Карлсон закладається (2)
— А твої картини з півнями? Вони теж вибухнули? — глузливо спитав він.
— Та ні, не вибухнули,— відповів Карлсон.— Он, дивись! — і він показав на пришпилений до стіни біля шафи аркуш картону. В одному куточку на ньому справді був намальований півень — маленький, червоний півник.
Решта картону була чиста. [305]
— Картина називається "Дуже самітний півень",— пояснив Карлсон.
Малий глянув на того півника. Але ж Карлсон казав, що має тисячі картин з
найрізноманітнішими півнями! А виявилося, що то лиш один-однісінький жалюгідний півник!
— Цього "Дуже самітного півня" намалював найкращий у світі майстер малювати півнів,— сказав Карлсон, і голос його затремтів.— Ох, яка ця картина прегарна й смутна! Але ні, мені не можна тепер плакати, бо від сліз піднімається температура.
Карлсон відкинувся горілиць на подушку і схопився за голову.
— Ти мав бути мені за матір, тож будь,— простогнав він.
Малий добре не знав, з чого йому починати, тому нерішуче спитав: — Ти маєш якісь ліки?
— Маю, але не такі, як мені хочеться,— відповів Карлсон.— У тебе є п'ять ере? Малий витяг з кишені штанів п'ятака.
— Спершу дай їх мені,-сказав Карлсон.
Малий дав йому монету, і Карлсон затиснув її в кулаці. Вигляд у нього був хитрий і
вдоволений.
— Сказати тобі, які мені потрібні ліки?
— Скажи,— мовив Малий.
— "Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху". Ти повинен узяти трохи
цукерків, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ці ліки, я відразу ковтну першу дозу. Вони дуже помагають від гарячки,— сказав Карлсон.
— Щось мені не віриться,— зауважив Малий.
— Давай закладемося,— запропонував Карлсон.— Закладаюсь на шоколадку, що
вони допоможуть. [306]
Малий вирішив, що, певне, мама саме це мала на думці, як казала, що суперечку завжди можна розв'язати словами.
— Ну ж бо, закладімось! — наполягав Карлсон.
— Гаразд,— погодився Малий.
Він витяг одну з двох шоколадок, що купив у крамниці, і поклав на верстат, аби
видно було, на що вони заклалися. Потім заходився готувати ліки за Карлсоновим рецептом. Він поклав у чашку кілька цукерків і кілька шматочків малинового мармеладу, додав трохи шоколаду і все потовк та перемішав. Тоді покришив мигдалеве печиво і теж досипав у чашку. Таких ліків Малий ще зроду не бачив, але вони були на вигляд дуже смачні, і він погодився б і сам трошки захворіти, щоб скуштувати їх.
Та Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, мов пташеня, і Малий поспішився з ложкою до нього.
— Всип у мене велику дозу,— попросив Карлсон.
Малий так і зробив.
Потім вони посідали і мовчки почали чекати, поки в Карлсона спаде гарячка. [307] За півхвилини Карлсон заявив:
— Твоя правда. Ці ліки не помагають від гарячки. Дай тепер мені шоколадку.
— Тобі дати шоколадку? — здивувався Малий.— Адже я виграв заклад!
— Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я хоч нею втішився.
Немає на світі справедливості! А ти просто поганий хлопчисько, хочеш з'їсти шоколадку тільки тому, що в мене не спала гарячка!
Малий неохоче дав шоколадку Карлсонові. Той миттю надкусив її і сказав:
— Чого ти похнюпився? Ось коли я наступного разу виграю, шоколадку одержиш ти.
Він швидко жував, а як доїв шоколадку до останньої крихти, то ліг горілиць на подушки й тяжко зітхнув:
— Які нещасні хворі люди, і я теж нещасний! Не інакше, як доведеться спробувати подвійну дозу ліків, хоч я більше не вірю, що вони допоможуть.
— Та ні, я певен, що подвійна доза допоможе,— квапливо сказав Малий.— Давай закладемося!
Малому не гріх тепер було теж схитрувати. Він нітрохи не вірив, що гарячка в Карлсона спаде навіть від потрійної дози тих ліків, але йому дуже хотілося цього разу програти. В нього лишилася ще одна шоколадка, і він мав її дістати, коли виграє Карлсон.
— Ну що ж, давай закладемося,— погодився Карлсон.— Приготуй мені подвійну дозу! Коли треба збити гарячку, то нічим не слід нехтувати. Треба геть усе спробувати й подивитися, що з того вийде.
Малий приготував подвійну дозу ліків і всипав їх Карлсонові в роззявлений рот. Потім вони знов посідали й мовчки почали чекати.
За півхвилини Карлсон, сяючи з радості, зіскочив з канапи. [308]
— Спала! — вигукнув він.— Гарячка спала! Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку!
Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку.
Карлсон незадоволенно поглянув на нього.
— Таким упертим, як ти, взагалі не слід закладатися. Сперечатися можуть тільки
такі, як я. Чи програв Карлсон, чи виграв, він завжди сяє, мов сонечко.
Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон дожовував шоколад. Нарешті він
сказав:
— Коли вже ти такий ласун і ненажера, то давай поділимо решту по-братньому. В
тебе є ще цукерки?
Малий понишпорив у кишені.
— Ось є три,— сказав він і вийняв два цукерки та одну мармеладку.
— Три надвоє не ділиться,— сказав Карлсон.— Це знає навіть маленька дитина.— І,
швидко схопивши з долоні Малого мармеладку, він проковтнув її.— Отепер можна ділити,— додав він. [309]
Карлсон жадібними очима поглянув на два цукерки: один із них був ледь-ледь більший.
— Тому, що я дуже і дуже скромний, то дозволяю тобі взяти першому. Але не забудь, що той, хто бере перший, повинен вибрати менший цукерок,— сказав він і суворо глянув на Малого.
Малий трошки подумав і знайшов, що сказати:
— Я хочу, щоб перший узяв ти.
— Ну добре, як ти такий упертий! — мовив Карлсон і, схопивши більший цукерок,
миттю засунув його до рота.
Малий подивився на менший цукерок, що лишивсь у нього на долоні.
— Стривай, ти ж сам казав, що той, хто бере перший, повинен вибрати меншого
цукерка.
— Ех ти, малий ласуне,— дорікнув Карлсон.— А коли б ти вибирав перший, то який
цукерок ти б узяв собі, га?
— Я справді взяв би собі менший,— твердо відповів Малий.
— То чого ти репетуєш? — спитав Карлсон.— Ти ж і так маєш менший.
Малий знову подумав, що, певне, це й є розв'язувати суперечку словами, як йому
казала мама.
Але він ніколи не вмів довго гніватися, до того ж був радий, що в Карлсона вже
минула гарячка. Карлсон теж згадав про це.
— Я напишу всім лікарям на світі,— мовив він,— і пораджу їм, чим лікувати
гарячку. "Спробуйте "Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху",— напишу я.— Це найкращі в світі ліки проти гарячки!
Малий ще не з'їв свого цукерка. Він був такий гарний і смачний, що Малий хотів спершу на нього надивитися. Адже не встигнеш засунути цукерок до рота, як його вже й нема. [310]
Карлсон теж дивився на цукерок. Він довго не зводив з нього погляду, тоді нахилив
голову й сказав:
— Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерок так, що ти й не побачиш.
— Ні, не зможеш,— заперечив Малий.— Не зможеш, якщо я триматиму його на долоні і весь час дивитимусь на нього.
— Ну, закладімося! — знову сказав Карлсон.
— Ні,— відмовився Малий.— Я знаю, що виграю, і тоді ти знову забереш цукерок... Малий відчував, що такий спосіб закладатися неправдивий. Адже коли він
закладався з Боссе чи з Бетан, то винагороду діставав той, хто виграв.
— Я закладуся, але тільки в правдивий спосіб, щоб цукерок одержав той, хто
виграє,— сказав Малий.
— Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу в тебе взяти
цукерок так, що ти не побачиш.
— Гаразд,— погодився Малий.
— Гокус-фокус-філіокус! — вигукнув Карлсон і схопив цукерок.— Гокус-фокус-
філіокус,— знову сказав він і засунув його в рот.
— Стривай! — закричав Малий.— Я ж бачив, як ти його брав!
— Бачив? — перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерок.— Тоді ти знову
виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.
— Так... але цукерок...— почав Малий, зовсім збитий з пантелику.— Адже його мав
дістати той, хто виграє.
— Еге ж, щира правда,— погодився Карлсон.— Однак цукерок зник, і я ладен
закластися, що не зможу зробити так, аби він знову з'явився.
Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що
розв'язувати суперечку словами — дурне діло. [311]
Він засунув руки в кишені. І — подумати тільки! —. там був ще один цукерок! Він
його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!
— Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з'їм!
— закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.
Карлсон насупився і сів на ліжко.
— Ти обіцяв бути мені за матір,— сказав він.— А сам тільки те й робиш, що
напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська. Він замовк і ще дужче насупився.
— До того ж я не дістав п'ять ере за те, що мене кусає шарф,— додав він. — Не дістав, але ж у тебе не зав'язане горло! — мовив Малий.
— Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п'ять ере.
Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.
— Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?
Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього
п'ятака.
