Вій 13

Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого то на небі світить місяць.

Філозоф Хома, побачивши такий туман у головах, постановив скористатися цим та й дременути. Він спершу звернувся до сивоусого козака, що журився за батьком-матір'ю. — Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?

— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.

— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!

І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле; та той, найдопитливіший, спинив їх, сказавши:

— Не займайте: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу…

Та навряд чи міг би втекти філозоф, бо коли він надумався встати з-за столу, то ноги йому зробилися як дерев'яні, а дверей у хаті видалося так багато, що навряд чи й потрапив би він у справжні. Тільки під вечір уся ця кумпанія згадала, що треба вирушати в дорогу. Вмостившись у бричку, потяглися вони далі, поганяючи коней і наспівуючи пісню, що ні слів, ні ладу їй ніхто б не добрав. Проїздивши либонь із півночі, безперестанку збиваючись з дороги, — а знали ж її, як свою долоню, — з'їхали вони врешті з крутої гори в долину, і філозоф зауважив по обидва боки частокіл чи пліт, низенькі дерева і стріхи, що виглядали за ними. Це було велике селище сотникове. Було вже геть за північ; небо почорніло, і де-не-де витикалися маленькі зірочки. У жодній хаті не світилося. Вони в'їхали, під собаче гавуління, у двір. По обидва боки маячіли шиті соломою повітки й хатки; в одній з них, що стояла посередині, саме проти воріт, і була між ними найбільша, жив, здавалося, сам сотник. Бричка спинилася коло невеличкої якоїсь повітки, і наші подорожні подалися на ночівлю. Філозоф хотів був трохи оглянути зокола панські хороми, та як не вирячав він очей, а не міг нічого ясно побачити: замість хати увижався йому медвідь; з комина робився ректор. Філозоф махнув рукою і пішов спати.

Як же прокинувся філозоф, то весь дім уже метушився; вночі померла панночка. Слуги бігали з нестями то туди, то сюди; старі баби плакали; багато людей заглядало через пліт у панський двір, ніби могли щось там побачити.

Філозоф почав на дозвіллі роздивлятися ті місця, що не міг побачити вночі.