Вій 08

Отака була ніч, коли філозоф Хома Брут мчав із дивним вершником на спині. Such was the night when the philosopher Homa Brutus raced with a strange rider on his back. Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця. A nauseating, unpleasant, and sweet feeling came to his heart. Він нагнув голову донизу, і видалось йому, ніби трава, що була мало не під ногами в нього, росла глибоко й далеко і ніби поверх неї стояла прозора, як гірське джерело, вода, і трава видавалася немовби дно ясного та до найглибшої глибини прозорого моря; принаймні, філозоф виразно бачив, як відбивається він у ньому разом зі старою бабою на спині. He tilted his head down, and it seemed to him as if the grass that was almost under his feet grew deep and far away, and as if on top of it stood clear as a mountain spring, water, and the grass seemed like the bottom of a clear and deep sea. ; at least, the philosopher could clearly see how he reflected in it with the old woman on his back. Бачив, як замість місяця там світило якесь сонце; і чув, як бриніли голубі дзвіночки, схиляючи свої голівки. I saw the sun shining there instead of the moon; and heard the blue bells ringing, bowing their heads. Бачив, як із-за осоки випливала русалка, як мріла її спина й нога, виточена, пружка, вся створена з блиску й трепету. He saw a mermaid coming out of the sedge, her back and leg dreaming, carved, elastic, all made of glitter and awe. Вона обернулася до нього — і от лице її з очима ясними, блискучими, пронизливими, вриваючись у душу співом, вже наближалося до нього, вже зринало поверх води і, затріпотівши блискотливим сміхом, віддалялося; і от лежить вона на спині — і легкохмарні перса її, як матова, не покрита поливою порцеляна, світяться проти сонця краями своєї білої, еластично-ніжної округлості. She turned to him - and here her face with eyes clear, shining, piercing, bursting into the soul with singing, was already approaching him, already fell over the water and, trembling with brilliant laughter, moved away; and here she lies on her back, and her light-clouded Persians, like matte porcelain not covered with glaze, glow against the sun with the edges of their white, elastic-tender roundness. Вода прозорими краплями, як намистом, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді…

Чи він бачить це, чи марить? Чи це на яві, чи сниться? А що там далі? Вітер чи музика? Дзвенить і лине, і наближається, і пронизує душу якоюсь нестерпною треллю…

«Що це?» — думав філозоф Хома Брут, дивлячись униз і летючи щодуху. Буйний піт котився з нього. Його пойняло бісівськи-солодке відчуття, він почував якусь пронизливу, якусь млосно-страшну насолоду. Йому часто здавалось, ніби в нього вже й серця немає зовсім, і він, злякавшись, хапався за нього рукою. Знеможений, оторопілий, він почав пригадувати всі, які знав, молитви. Він передумував усі закляття од нечистої сили, і враз відчув немов яку полегкість; відчув, наче біжить повільніше, а відьма якось не так міцно трималася в нього на спині. Густа трава черкала йому об ноги, і в ній уже не бачив він нічого дивного. Ясний серп світив на небі.

«Он воно що!» — подумав собі філозоф Хома і почав мало не вголос вичитувати закляття. І враз, як блискавка, вихопився з-під старої і сів уже сам їй на спину. Стара маленькими дрібними кроками побігла так збистра, що верхівцеві аж дух забивало. Земля ледь миготіла під ним.