image

Гоголь Микола - Вій, Вій 16

Вій 16

Як увійшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низенький їх уклін.

Хома й козак поштиво стали біля дверей.

— Хто ти єсть, і звідкіля, і з якого стану, чоловіче добрий? — спитав сотник ні ласкаво, ні суворо.

— З бурсаків, філозоф Хома Брут.

— А хто був твій батько?

— Не знаю, вельможний пане.

— А твоя мати?

— І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати; та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю. Старий сотник помовчав і, здавалось, якусь хвилину роздумував.

— Як же ти познайомився з моєю дочкою?

— А ніяк, вельможний пане, їй-богу, ніяк! Ще ніколи з панночками до діла не мав, одколи на світі живу. Цур їм, щоб не сказати чого негожого!

— Чого ж то вона не кому іншому, а саме тобі призначила читати?

Філозоф знизав плечима:

— Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: «Скачи, враже, як пан каже».

— А ти не брешеш, пане філозофе?

— Та нехай мене на цім місці грім уб'є, коли брешу. — Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила, — тужливо мовив сотник, — то, мабуть, знав би я всю правду. «Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…» А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати, та й померла. Ти, чоловіче добрий, мабуть, знаний праведним життям своїм та Богу милими ділами, і вона десь, либонь, перечула про тебе.

— Хто? Я? — сказав бурсак і аж поточився з дива. — Я… праведним життям? — вимовив він, глянувши сотникові просто у вічі. — Та Господь з вами, пане! Що це ви кажете! Та я, — хоч воно й непристойно мовити, — я до бублейниці ходив самісінького чистого четверга.

— Ну… десь то не без причини так призначено. Ти мусиш від цього ж дня почати своє діло.

— Сказав би я на це, як ласка ваша… Воно, певна річ, кожна людина, письма святого ізучена, по силі своїй зможе… але сюди поважніше було б диякона або дяка принаймні. Вони люди тямущі і знають, як воно все це робиться, а я… Та в мене й голос не такий, і сам я — чортзнащо. Ніякого й виду з мене нема…

— То вже як собі знаєш, а я все ж учиню так, як заповіла мені моя голубонька, і нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш, як годиться, над нею молитов, дам тобі нагороду; а як ні — то й чортові самому не радив би мене розсердити.

Останні слова мовив сотник з таким притиском, що філозоф цілковито зрозумів їхнє значення.

— Ходи за мною! — сказав сотник.



Хочете вивчати якусь мову?


Вчіться нацьому тексті ітисячі вподобають це на LingQ.

  • Величезна бібіліотека аудіо уроків, всі супроводжені текстом.
  • Революціні інструменти навчання
  • Глобальна, інтерактивна навчальна спільнота

Вивчення мови онлайн @ LingQ

Вій 16

Як увійшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низенький їх уклін.

Хома й козак поштиво стали біля дверей.

— Хто ти єсть, і звідкіля, і з якого стану, чоловіче добрий? — спитав сотник ні ласкаво, ні суворо.

— З бурсаків, філозоф Хома Брут.

— А хто був твій батько?

— Не знаю, вельможний пане.

— А твоя мати?

— І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати; та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю. Старий сотник помовчав і, здавалось, якусь хвилину роздумував.

— Як же ти познайомився з моєю дочкою?

— А ніяк, вельможний пане, їй-богу, ніяк! Ще ніколи з панночками до діла не мав, одколи на світі живу. Цур їм, щоб не сказати чого негожого!

— Чого ж то вона не кому іншому, а саме тобі призначила читати?

Філозоф знизав плечима:

— Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: «Скачи, враже, як пан каже».

— А ти не брешеш, пане філозофе?

— Та нехай мене на цім місці грім уб'є, коли брешу. — Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила, — тужливо мовив сотник, — то, мабуть, знав би я всю правду. «Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…» А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати, та й померла. Ти, чоловіче добрий, мабуть, знаний праведним життям своїм та Богу милими ділами, і вона десь, либонь, перечула про тебе.

— Хто? Я? — сказав бурсак і аж поточився з дива. — Я… праведним життям? — вимовив він, глянувши сотникові просто у вічі. — Та Господь з вами, пане! Що це ви кажете! Та я, — хоч воно й непристойно мовити, — я до бублейниці ходив самісінького чистого четверга.

— Ну… десь то не без причини так призначено. Ти мусиш від цього ж дня почати своє діло.

— Сказав би я на це, як ласка ваша… Воно, певна річ, кожна людина, письма святого ізучена, по силі своїй зможе… але сюди поважніше було б диякона або дяка принаймні. Вони люди тямущі і знають, як воно все це робиться, а я… Та в мене й голос не такий, і сам я — чортзнащо. Ніякого й виду з мене нема…

— То вже як собі знаєш, а я все ж учиню так, як заповіла мені моя голубонька, і нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш, як годиться, над нею молитов, дам тобі нагороду; а як ні — то й чортові самому не радив би мене розсердити.

Останні слова мовив сотник з таким притиском, що філозоф цілковито зрозумів їхнє значення.

— Ходи за мною! — сказав сотник.

×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.