було вирізане в скелі приміщення зі стінами, схованими за гобеленами.

— Де Чані? — прошепотів Пол.

Голос Хари відповів йому:

— Вона тут, Усулю.

Пол уривчасто зітхнув. Він боявся, що її тіло вже віднесли до

відновлювачів, де фримени забирають воду племені. Чи такою була його візія? Через свою сліпоту він почувався покинутим.

— Діти? — спитав Пол.

— Тут, мілорде, — відповів Айдаго.

— Прегарна двійня, Усулю, — промовила Хара, — хлопчик

і дівчинка. Бачиш? Тут, у колисці.

«Двоє дітей», — здивовано подумав Пол. У видінні була лише

донька. Він облишив триматися за плече Айдаго й рушив туди, звідки долинав голос Хари. Зіткнувшись із твердою поверхнею, він обмацав її руками: метаскляний обрис колиски.

Хтось узяв його ліву руку.

— Усулю?

То була Хара. Вона опустила його руку в колиску. Він намацав

м'якесеньке тільце. Таке тепле! Реберця, дихання.

— Це твій син, — прошепотіла Хара. Вона пересунула його

руку далі. — А це донечка.

Її рука стиснула його долоню.

— Усулю, ти тепер справді сліпий?

Він знав її думки. Сліпий має бути покинутий у пустелі. Фрименське плем'я не могло обтяжувати себе зайвим тягарем.

— Забери мене до Чані, — сказав Пол, не відповідаючи на її запитання.

Хара повернула його й повела ліворуч.

Тепер Пол змирився з тим, що Чані мертва. Він зайняв своє місце у Всесвіті, якого не хотів, одягнув плоть, що не пасувала йому. Кожен подих покривав синцями його душу. Двоє дітей! Чи не ув'язнив він себе в якомусь глухому куті, де видіння ніколи до нього не повернеться? Утім, це не має значення.

— Де мій брат?

Це голос Алії позаду нього. Пол почув її різкий рух, коли вона рвонулася до нього й забрала його руку з долоні Хари.

— Я повинна переговорити з тобою, — просичала Алія. — За хвилину, — відповів Пол.

— Негайно! Ідеться про Лічну.

— Я знаю. За хвилину.

— Ти не маєш хвилини.

— Я маю силу-силенну часу.

— Але Чані його не має.

— Заспокойся! — наказав він. — Чані мертва.

Коли вона почала протестувати, він прикрив її рот рукою.

— Наказую тобі заспокоїтися.

Коли вона затихла, Пол забрав руку.

— Опиши, що ти бачиш, — сказав він.

— Поле! — У її голосі змагалися розчарування й сльози. —Не зважай, — сказав він. І змусивши себе заспокоїтись,

спробував звернутися до візії й розгледіти ту картину. Так, усе так і було. Тіло Чані лежало на марах у світляному крузі. Хтось розправив її білий одяг, розгладив, намагаючись приховати кров від пологів. Байдуже... він не міг відірвати погляду від її обличчя: у її застиглих рисах віддзеркалювалася вічність!

Він одвернувся, але візія рухалася разом із ним. Її не стало... і вона ніколи не повернеться. Повітря, Усесвіт — усе спорожніло... усюди спорожніло. Невже в цьому полягає його єпитимія? Він прагнув сліз, та вони не приходили. Може, він надто довго жив по-фрименськи? Ця смерть вимагала від нього вологи!

Поблизу заплакала дитина, її втихомирили. Цей звук затягнув завісу перед його видінням. Пол привітав темряву. «Це інший світ, — подумав він. — Двоє дітей».

Ця думка постала з якогось утраченого пророчого трансу. Він намагався повернути понадчасову розширену свідомість, даровану меланжем, але осяяння було коротким. У цю нову свідомість не прибився жоден осколок майбутнього. Він заперечував майбутнє, будь-яке майбутнє.

— Прощай, моя Сіхає! — прошепотів Пол.

Десь іззаду долинув голос Алії, жорсткий і вимогливий:

— Я привела Лічну!

Пол обернувся.

— Це не Лічна, — сказав він. — Це лицепляс. Лічна мертва.

— Але вислухай, що вона каже, — промовила Алія.

Пол повільно підійшов на сестрин голос.

— Я не здивований, побачивши тебе живим, Атріде.

Голос був схожим на голос Лічни, проте з тонкою різницею —

так, наче мовець використовував голосові зв'язки Лічни, але вже не намагався достатньо їх контролювати. Пол зауважив у цьому голосі нотку поваги.

— Не здивований? — спитав Пол.

— Я Скителі, тлейлаксанський лицепляс, і хотів би про дещо довідатися, перш ніж ми почнемо перемовини. Той, кого я бачу позаду тебе, — це гхола чи Дункан Айдаго?

— Це Дункан Айдаго, — відповів Пол. — І я не вступатиму з тобою в перемовини.

— А я вважаю, що вступиш, — промовив Скителі.

— Дункане, — сказав Пол через плече, — ти вб'єш цього тлейлаксу, якщо я попрошу?

— Так, мілорде, — у голосі Айдаго відчувалася стримувана лють берсеркера.

— Почекай! — втрутилася Алія. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Навпаки, знаю, — відповів Пол.

— То це насправді Дункан Айдаго, слуга Атрідів? — промовив Скителі. — Важіль знайдено! Гхола може повернути минуле.

Пол почув звуки кроків. Хтось проминув його, пройшовши ліворуч. Тепер голос Скителі долинав іззаду, одразу ж з-за спини Пола.

— Дункане, що ти пам'ятаєш зі свого минулого?

— Усе. Від дитинства. Пам'ятаю навіть тебе біля резервуара, коли мене з нього вийняли, — відповів Айдаго.

— Чудово, — видихнув Скителі. — Чудово.

Пол почув, що голос рухається. «Зараз мені б пригодилося видіння», — подумав він. Темрява дратувала його. Бене-ґессеритський вишкіл застерігав його від смертельної загрози, якою був Скителі, але це створіння залишалося для нього лише голосом, тінню руху.

— Це діти Атрідів? — спитав Скителі.

— Харо! — скрикнув Пол. — Забери їх звідси!

— Стійте, де стоїте! — гукнув Скителі. — Усі! Попереджаю вас:

лицепляс може рухатися швидше, ніж ви гадаєте. Мій ніж може забрати обидва ці життя, перш ніж хтось мене торкнеться.

Пол почув, що хтось ухопив його за праву руку, а тоді разом із ним пересунувся праворуч.

— Достатньо, Аліє, — сказав Скителі.

— Аліє, — мовив Пол, — не...

— Це моя провина, — зойкнула Алія. — Моя провина.

— То як, Атріде, — сказав Скителі, — починаймо торг? Позаду себе Пол почув хрипку лайку. Його горло зсудомило

від придушеного шалу в голосі Айдаго. Айдаго не повинен втручатися! Скителі вб'є дітей!

— Щоб торгуватися, треба мати щось на продаж, — промовив Скителі. — Чи не так, Атріде? Хочеш повернути свою Чані? Ми можемо це зробити. Гхолу, Атріде. Гхолу з повною пам'яттю. Але мусимо поспішати. Накажи своїм друзям принести кріогенний резервуар, щоб зберегти тіло.

«Ще раз почути голос Чані, — думав Пол. — Відчувати її присутність поруч зі мною. Аххх, тому вони й дали мені Айдаго-гхолу, аби я переконався, наскільки таке відтворення відповідає оригіналу. Але тепер повне відтворення... за їхню ціну. Я назавжди стану знаряддям тлейлаксу. І Чані... прикована до того ж фатуму під страхом загрози дітям, ще раз стане жертвою інтриг Квізарату...»

— Який засіб тиску ви використаєте, щоб повернути Чані її пам'ять? — спитав Пол, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно. — Змусите її... убити одну дитину?

— Використаємо всі потрібні нам засоби, — відповів Скителі. — Слово за тобою, Атріде.

— Аліє, — промовив Пол, — поторгуйся з цією істотою. Я не можу торгуватися з тим, кого не бачу.

— Мудрий вибір, — зловтішно реготнув Скителі. — Гаразд, Аліє, що ти як агент свого брата запропонуєш мені?

Пол опустив голову, змусивши себе до найспокійнішого зі спокоїв. І нараз щось зблиснуло йому перед очима, наче видіння, але й не видіння. Поряд із ним був ніж. Там!

— Дай мені час на роздуми, — промовила Алія.

— Мій ніж терплячий, — відповів Скителі, — а от тіло Чані — ні. Будь розумною, не затягуй.

Пол відчув, що він кліпає. Цього не могло бути... але ж було! І його очі начебто були! Він дивився з якогось незвичайного місця... і погляд його посмикувався. Ось! Перед очима з'явився ніж. Пол зрозумів: він дивився очима своєї дитини. Він бачив ніж Скителі зсередини колиски. Той виблискував усього за кілька дюймів від нього. Так — і себе він побачив по той бік кімнати: голова опущена, стоїть нерухомо, постать, що не становить жодної загрози, і ніхто в кімнаті на неї не зважає.

— Для початку можете передати нам усі свої паї в ДАПТ, — запропонував Скителі.

— Усі? — запротестувала Алія.

— Усі.

Дивлячись на себе очима з колиски, Пол витягнув із піхов крис-

ніж. Виміряв відстань, кут. Іншої можливості не буде. Приготував тіло на бене-ґессеритський лад, а тоді налаштував себе, наче стиснуту пружину, на єдиний концентрований рух... праджня-чин... задля єдиного зусилля.

Крис-ніж вилетів із його руки. Розмита молочно-біла пляма змигнула в правому оці Скителі, відкинувши його голову назад. Той різко підняв обидві руки й заточився до стіни. Його ніж брязнув об стелю і впав на підлогу, а сам Скителі, відбившись від стіни, гримнувся на підлогу обличчям уперед. Він помер іще до того, як торкнувся підлоги.

Пол, усе ще дивлячись очима з колиски, оббіг поглядом обличчя в кімнаті, повернуті до безокої постаті. Прочитав на них

спільне для всіх потрясіння. Тоді Алія підійшла до колиски, схилилася над нею й перекрила йому поле зору.

— Ох, вони в безпеці, — видихнула Алія. — У безпеці.

— Мілорде, — прошепотів Айдаго, — це було частиною вашого видіння?

— Ні, — він махнув рукою до Айдаго. — Але хай так буде.

— Вибач мені, Поле, — сказала Алія. — Та коли це створіння сказало, що вони можуть... оживити...

— Існує ціна, якої Атріди не можуть заплатити, — промовив Пол. — Ти це знаєш.

— Знаю, — зітхнула вона. — Але я піддалася спокусі...

— А хто не піддавався? — спитав Пол.

Він відвернувся від них, підійшов до стіни, сперся об неї, намагаючись осмислити те, що він вчинив. Як? Як? Очі в колисці! Йому здалося, що він стоїть на межі надзвичайного відкриття.

— Це мої очі, батьку.

Перед його внутрішнім зором замиготіли словоформи.

— Мій син! — прошепотів Пол, надто тихо, щоб хтось міг його

почути. — Ти... розумієш?

— Так, батьку! Дивися!

Пол, у якого запаморочилося в голові, притулився до стіни.

Він почувався геть вичавленим. Його власне життя пропливло повз нього. Він бачив свого батька. Був своїм батьком. І дідом, і всіма прапрадідами перед ним. Його свідомість рухалася вздовж божевільної шеренги всіх його чоловічих предків.

— Як це? — тихо спитав він.

З'явилися слабкі словоформи, відтак зблякли й зникли, наче їм важко було втриматись у його свідомості. Пол витер слину з куточка рота. Згадав пробудження Алії в лоні леді Джессіки. Але ж цього разу не було Води Життя, не було передозування меланжу... чи було? Може, це спричинило голод Чані? Чи, можливо, це генетичний вибрик його лінії спадковості, передбачений Превелебною Матір'ю Ґаєм Єленою Могіям?

Пол відчув, що він лежить у колисці, а Алія туркоче над ним. Її руки заспокоювали його. Одразу ж над ним з'явилося її величезне обличчя. Вона відвернулася, і він побачив у колисці ще когось, — кістляву дівчинку, сповнену тої сили, яка зумовлена пустельною спадковістю. Ця голівка з кучмою брунатно-рудуватого волосся! Коли він глянув на неї, дочка розплющила очі. Ці очі! З них дивилася Чані... і леді Джессіка. Безліч людей дивилося з цих очей.

— Глянь сюди, — промовила Алія. — Вони дивляться одне на одного.

— У такому віці діти ще не можуть сфокусувати погляд, — відповіла Хара.

— Я могла, — заперечила Алія.

Пол відчув, що повільно звільняється від нескінченної шеренги свідомостей. Він повернувся до своєї стіни плачу й сперся об неї. Айдаго легенько торкнувся його плеча.

— Мілорде?

— Хай мій син зоветься Лето на честь мого батька, — промовив Пол, випростовуючись.

— Під час нарéчення, — озвалася Хара, — я стану біля тебе як подруга матері й назову це ім'я.

— А моя донька, — продовжив Пол, — хай вона зоветься Ганімою.

— Усулю! — запротестувала Хара. — Ім'я Ганіма — це лиха прикмета!

— Але ж воно врятувало тобі життя, — відповів Пол. — Нехай моя сестра дражнила тебе цим іменем, ну то й що? Моя донька — Ганіма, воєнна здобич.

Пол почув скрипіння коліс позаду нього — це вивозили мари з тілом Чані на них. Почався наспів Водного Ритуалу.

— Халь яум! — промовила Хара. — Тепер я мушу йти. Маю стати свідком святої правди й востаннє постояти біля своєї подруги. Її вода належить племені.

— Її вода належить племені, — пробурмотів Пол. Почувши, як Хара виходить, він простягнув руку й знайшов рукав Айдаго. — Відведи мене до моїх кімнат, Дункане.

Опинившись там, він м'яко вивільнився. Настав час самотності. Але перш ніж Айдаго вийшов, у дверях почалося сум'яття.

— Пане! — покликав Біджаз з-за дверей.

— Дункане, — сказав Пол, — нехай він підійде на два кроки вперед. Якщо піде далі, убий його.

— Буде зроблено, — відповів Айдаго.

— Це Дункан? — спитав Біджаз. — Це справді Дункан Айдаго?

— Так, — промовив Айдаго. — Я пам'ятаю.

— Тож план Скителі увінчався успіхом!

— Скителі мертвий, — сказав Пол.

— Але я живий, як і план, — відповів Біджаз. — Клянуся резервуаром, у якому я ріс! Це можливо! Я знатиму своє минуле — усі свої минулі життя! Потрібен лише спусковий гачок.

— Спусковий гачок? — перепитав Пол.

— Примус убити тебе, — з шалом у голосі промовив Айдаго. — Ментатські обрахунки: вони відкрили, що я сприймав тебе наче сина, якого в мене ніколи не було. Замість убити тебе, справжній Дункан Айдаго опанує тіло гхоли. Але... це могло не вдатися. Скажи, карлику, якби план провалився, якби я убив його, що тоді?