21-24 Частина (1)

Цей̆ день був виснажливим, але корисним. Доктор Іґор намагався зберегти незворушність і нейтральністьь ученого, але ледве стримував своє захоплення. Йогоо експерименти, спрямовані на винахід ліків проти отруєння вітріолом, виявили несподівані результати.

*

— Сьогодні я вас не запрошував, — сказав він Марі, що зайшлаа без стуку.

— Я ненадовго. Хочу знати вашу думку з певного приводу.

«Нині всіх цікавить моя думка», — доктор Іґор пригадав дівчину, що питала йогоо вранці про секс.

— Едуарда щойноо мучили електрошоком.

— Йогоо піддали електросудомній̆ терапії̈. Прошу вживати правильні терміни, а то виглядає, що ми тут — зграя дикунів. — Доктор Іґор намагався приховати розгубленість, але пізніше він обов'язково з'ясує, хто прийнявв таке рішення. — Коли хочете знати мою думку з цього приводу, то мушу вам сказати, що зараз ЕСТ застосовується зовсім не так, як колись.

— Але ж це небезпечно.

— Колись це було дуже небезпечно; тоді ще не знали, яку саме напругу прикладати, де саме ставити електроди, й̆ тому під час процедури багато людей̆ помирали від крововиливу в мозок. Але тепер усе інакше. Тепер ЕСТ застосовують із значно вищою точністю параметрів, а перевага їїї в тому, що вона дає амнезію без хімічної̈ інтоксикації̈, як це буває при тривалому вживанні наркотичних засобів. Почитайтее журнали з психіатрії̈ й̆ не плутайтее ЕСТ з електрошоком, яким користуються кати десь там у Південній̆ Америці. Ось ви й̆ почули мою думку. А тепер я мушу працювати.

Марі не ворухнулася.

— Я прийшлаа не за цим. Я хочу знати, чи можна мені піти з Віллету.

— Можете йтии і вертатися коли вам завгодно, адже у вашого чоловіка достатньо коштів, щоб утримувати вас у такому дорогому закладі. Мабуть, ви хотіли запитати: «Чи я вже вилікувалася?» То я вам відповім питанням: «Вилікувалися від чого?» Ви скажете: «Від страху, від приступів паніки». А я скажу: «Марі, за останні три роки ви не мали жодного такого приступу».

— Отже, я здорова.

— Ні, звичайноо. Але це не має жодного відношення до вашої̈ хвороби. В дисертації̈, яку я пишу для Академії̈ Наук Словенії̈ (доктор Іґор волів поки що не згадувати про вітріол), я намагаюсь дослідити так звану «нормальну» людську поведінку. Багато лікарів і до мене проводили подібні дослідження, і всі прийшлии до висновку, що ця нормальність є лише результатом певного консенсусу, — тобто більшість людей̆ погоджується, що щось слід вважати нормою, і це щось стає нормою.

Іноді це щось визначається здоровим глуздом. Скажімо, цілком логічно пришивати ґудзики на переді сорочки, бо застібати їхх збоку було б дуже важко, а ззаду й̆ цілком неможливо.

Іноді норма усталюється, бо загал звик вважати, що вона має бути саме такою. Ось вам два приклади. Ви часом не цікавилися, чому букви на клавішах друкарської̈ машинки розташовані у певному порядку?

— Ні, не цікавилася.

— Так ось, клавіатура машинки з латинським шрифтом називається «QWERTY», бо саме в такому порядку розташовані букви

в першому верхньому ряді. Я колись поцікавився, чому воно так, і дістав відповідь: перша машинка була винайденаа 1873 року Крістофером Шоулзом і мала поліпшити каліграфію, але тут виникла проблема — якщо хтось друкував надто швидко, клавіші чіплялися одна за одну, й̆ машинка зупинялася. Тоді Шоулз і впорядкував клавіатуру за принципом «QWERTY», щоб сповільнити швидкість друку.

— Не може бути.

— Але це правда. Так сталося, що Ремінґгон — який̆ у той̆ час займавсяя виробництвом швейнихх машин, а також рушниць, застосував у своїхх перших друкарських машинках клавіатуру «QWERTY». Це означало, що все більше людей̆ були змушені пристосовуватися саме до цієї̈ системи, і все більше виробників почали випускати саме цю клавіатуру, поки вона не стала єдиною доступною моделлю. Ще раз повторюю: клавіатура друкарських машинок і комп'ютерів була задумана так, щоб люди могли друкувати не швидше, а повільніше, розумієте? Якщо ви зміните порядок літер, ніхто не купить вашої̈ продукції̈.

І справді — вперше колись побачивши клавіатуру, Марі подивувалася, чому літери не розташовані в алфавітному порядку, але, подумавши, що це, мабуть, найкращее розташування для швидкісного друку, хутко про це забула.

— Ви бували колись у Флоренції̈? — запитав доктор Іґор.

— Ні.

— То поїдьтее; це недалеко. І саме з Флоренцією пов'язаний̆ мій̆

другий̆ приклад. У тамтешньому кафедральному соборі є чудовий̆ годинник, зроблений̆ 1443 року за проектом Паоло Учелло. Так ось, найдивнішее у цьому годиннику те, що стрілки на ньому рухаються в протилежному напрямку, хоч це й̆ не впливає на точність вимірюваного ним часу.

— Але що тут спільного з моєю хворобою?

— Зараз поясню. Проектуючи свій̆ годинник, Учелло не прагнув бути оригінальним: просто в той̆ час такі годинники існували поруч з іншими, де стрілки рухались у звичному для нас напрямку. З якоїсьь причини — можливо тому, що на годиннику герцога стрілки рухались у напрямку, який̆ ми нині вважаємо «правильним», цей̆ напрямок і

став єдино можливим, а годинник Учелло почав сприйматисьь як відхилення й̆ безумство.

Доктор Іґор замовк на хвилю, але бачив, що Марі уважно слідкує за йогоо думкою.

— Ну, а тепер звернімось до вашої̈ хвороби: кожна людська істота є унікальною, кожна має свої̈ властивості, інстинкти, улюблені насолоди й̆ прагнення нових пригод, Одначе суспільство завжди нав'язує нам колективну модель поведінки, і люди ніколи не перестають дивуватися, чому вони мусять поводитися так, а не інакше. Зрештою, вони просто звикають до цього, — як звиклися з думкою, що клавіатура «QWERTY» є найліпшоюю з усіх можливих. Чи ви у вашому житті стріли бодай̆ когось одного, кого цікавило б, чому стрілки годинника рухаються саме в цьому, а не в іншому напрямку?

— Ні.

— А якби це когось і зацікавило, то у відповідь він, мабуть, почув би: «Ти божевільний̆!» Якби він і далі наполягав, йомуу намагалися б розтлумачити причину, але хутко б поміняли тему, бо не існує жодної̈ причини, крім тієї̈, про яку я вам щойноо розповів. Тож повернімося до вашого питання. Що саме ви питали?

— Чи я вже здорова?

— Ні. Ви вже не та, що були, але хочете бути такою, як усі. А саме це, на мою думку, є серйозноюю хворобою.

— Бажання змінитися — серйознаа хвороба?

— Так, якщо ви силкуєтеся бути такою, як усі. Це породжує неврози, психози й̆ параною. Це деформація природного стану, це суперечить Божим законам, адже в усіх лісах і джунглях земної̈ кулі Бог не створив двох однакових листочків. Але ви вважаєте, що бути інакшою — це божевілля, тому й̆ вирішили жити у Віллеті, бо тут усі інакші, тож і ви стали такою, як усі. Розумієте?

Марі кивнула.

— Люди суперечать власній̆ природі, бо їмм бракує відваги бути інакшими, й̆ тоді організм починає виробляти вітріол, або гіркоту, як зазвичай̆ називають цю отруту.

— А що таке вітріол?

Доктор Іґор зрозумів, що сказав забагато, і вирішив змінити тему. — Не має значення. Я хотів сказати ось що: все свідчить про те, що

ви ще не вилікувалися.

Марі, з їїї досвідом судочинства, вирішила застосувати один тактичний̆ прийомм — удати, що погоджуєшся з опонентом і тим втягнути йогоо в новий̆ виток дискусії̈.

— Я згодна з вами. Мене привела сюди цілком конкретна причина: приступи паніки. Але причина мого тривалого перебування тут доволі абстрактна: мені важко змиритися з думкою про цілком інакший̆ спосіб життя — без моєї̈ праці й̆ без чоловіка. Я погоджуюся з вами, що втратила бажання починати нове життя, бо до всього треба було б звикати заново. Більше того, погоджуюся, що значно легше змиритися з нормами психіатричної̈ лікарні, навіть з їїї електрошоком — перепрошую, ЕСТ, — з їїї суворими розпорядками, з істериками деяких хворих, аніж прийнятии норми світу, — який̆, за вашими словами, змушує усіх підпорядковуватися йогоо нормам.

Але ось минулої̈ ночі я почула, як одна дівчина грає на піаніно. Вона грала чудово, я рідко коли чула таку музику. А слухаючи їїї, думала про тих, хто перейшовв через неймовірніі муки, творячи оці сонати, прелюдії̈, адажіо: якими, мабуть, одіозними вони себе почували, виконуючи свої̈ твори, що, зрештою, теж були одіозними в очах тих, хто заправляв тоді в музичних колах. Я уявляла всі їхніі труднощі й̆ приниження, пов'язані з пошуками мецената, який̆ захотів би фінансувати їхнюю роботу з оркестром. Уявляла свист публіки, неготової̈ до сприйняттяя таких гармоній̆.

Але ще гіршим від їхніхх творчих мук було усвідомлення того, що ця дівчина грала, вкладаючи в музику всю свою душу, бо вона знала, що помирає. А я хіба не помру? Де ж тоді моя душа, що б надихнула отак музику мого життя?

Доктор Іґор мовчки слухав. Виглядало на те, що йогоо ідеї̈ починали плодоносити, але говорити про це з певністю ще було зарано.

— Де моя душа? — повторила Марі. — В минулому. В колишніх моїхх мріях про те, яким би я хотіла бачити своє життя. Моя душа опинилася в пастці ще тоді, коли я мала дім, чоловіка, роботу, яку хотіла кинути, але так і не наважилась.

Моя душа була в минулому. Але нині я знов відчуваю їїї в тілі, що пульсує завзяттям. Не знаю, що мені робити. Знаю лише, що минуло три роки, поки я збагнула, що життя підштовхувало мене йтии туди, куди я йтии не хотіла.

— Здається, я помічаю деякі ознаки видужання, — сказав доктор Іґор.

— Мені не треба вашого дозволу на вихід з Віллету. Я можу просто вийтии з воріт і не повернутися. Але мені треба було все це комусь розповісти, тож я вам і кажу: ця дівчина примусила мене збагнути сенс власного життя.

— Здається, ознаки одужання виказують якесь чудотворне зцілення, — посміхнувся доктор Іґор. — Чим ви думаєте зайнятисяя?

— Поїдуу в Сальвадор і працюватиму там з дітьми.

— Не треба їхатии аж так далеко. До Сараєво звідси якихось двісті кілометрів. Війнаа там скінчилася, але проблем ще дуже багато.

— То поїдуу в Сараєво.

Доктор Іґор витяг із шухляди бланк і ретельно йогоо заповнив. Тоді підвівся й̆ випровадив Марі з приймальніі.

— Щасти вам, — побажав на дверях, а тоді негайноо повернувся й̆ зачинився у кабінеті. Він завжди намагався не прив'язуватись занадто до своїхх пацієнтів, але йомуу це не вдавалося. Віллету дуже бракуватиме Марі.

Коли Едуард розплющив очі, дівчина усе ще була поруч. Після перших своїхх зіткнень із процедурою електрошоку йомуу доводилося докладати чималі зусилля, пригадуючи, що з ним відбулося; але ж, урешті-решт, ефект лікування полягав саме в цій̆ штучно викликаній̆ амнезії̈, яка давала змогу пацієнтам забути проблеми, що їхх непокоїлии, і так повертатися до душевної̈ рівноваги.

*

Проте, що частіше йогоо піддавали лікуванню електрошоком, то коротшою виявлялася тривалість амнезії̈; він одразу впізнав дівчину.

— Уві сні ти щось говорив про Видіння Раю, — сказала вона, гладячи йомуу волосся.

Видіння Раю? Так, Видіння Раю. Едуард глянув на неї̈. Хотів розповісти їйй усе.

Але цієї̈ миті зайшлаа медсестра зі шприцом.

— Вам треба зробити укол, — сказала вона Вероніці. — Так звелів доктор Іґор.

— Мені вже нині один зробили, більше не хочу, — заперечила та. — Крім того, я не збираюся нікуди звідси йтии. Я відмовляюсь підкорятися будь-чиїмм наказам, ніхто мене ні до чого не примусить.

Медсестрі не вперше було стикатися з подібною реакцією.

— Боюся, тоді нам доведеться ввести вам заспокійливее.

— Мені треба з тобою поговорити, — сказав Едуард. — Нехай̆

робить укол.

Вероніка закотила рукав светра, й̆ медсестра впорснула ліки.

— От і добре, — сказала вона. — Чому б вам тепер не вийтии з цієї̈

темної̈ палати й̆ не піти обом прогулятися?

— Ти соромишся того, що сталось минулої̈ ночі, — сказав Едуард, коли вони вийшлии у сад.

— Соромилась, але тепер пишаюся. Розкажи мені про твої̈ Видіння Раю, бо я сама, здається, щось таке бачила.

— Мушу глянути далі, поза Віллет, — відповів він.

— Ну, то давай̆.

Едуард глянув у далину — не на мури лікарні, не в глиб саду, де

мовчки бродили хворі, а на вуличку на іншому континенті, в краю, де дощ або лив безперестанку, або йогоо взагалі не було.

Едуард відчув пахощі цього краю. Була пора бездощів'я; він уловлював ніздрями запах пилу, і це було приємно, бо, вчуваючи запах землі, відчуваєш, що ти живеш. Йомуу було сімнадцять, він їхавв на імпортному велосипеді по місту Бразіліа і щойноо минув американський̆ коледж, де вчилися діти дипломатів.

*

Ненавидів це місто, але бразилійцівв любив. Йогоо батько приїхавв сюди як посол Югославії̈ два роки тому, коли ніхто й̆ уявити собі не міг, що їхнюю країнуу буде поділено. Мілошевич був іще при владі; чоловіки й̆ жінки жили звичайнимм життям, намагаючись відшукати бодай̆ якусь гармонію попри всі регіональні конфлікти.

Першим призначенням батька стала Бразилія. Едуард мріяв про пляжі, карнавали, футбольні матчі, але вони опинилися далеко від узбережжя, в бразильській̆ столиці — місті, створеному виключно для

політиків, урядовців, дипломатів та їхніхх дітей̆, які не знали, що з собою робити в цій̆ глушині.

Едуарду там дуже не сподобалося. Проводив цілі дні в школі, намагаючись — безрезультатно — нав'язати стосунки зі своїмии однокласниками, намагаючись — безрезультатно — зацікавитися автомобілями, наймоднішимии кросівками й̆ модельним одягом, бо це були єдино можливі теми для розмов із йогоо ровесниками.

Час від часу вони влаштовували вечірки, під час яких хлопці напивалися в одному кутку кімнати, а дівчата вдавали байдужихх в іншому. Наркотики можна було дістати без проблем, і Едуард уже встиг спробувати усі, які міг, хоч спроби ці не викликали в нього особливого захоплення: він робився або надміру збудженим, або занадто сонливим, відразу втрачаючи інтерес до всього, що відбувалося навколо.