19 Частина (2)
запала, додала: — Хіба ж це не фрименський закон, щоб Превелебна Матір керувала там, де йдеться про життя і смерть?
Усвідомивши вагомість її слів, наїби завмерли в цілковитому мовчанні, але Алія гнівно зиркнула на ряди облич. Подумки перелічила їхні імена для пізнішого обговорення в Раді: Гобарс, Раджіфірі, Тасмін, Сааджід, Умбу, Легг... Ці імена містили шматочки Дюни: січ Умбу, западина Тасмін, ущелина Гобарс...
Вона зосередила увагу на Корбі.
Помітивши це, Корба підняв підборіддя й промовив:
— Протестую й заявляю про свою невинність.
— Стілґаре, прочитай звинувачення, — наказала Алія. Стілґар розгорнув коричневий сувій виготовленого з прянощів паперу й ступив уперед. Він читав з урочистим розмахом у голосі, наче відмірюючи прихований ритм. Кидав слова переконливо, ясно, непідкупно:
— ...що ти змовлявся зі зрадниками, аби вчинити знищення нашого Владаря й Імператора; що в мерзенній таємниці зустрічався з різними ворогами держави; що ти...
Корба не переставав заперечливо хитати головою з виразом болісного гніву.
Алія задумливо слухала, схиливши голову набік і спершись підборіддям на стиснуту в кулак ліву долоню, а другу руку простягши вздовж поруччя крісла. Уривки формальної процедури починали випадати з її свідомості, залишаючи лише відчуття тривоги.
— ... достойна традиція... підтримка легіонів і всіх фрименів, де б вони не були... протиставити насилля насиллю, згідно із законом... велич Особи Імператора... утративши всі права на...
«Це ж безглуздя, — подумала вона. — Безглуздя! Це все безглуздя... безглуздя... безглуздя...»
— Таким чином, справа передається суду, — закінчив Стілґар.
У запалій тиші Корба нахилився вперед, сперши руки на коліна й витягнувши жилаву шию так, наче готувався до стрибка. Коли він говорив, його язик замиготів між зубами:
— Я ні словом, ні вчинком ніколи не зрадив своїх фрименських обітниць! Вимагаю очної ставки з моїм обвинувачувачем!
«Доволі примітивний протест», — подумала Алія.
Проте вона помітила, що на наїбів він таки справив неабияке враження. Вони знали Корбу. Він був одним із них. Щоб стати наїбом, він довів свою фрименську відвагу та розсудливість. Зірок він із неба не знімав, цей Корба, але на нього можна було покластися. Можливо, він не з тих, хто спроможний очолити джигад, але з нього вийшов непоганий офіцер-інтендант. Не хрестоносець, але один із тих, котрі цінують стару фрименську чесноту: «Плем'я понад усе».
У свідомості Алії промайнули гіркі Усаймові слова, передані їм Полом. Вона уважно оглянула галерею. Кожен із цих людей міг подумки поставити себе на місце Корби, і дехто мав серйозні причини для цього. Але тут невинний наїб був так само небезпечним, як винний.
Корба теж це відчув.
— Хто мене звинувачує? — спитав він. — Маю фрименське право на очну ставку з ним.
— Можливо, це ти сам себе звинувачуєш, — відповіла Алія.
На обличчі Корби, перш ніж він зумів це приховати, ненадовго з'явився містичний жах. І кожен міг прочитати на ньому: «Достатньо, щоб Алія з її силами звинуватила його, заявивши, що має докази з царства тіней, алам аль-митгаль1».
— Наші вороги мають союзників серед фрименів, — із притиском промовила Алія. — Водяні пастки поруйновано, канати підірвано, плантації отруєно, а водозбірники сплюндровано.
— А тепер вони вкрали ще й хробака пустелі, забравши його на іншу планету!
Голос цей був усім добре знаний — Муад'Діб. Пол увійшов із дверей передпокою, протиснувся крізь ряди гвардійців і підійшов до Алії. Чані, котра його супроводжувала, стала збоку.
— Мілорде, — промовив Стілґар, уникаючи прямого погляду на обличчя Пола.
Пол спрямував порожні очниці на галерею, а тоді на Корбу. — Що, Корбо, скінчилися панегірики?
На галереї почалося тихе бурмотіння. Воно з кожною миттю
чіткішало, і ось уже можна було розібрати окремі слова та фрази: — ... закон про сліпих... фрименський звичай... до пустелі... хто
порушує...
— Хто каже, що я сліпий? — спитав Пол і повернувся обличчям до галереї. — Ти, Раджіфірі? Бачу, що маєш на собі золоту накидку, а під нею — блакитну сорочку, досі запорошену вуличним пилом. Ти завжди був нечепурою.
Раджіфірі зробив захисний жест — три пальці проти злого.
— Поверни ці пальці до себе! — гукнув Пол. — Ми знаємо, де зло.
Він обернувся до Корби.
— Корбо, на твоєму обличчі почуття провини.
— Це не моя провина! Може, я був якось пов'язаний із винуватцями, але сам не...
Несподівано він урвав свою мову, перелякано глянувши на
галерею.
Згідно із сигналом Пола, Алія підвелась і спустилася вниз,
підійшовши до краю стола Корби. З відстані, меншої за метр, вона дивилася на нього, мовчазна й грізна.
Корба зіщулився під тягарем її погляду, заметушився, тривожно позираючи на галерею.
— Чиїх очей ти там шукаєш? — спитав Пол.
— Ти невидющий! — бовкнув Корба.
Пол відкинув миттєве почуття жалю до Корби. Цей чоловік
був пійманий у пастку видіння так само надійно, як кожен із присутніх. Він грав свою роль і не більше.
—Я не потребую очей, аби тебе бачити! — промовив Пол, а тоді почав описувати Корбу: кожен рух, кожне сіпання, кожен вияв тривоги й благальний погляд на галерею.
У душі Корби наростав розпач.
Спостерігаючи за ним, Алія помітила, що він кожної секунди може зламатися. Цікаво, чи хтось із галереї зауважить, наскільки він близький до зламу? Хто? Вона придивилася до облич наїбів, помічаючи дрібні вирази почуттів, якими зраджували себе ці застиглі, наче маски, обличчя... гнів, страх, непевність... почуття провини.
Пол замовк.
Корба зібрав жалюгідні залишки помпатичності, щоб благальним тоном запитати:
— Хто мене звинувачує?
— Тебе звинувачує Усайм, — промовила Алія.
— Але ж Усайм мертвий! — заперечив Корба.
— Звідки ти це знаєш? — спитав Пол. — Через свою шпигунську мережу? О, так! Ми знаємо про твоїх шпигунів та кур'єрів. Знаємо, хто привіз сюди каменепал із Тарагеля.
— Це було зроблено для захисту Квізарату! — ляпнув Корба. — І як же він потрапив у зрадницькі руки? — промовив Пол. — Його було вкрадено, і ми... — Корба замовк і зглитнув слину.
Його погляд перебігав справа наліво. — Усі знають, що я був голосом любові до Муад'Діба. — Він поглянув у бік галереї. — Але як може мертвий звинувачувати фримена?
— Голос Усайма не мертвий, — відповіла Алія, а відтак примовкла, коли Пол торкнувся її плеча.
— Усайм вислав нам свій голос, — сказав Пол. — Назвав імена, зрадницькі вчинки, місця та час зустрічей. Ти відчуваєш брак певних облич у Раді наїбів, Корбо? Де Меркур і Фаш? І Кеке Кульгавий сьогодні не з нами. А Такім... де він?
Корба водив головою з боку на бік.
—Вони втекли з Арракіса з викраденим хробаком, — промовив Пол. — Навіть якщо я зараз звільню тебе, Корбо, ШайХулуд однаково забере твою воду за твою співучасть у цьому. То чого ж я тебе не звільняю, Корбо? Подумай про всіх тих людей, очі яких було забрано, про тих, хто не може бачити так, як я. Вони мають рідних і друзів, Корбо. Де б ти міг від них сховатися?
— Це був нещасливий випадок, — виправдовувався Корба. — Хай там як, але вони дістануть собі тлейлаксанські...
Він знову замовк.
— Хто знає, яку неволю можуть принести із собою металеві очі? — спитав Пол.
Наїби на своїй галереї почали пошепки, заслонивши долонями губи, обмінюватися коментарями. Тепер вони дивилися на Корбу з прохолодою.
— Для захисту Квізарату, — пробурмотів Пол, повертаючись до виправдань Корби. — Пристрій, який або руйнує планету, або випускає джей-промені, щоб осліпити всіх людей довкола. Який із цих ефектів, Корбо, призначений для захисту? Невже метою Квізарату є знищенні очей усіх спостерігачів?
— Це була звичайна цікавість, мілорде, — жалібно бідкався Корба. — Ми знали Старий Закон, за яким лише Родини мають право на володіння ядерною зброєю, але Квізарат підкорявся... підкорявся...
— Підкорявся тобі, — продовжив Пол. — Цікавість, справді.
— Навіть якщо це лише голос мого обвинувачувача, він мусить постати переді мною! — вигукнув Корба. — Фримен має таке право.
— Він каже правду, володарю, — мовив Стілґар.
Алія гостро глянула на Стілґара.
— Закон є закон, — сказав Стілґар, відчувши протест Алії, відтак почав цитувати Фрименський Закон, додаючи власні коментарі на тему його використання.
Алія зазнала дивного відчуття, немовби вона заздалегідь чує слова Стілґара. Як він може бути таким наївним? Ніколи ще Стілґар не здавався таким офіційним і консервативним, таким зосередженим на дотриманні Кодексу Дюни. Його підборіддя агресивно випиналося вперед, а слова промовляв так, наче рубав їх. Невже в ньому справді не було нічого, крім цієї обурливої помпатичності?
— Корба — фримен, і його слід судити за законами фрименів, — підсумував Стілґар.
Алія обернулася й глянула на денні тіні, що падали із саду на стіну. Вона почувалася роздратованою. Затягли цю справу до пізнього полудня. І що тепер? Корба зібрався із силами. На його лиці було написано, що він є жертвою несправедливого звинувачення, а все, що він учинив, робилося з любові до Муад'Діба. Алія дивилася на Корбу, вражена зловтішним почуттям самоповаги, що промайнуло на його обличчі.
«Схоже, саме отримав повідомлення, — подумала вона, позаяк почав поводитися як людина, котра почула вигук свого приятеля: “Тримайся! Допомога близько!”»
Якусь мить вони тримали все в руках: інформацію карлика, нитки, що вели до інших учасників змови, імена інформаторів. Але критична мить минула. Стілґар? У жодному разі не Стілґар. Вона обернулася й глянула на старого фримена.
Стілґар незворушно зустрів її погляд.
—Дякую, Стіле, — промовив Пол, — за нагадування нам Закону.
Стілґар схилив голову. Він підійшов ближче й безмовно, самими губами сформував слова, котрі, як він знав, могли прочитати і Пол, і Алія. «Витисну його насухо й сам займуся наслідками».
Пол кивнув і дав знак гвардійцеві позаду Корби.
— Відвести Корбу в найнадійнішу камеру, — наказав він. — Жодних відвідин, крім захисника. Захисником я призначаю Стілґара.
—Дозвольте мені самому вибрати захисника! — скрикнув Корба.
Пол обернувся.
— Ти сумніваєшся в чесності й справедливості Стілґара?
— О, ні, мілорде, але...
— Вивести його! — гаркнув Пол.
Гвардійці підняли Корбу з подушок і поволокли геть.
Наїби, бурмочучи, почали покидати галерею. Охоронці вийшли з-під галереї, підійшли до вікон і запнули оранжеві завіси. Кімнату заповнила оранжева напівтемрява.
— Поле, — озвалася Алія.
—Вдаватися до насильства, — сказав Пол, — слід лише за умови, що матимемо повний контроль над ним. Дякую, Стіле, ти добре зіграв свою роль. Я певен, що Алія розпізнала наїбів — його спільників. Вони не могли зостатися непоміченими.
— То ви це заздалегідь придумали? — допитувалася Алія.
—Якби я наказав негайно вбити Корбу, наїби зрозуміли б це, — відповів Пол. — А формальна процедура без точного дотримання Закону Фрименів — це інша річ. Вони відчули, що їхні права під загрозою. Хто з наїбів є його спільниками, Аліє?
— Раджіфірі напевне, — тихо відповіла вона. — І Сааджід, але...
— Дай Стілґарові повний список, — промовив Пол.
Алія зглитнула слину, поділяючи в цю мить загальний острах перед Полом. Знала, завдяки чому він рухається серед них без очей, але точність цих рухів її приголомшувала. Бачити їхні обриси у світлі свого видіння! Відчувала, що й вона сама мерехтить перед ним у сидеричному часі, який пов'язаний із дійсністю винятково лише словами та вчинками. Усі вони у видінні були перед ним як на долоні!
— Давно вже пора твоєї ранкової аудієнції, володарю, — нагадав Стілґар. — Багато осіб, цікавих... наляканих...
— Ти теж боїшся, Стіле?
— Так.
Це був тільки шепіт.
— Ти мій друг, і тобі нема чого боятися, — сказав Пол. Стілґар зглитнув слину.
— Так, мілорде.
— Аліє, візьми на себе ранкову аудієнцію, — промовив Пол. — Стілґаре, дай сигнал.
Стілґар підкорився.
Біля великих дверей зненацька почувся шум. Натовп виштовхали з напівтемної кімнати, щоб дати змогу увійти офіційним особам. Усе йшло своїм звичаєм: гвардія Твердині стримувала й відштовхувала натиск суплікантів-прохачів, крикливо одягнені дефензори-захисники з криками та лайкою намагалися продертися вперед. Дефензори вимахували паперами зі своїми справами. Секретар Асамблеї широким кроком пройшов через їхній гурт на розчищений гвардійцями простір. Він ніс список преференцій із переліком тих, кому дозволено наблизитися до трону. Секретар, жилавий фримен на ім'я Текрубе, тримався з утомленим цинізмом, демонструючи голомозу голову й настовбурчені вуса.
Алія рушила вперед, щоб перехопити його й дати час Полові вислизнути разом із Чані крізь приватний перехід за помостом. На мить вона відчула недовіру до Текрубе, помітивши нескромну цікавість, коли він крадькома глянув на Пола.
— Сьогодні я говоритиму від імені брата, — сказала вона. — Нехай супліканти підходять по одному.
— Так, міледі.
Він повернувся, щоб сформувати чергу.
— Пам'ятаю часи, коли ти не помилялася так щодо намірів свого брата, — промовив Стілґар.
— Я була неуважною, — сказала вона. — А в тобі помічаю драматичну зміну. Що це, Стіле?
Шокований Стілґар випростався. Він змінився, звичайно. Але драматично? Ніколи раніше не зустрічався з такою своєрідною оцінкою його особи. Драма — сумнівна річ. Драматичними були заїжджі лицедії та мартопляси непевної лояльності й сумнівних чеснот. Вороги Імперії використовували драматичні спектаклі, щоб впливати на легковажний люд. Корба забув про фрименські цноти й вдався до драми у Квізараті. І через це помре.
— Це якась перверзія, — сказав Стілґар. — Ти мені не віриш?
Неспокій у його голосі пом'якшив вираз її обличчя, але не її тон.
— Ти знаєш, що я тобі вірю. Я завжди згоджувалася зі своїм братом, що коли якісь справи доручено Стілґару, то можна спокійно забути про них.
— То чому ж ти кажеш, що я... змінився?
—Ти готуєшся до непослуху моєму братові, — промовила вона. — Я можу це в тобі прочитати. Сподіваюся лише, що це не знищить вас обох.