Культурний трибунал | Справа №1. Крадене Євангеліє
Привіт. Мене звати Яна Супоровська. Я українська журналістка і сценаристка.
І, перш ніж ми з вами почнемо цей подкаст, я би хотіла би поділитися з вами маленькою й дуже приватною навіть історією, з якої, власне кажучи, виникла його ідея.
Отож мені 32 роки, але тільки зовсім нещодавно, я б сказала навіть випадково, в розмові з своєю бабусею я дізналася про історію свого прадідуся.
Він був українським повстанцем і загинув від рук росіян зі словами "кров по коліна - вільна Україна".
Ця історія, як ви розумієте, дуже довго в нашій сім'ї замовчувалася. Просто зараз, коли я сиджу перед мікрофоном і записую ці слова, армія російських крадіїв продовжує вивозити з моєї країни зерно, там мультиварки, килими, але точно так само вони продовжують красти нашу і нашу культуру і історію.
Точно так само як вони це роблять, власне, століттями. І єдина різниця, яку я бачу між тим колись, і між цим зараз, зараз у нас з вами є можливість про це говорити на весь світ і вимагати справедливого суду.
Цей проєкт, який ми сьогодні з вами розпочинаємо, буде називатися "Культурний трибунал", і для мене персонально він про справедливість, бо він буде нашою такою першою спробою в історії нарешті зафіксувати всі ці культурні крадіжки нашого мистецтва, культури, музики, наукових досягнень, які постійно здійснює Росія.
І я дуже вірю в те, що тільки доки ми пам'ятаємо і говоримо про своє, доти у нас є шанс його повернути.
[музика]
Отож, пані та панове, на першому засіданні нашого культурного трибуналу ми розглянемо справу про крадене Євангеліє.
Сідайте зручніше, бо ми будемо розбирати найзгадковішу крадіжку книги в історії.
Чому саме українська реліквія стала питанням виживання для цілої Російської імперії?
І яку таємницю приховує тисячолітній манускрипт, що його так відчайдушно росіяни ховають від наших дослідників?
Заплющте очі. Зараз у вашій голові з'явиться перший матеріал нашої справи.
Уявіть собі темний і довгий коридор.
А тепер згадайте запах своєї шкільної бібліотеки. Згадали? Тут так само пахне пожовклими сторінками, лакованим паркетом, пилом і парфумами старої бібліотекарки.
Абсолютна тиша.
Раптом ми чуємо рипіння підлоги.
У просвітку великого вікна проявляється чийсь силует. Коридором скрадається невисокий опецькуватий чоловік.
Він міцно, наче Мадонна немовлятко, притискає до грудей якийсь згорток.
З другого боку коридора чути шурхотіння. Мужичок налякано озирається. Намагається ступати якомога тихіше. Нам добре чути його тривожне важке сопіння.
Чоловік зупиняється біля скляної шафи, затуляючи її собою від нас, довго й напружено вовтузиться над згортком, намагаючись щось там віддерти. Він не чує, як позаду нього в цей час скрипить дверна завіса.
Чоловік різким рухом запихає щось далеко в шафу. Потім знову бере свій згорток в руки, обертається, і видає звук, схожий на скавуління. З різко розчинених сусідніх дверей спершу в коридор залітає гучний шум води, а потім звідти виходять якісь люди.
Наш мужичок як під гіпнозом завмирає і мовчки витріщається на них.
Це трапилось у 1932 році в тодішньому Ленінграді. Чоловік зі згортком, за яким ми з вами щойно стежили - звичайний російський сантехнік.
Історія навіть не зберегла його імені. Він опинився в нашому подкасті з двох причин. Перша - бо у найвідомішому книжковому сховищі Росії несподівано прорвало трубу. І друга - бо його російська душа не змогла проґавити шанс сперти те, що погано лежить.
Сантехнікове око засікло якусь книгу в блискучій обкладинці. Мабуть росіянин швидко в голові конвертував її на пляшки горілки і схопив. Потім у коридорі він намагався віддерти блискучу палітурку, а саму книгу закинув у шафу.
Наш мутний сантєхнік з Пітєра навіть не підозрював, що тримав в руках унікальну річ - найдревніший в усій Росії манускрипт - легендарне Остромирове Євангеліє 11 століття. Коштовність з Києва, над якою аж трусився Петро І, і яку "специальной военной операцией" вивезли для нього з України. Ну, ви зрозуміли, вкрасти вже крадене - десять росій з десяти.
Чому ми додаємо саме цю історію з сантехніком до матеріалів нашої справи? Бо це був ледь не останній раз, коли нашу реліквію бачили на людях. З того часу Остромирове Євангеліє росіяни тримають у сховищі, і зараз ви дізнаєтеся, що за таємницю воно приховує.
Якби ми були якоюсь програмою на тєліку, чи навіть на ютубчику, не змогли би це зробити. Та, на щастя, ми - подкаст, і засідання трибуналу відбувається просто зараз у вашій уяві. Тому ми зробимо дещо неможливе, і у віртуальну залу слухань просимо внести наш артефакт.
Отож давайте розглядати, що ж це за книга така. Шириною вона десь як макбук, але значно товстіша і значно важча. Сторінки Євангелія виготовлені з пергаменту. Хтось пам'ятає зі школи, що це? Це такий прадід паперу, але зроблений зі шкіри тварин. До речі, на сторінках нашого Євангелія навіть є декілька дірочок від оводів, які колись кусали власників цих шкур. Усі двісті дев'яносто чотири сторінки манускрипта розписані вручну у декілька стовбчиків. Особливо вражають розкішні малюнки з накладним золотом. Кожен з них неповторний. Воістину це унікальна і тонка робота.
Євангеліє має і фішечку. Майстер на останній сторінці вказав дату, коли працював над книгою: з жовтня по травень 1056-57 років. Таким чином Остромирове Євангеліє вважається найдавнішою точно датованою великою рукописною пам'яткою Київської Русі. Звісно, неможливо якось оцінити цю книгу в гривнях, в доларах чи в біткоїнах, бо це саме той момент, коли влучно казати "безцінна".
Але як трапилося так, що манускрипт Київської Русі опинився в Росії? Для цього давайте запустимо ще один матеріал.
Отож пропонуємо знову уявити вам на цей раз темний зашторений кабінет.
Біля вікна, у вузькій смужечці світла стоїть високий чоловік, і різко надиктовує своєму секретарю такі слова: "Бачив у лікаря анатомію. Всі нутрощі розкладені отак окремо: людське серце, легені, нирки. А жили, які в мізках живуть, ну, наче нитки." Перед нами російський цар Петро І. І, якби тоді існувала інста, певно саме цими няшними подробицями про людські нутрощі Пєтя підписав би свої фоточки з поїздки Європою.
Цар мандрував Голландією та Англією, і надибав там так звані "кабінети кунштів", тобто чудес. І з того часу Петра поплавило на цій темі створити і собі музей з усякими дивацтвами. Одразу по приїзду цей перший російський косплеєр віддав наказ влаштувати в Росії кунсткамеру. Йшли роки, царю звозили скарби зі всього світу, але було дещо таке, чого колекції Петра не вистачало. Дещо дуже особливе. Те, чим царю просто кров з носа необхідно було заволодіти, бо без цього просто неможливо було б зліпити нову велику імперію, яку він собі задумав.
Петро добре розумів, щоб присвоїти собі історію Київської Русі, треба мати її живі і матеріальні докази. І якось він дізнався про найдревніший з існуючих рукописів, який зберігався у Києві. А от що відбувалося далі - сліпа пляма. На місці цього шматку історії великий пробіл. Росія зумисне затерла всі деталі, щоб жоден дослідник не зміг сказати, як саме наше Євангеліє опинилося у Петербурзі. Тому можна сміливо казати - це найзагадковіша крадіжка книги в історії.
За однією з версій опитаних нами дослідників озброєні шаблями люди увірвалися в сховище Лаври, де на той момент ченці зберігали манускрипти, і силою відібрали Остромирове Євангеліє. Єдиний факт, який ми можемо стверджувати, у 1720 році наше Євангеліє вже засвітилося в государевім кабінеті серед колб з різними заспиртованими почварами, рідкісними інструментами і коштовностями.
Якщо ви зараз погуглите "Остромирове Євангеліє", на вас накинуться переважно російські статті, які будуть голосити щось приблизно таке (ми цитуємо в перекладі, звісно): "Остромирове Євангеліє, пам'ятник культури світового значення, зберігається в російській національній бібліотеці. Ця рукописна книга займає абсолютно особливе місце, створюючи безцінну власність Росії." Ви скажете: "Ну, в своєму чебурнеті росіяни можуть каналізувати що завгодно." Погоджуємося, але проблема в тому, що і світові ресурси теж подають цей унікальний рукопис як російську власність. І навіть наші статті почасти посилаються на російські джерела. Тобто, тут Росія робить ну точно те ж саме, що й на окупованих територіях - бетонує свої позиції і окопується.
Щоб розібратися, чому саме Україна має всі права на цю реліквію, давайте запросимо на засідання нашого культурного трибуналу експертку. Вітаємо пані Діану Клочко, мистецтвознавицю, авторку книги "65 українських шедерів. Визнані і неявні".
- Пані Діано, якщо от немає точних даних про те, що Остромирове Євангеліє було виготовлене у нас, як ми можемо стверджувати, що це наш манускрипт?
- Абсолютно зрозуміло для всіх дослідників, що воно було виготовлене в Києві, тому що лише Київ в той час мав скрипторій. І писець, який, дяк, який залишив в кінці послання, і це теж одна із частин саме київської традиції, яка потім буде повторена наприклад в "Київський Псалтир" 1396 року, тобто аж в 14 столітті, збереглася ця традиція записувати в кінці, де було зроблено рукопис. Так от в Остромировому Євангеліє абсолютно чітко написано, що це було зроблено в Києві.
Новгород в цей час не був тим містом, де могли зробити скрипторій, хоча би тому що там не було цілого кварталу людей, які могли виробляти пергамент. А в Києві він був. Це кожум'яки. Так що тут навіть з точки зору вироблення самих матеріалів, на яких була написана ця книжка, він київський, тобто він тутейший, те що називається. За всіма параметрами. Інше питання, що звідки взяли таку кількість дорогоцінних матеріалів, але це теж пояснюється тим, що київські князі мали дуже широку систему доступу до різних технологій.
- А це правда, що росіяни жодного разу не допустили до книги наших дослідників?
- Вони її нікому взагалі не показують. Тобто ми не знаємо, в якому вона зараз знаходиться стані. І це також ще одна проблема, що найдавніші книги, які пов'язані з княжими часами, закриті в бібліотеках російських, так. Тобто вони є можна сказати у в'язницях.
- А чому так ховають? Що за таємниці приховує наше Євангеліє?
- Таємниці в тому, що якби провести оцю.. ці хімічні, так би мовити, дослідження, то виявиться, що майже все з точки зору, ну якби, природного походження, адже все це природне: і барвники, і сама основа - манускрипт, вони знову ж таки прив'язані до Києва. Тобто це було б ще одне підтвердження походження уже ну буквально з землі, так. Буквально ну от тілесного, матеріального.
- І от власне ви підводите зараз мене до нашого ключового запитання. Пані Діано, скажіть, чому взагалі ця книга є такою важливою для нас? І чому нам так важливо говорити про її повернення?
- Справа в тому, що ми зараз намагаємося вибудувати іншу тожсамість, іншу ідентичність, спираючись саме на артифакти, спираючись саме на те, чим ми були, починаючи там з найдавніших часів. Тому поверннення таких експонатів важливе для кожного українця, які мають зрозуміти, що культура не бідна, а навпаки наповнена дуже великими, дуже коштовними речами, в які вкладалися політики, владці, можновладці, меценати, художники. Просто вкладалися. І це і було виявом оцих гордощів за те, що ми можемо зробити своє, інакше. Мені здається, що це важливо для кожного українця, що це не там робилось десь, а тут саме, на оцій землі це робилося. Звідки воно.
Чому ми почали наш подкаст саме з цієї справи про давнє Євангеліє? Бо, мені здається, воно дуже символічно очолює довжелезний караван культурних крадіжок імперії. У нас відбирали картини, музейні колекції, музику, художників, наукові відкриття, щоб потім видати це за російське. Так, зараз ми поки що не можемо фізично їх повернути в Україну, але доки ми пам'ятаємо про своє і про своїх, доти у нас усіх є шанс їх повернути.
Друзі, я хочу подякувати вам, що дослухали до цього моменту, і попросити вас одну штучку, яка особисто мене теж періодично дратує, але мій продюсер каже, що це дуже важливо. Я попрошу вас поставити зірочки в Apple Podcasts і попрошу вас написати, це вже від себе, відгуки про цей епізод, тому що мені дуже цікаво провести з вами діалог, а не лише монолог. Дякую всім, що були з нами. Це був "Культурний трибунал".
