Вій 20
Така розмова викликала у філозофа цікавість і невтримне бажання розпитатись якнайдокладніше про покійну дочку сотникову, і з цієї причини, щоб знов справити мову на попередню стежку, звернувся він до свого сусіди з такими словами:
— Хотів би я спитати, чого це ви всім товариством, що тут сидите за вечерею, узиваєте панночку відьмою?
Чи ж вона комусь що лихого заподіяла, чи кого звела зі світу? — Всякого бувало, — відповів один із гурту, з лицем гладеньким, чиста тобі лопата.
— Хто не пригадає псаря Микити, або того… — А що ж воно за псар такий Микита?
— спитав філозоф. — Стій!
Я розкажу за псаря Микиту, — сказав Дорош. — Ні, я розкажу про Микиту, — обізвався чередник, — він же мені кумом був.
— Ні, я розкажу про Микиту, — мовив Свирид.
— Нехай, нехай Свирид розкаже!
— озвалися всі гуртом. Свирид почав:
— От ти, пане філозофе, пане Хомо, не знав Микити.
Гей, який же то чоловік був! Собаку кожного так було знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, третій он сидить од мене, і нігтя його не варт. Хоч таки сказати, і він знає своє діло, та проти того — сміття, помиї. — А ти непогано розказуєш, таки непогано!
— сказав Дорош, схвально кивнувши головою. Свирид повів далі:
— Зайця назирить швидше, ніж табаку втреш з-під носа.
Бувало, як свисне: «Ану, Розбій! Ану, Швидка!» — а сам на коні щодуху, — і вже й сказати не можна, хто кого пережене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту одним духом гахне, як і не було. Гарний був псар! Тільки з якогось там часу почав він усе на панночку задивлятися. Чи він таки справді вклепався в неї, чи вже так вона його причарувала, тільки ж напропале пішов чоловік, обабився вкрай; стало таке чортзнащо, пху! Соромно й сказати. — Непогано!
— сказав Дорош. — Тільки панночка було гляне на нього, то й поводи з рук пустить, Розбоя називає Бровком, спотикається і не знать що робить.
Одного разу панночка прийшла на стайню, а він саме коня чистив. «Дай, — каже, — Микитко, я покладу на тебе ніжку». А він, дурень такий, і радий тому: «Та не тільки, — каже, — ніжку, а й сама сідай на мене». Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він ту голу, повненьку та білую ніжку, то, каже, аж чад шибнув йому в голову. Нагнув він, дурень, спину і, схопившись обома руками за її голії ніжки, давай скакати, мов той кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, того він не міг сказати; а тільки вернувся ледве живий і з того часу зсушився весь, як тріска; і коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів! А що вже був псар, то й на всьому світі такого не знайти.
