Вій 19

— А чи правда, — почав такий собі молодий вівчар, що начіпляв на свого ремінця від люльки стільки ґудзиків та мідяних бляшок, що скидався на крамничку роздрібної перекупки, — чи правда, що панночка, не тим би згадувати, зналася з нечистим?

— Хто?

Панночка? — обізвався Дорош, що вже знайомий був нашому філозофові. — Та вона ж була таки нестеменна відьма! От, хоч і заприсягнуся, що відьма! — Та годі тобі, Дороше, — мовив другий, той, що дорогою так охоче всіх потішав, — яке нам діло; Бог з ним!

Нащо про те говорити. Та Дорошеві ніяк не мовчалося; він щойно перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь пильній справі і, нахилившись разів зо два над двома чи й трьома бочками, вийшов відтіль щось дуже веселенький і все говорив, не вгаваючи.

— Що ти хочеш?

Щоб я мовчав? — сказав він. — Та вона на мені самому їздила! От їй-богу, їздила. — А що, дядьку, — спитав молодий вівчар у ґудзиках, — чи є такі прикмети, щоб по них можна було пізнати відьму?

— Не можна, — відказав Дорош, — ніяк не впізнаєш; хоч ти всі псалтирі попрочитуй, то не впізнаєш.

— Можна, можна, Дороше, не кажи цього, — обізвався той самий утішник, — та ж Бог не дарма дав кожному свій звичай.

Люди, що на науці знаються, кажуть, ніби у відьми є маленький хвостик. — Що стара баба, то й відьма, — байдуже вирік сивий козак.

— Та вже ж і ви гарні — підхопила баба, що саме підсипала свіжих галушок у спорожнілий казан, — достоту, як ті кабани товстющі!

Старий козак, на ймення Явтух, а на прізвище Ковтун, усміхнувся самими губами, з утіхою побачивши, як його слова вколупнули стару за живе; а чередник так гучно зареготався, наче б то два бугаї, ставши один проти одного, заревли разом.