×

우리는 LingQ를 개선하기 위해서 쿠키를 사용합니다. 사이트를 방문함으로써 당신은 동의합니다 쿠키 정책.


image

"Малий і Карлсон, що живе на даху" Астрід Ліндгрен, Карлсон жартує (1)

Карлсон жартує (1)

— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,— заявив через хвилину Карлсон.— Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.

Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались

якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий — саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,— сказав Малий.— О, як тут гарно!

— Еге ж, і дуже небезпечно,— мовив Карлсон,— тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

[* Мансарда — кімната на горищі.]

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

— Ну що, весело? — спитав Карлсон.— Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз! [314]

Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.

— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,— сказав Карлсон.— Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

— Як пожартувати? — спитав Малий.

— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний. — Бідне дитя! — сказав Малий.— Йому, певне, болить животик,

— Ми зараз йому поможемо,— мовив Карлсон.— Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.

— Дуже занедбана дитина,— сказав він.— Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно.— Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? [315]

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.

— Люлі-люлі-лю,— жартівливо проказав він.

Потім обернувся до Малого й пояснив:

— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.

— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба

робити.

Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це

сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

— Забавити дитину — невелика штука,— сказав він.— Найкраща в світі нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.

— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля

вгору.— Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.

— Дай, я візьму її,— сказав він.

Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати

йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку. Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.

— Не плач, люба моя,— сказав він.— Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами. Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.

— Це моє "люлі-люлі-лю" так помогло,— сказав Карлсон.— "Люлі-люлі-лю" завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.

— Цікаво, як вона зветься,— сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.

— Гуль-Фія,— заявив Карлсон,— дівчатка найчастіше мають таке наймення.

Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась "Гуль-Фія", проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.

— Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне, голодна,— сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця.

— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,— мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.— Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]

— Таких маленьких дітей годують молоком,— зауважив він.

— Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні?

спитав Карлсон.— Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! — Він сердито зиркнув на вікно й додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.

Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.

— Де ти дістав її? — здивувався Малий.

— Там, де завжди беру молоко,— відповів Карлсон.— На одному балконі в Естермальме.

— Ти що, поцупив пляшечку? — спитав Малий, зовсім переляканий. — Ні, позичив,— відповів Карлсон.

— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?

— Ніколи!

Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:

— Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна [318] пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль- Фії.

Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.

— Я зараз трошки підігрію молоко,— сказав Малий і передав дитину Карлсонові. Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє

"люлі-люлі-лю" і підкидати немовля до стелі.

Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. Вона

наїлася і була задоволена.

Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав "люлі-люлі-лю", але

Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.

— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,— сказав Карлсон.

Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.

— Ось побачиш, що я втну.— Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку

кухонних дверей.

— Номер перший,— заявив він і задоволено кивнув головою.

Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб.

Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.

— Номер другий,— мовив Карлсон.— А номер третій дістане Гуль-Фія.

Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.

Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав: [319]

— Будь ласка, не роби цього!

— Спокійно, тільки спокійно! — відповів Карлсон.— Це назавжди відучить її маму й тата вештатися десь вечорами.

— Чому?

— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?

І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав він.— Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.

Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.

— Вони йдуть! — прошепотів він. [320]

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.

У шпарку вже встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя,

він таки встиг перелізти через підвіконня.

За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:

— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!

— Еге ж, справді спить собі й спить,— озвався чоловічий голос.

Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама й тато Гуль-Фії побачили у неї

в руці ковбасу.

Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку — вона,

зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.

— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи

відсапались.— Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.

Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що

вони не його, та все одно захотів побачити їх.

З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.

— О, та в них весело! — сказав Карлсон.— Ходімо побачимо, чого вони так радіють.

Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.

— У волоцюг гості,— прошепотів Карлсон.

Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого. [321]

— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон.— Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!

Він ще раз зазирнув усередину.

— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!

Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:

— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!

— Я теж радий,— казав Оскар.— Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.

Волоцюги кивали головами.

— Так, так, негідникам легко попасти в руки,— сказав один із волоцюг, на ім'я Рулле.— Це велике щастя, що ти зустрів Філле й мене!

— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їж, пий і почувай себе як дома,— сказав той, що його звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.

Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав його в задню кишеню своїх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї миті Рулле гаряче обіймав його. Та коли Рулле одвів руку, в ній виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав його в задню кишеню своїх штанів. А Оскар нічого не помітив.

І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Ос-карового гаманця з кишені Філле. А той нічого не помітив. Потім Карлсон знову просунув у шпарку свою [322] пухку руку і витяг з кишені Рулле годинника. А Рулле теж нічого не помітив.

Трохи згодом, коли Рулле, Філле й Оскар ще попоїли і ще попили, Філле засунув руку до своєї кишені й виявив, що гаманця нема. Тоді він сердито глянув на Рулле й сказав:

— Слухай-но, Рулле, ану ходімо до сіней. Мені треба з тобою поговорити.

Але саме тієї миті Рулле помацав у себе в кишені, завважив, що немає годинника, і сказав:

— От добре. Бо в мене теж до тебе невідкладна справа.

Отож Філле та Рулле вийшли до сіней, а нещасний Оскар залишився сам. Йому, певне, було нудно сидіти, бо за якийсь час він підвівся і також вийшов до сіней поглянути, що роблять його нові приятелі.


Карлсон жартує (1)

— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,— заявив через хвилину Карлсон.— Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо. "Well, now I want to have some fun," said Carlson after a minute.

Малий радо пристав на це. The little one was happy to do it. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. He took Carlson's hand and they went up to the roof together. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались It was already getting dark, and everything around was very beautiful: the sky was so blue, as it happens only in spring, the houses, as always at dusk, seemed to be 312

якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах. somehow mysterious, the park below, where Little used to play, glowed with greenery, as if in a fairy tale, and from the tall poplars that grew in the yard, a pleasant smell wafted up to the very roof.

Вечір був просто чудовий — саме гуляти на даху. The evening was simply wonderful - walking on the roof. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,— сказав Малий.— О, як тут гарно!

— Еге ж, і дуже небезпечно,— мовив Карлсон,— тому що легко можна дати сторчака. "Well, it's very dangerous," said Carlson, "because it's easy to be fooled." Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

[* Мансарда — кімната на горищі.]

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

— Ну що, весело? - Well, is it fun? — спитав Карлсон.— Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз! [314]

Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях. There were quite a few such places where you had to almost climb the crabs in order not to roll; Carlson wanted Little to be as happy as possible, so he didn't always choose the easiest way.

— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,— сказав Карлсон.— Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

— Як пожартувати? — спитав Малий.

— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. The little boy had heard the children's cries before, but then it became quiet. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний. The cry came from the window of the nearest attic - so pitiful and lonely. — Бідне дитя! — сказав Малий.— Йому, певне, болить животик, - said Little. - He must have a tummy ache,

— Ми зараз йому поможемо,— мовив Карлсон.— Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини. Carlson craned his neck and cautiously peered inside.

— Дуже занедбана дитина,— сказав він.— Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються. - A very neglected child, - he said. - Well, of course, mom and dad are hanging out somewhere.

Немовля заплакало ще жалібніше.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно.— Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? The little boy did not want to stay alone outside the window and climbed into the room after Carlson, although he was afraid: what will happen when the child's mother and father suddenly return home? [315]

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.

— Люлі-люлі-лю,— жартівливо проказав він.

Потім обернувся до Малого й пояснив:

— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче. Out of surprise, the baby fell silent for a moment, and then roared even louder.

— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба - said Carlson again and added: - And with children, this is how it should be

робити.

Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це

сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

— Забавити дитину — невелика штука,— сказав він.— Найкраща в світі нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем. But he did not have time to finish, because the child started crying again.

— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля

вгору.— Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.

— Дай, я візьму її,— сказав він.

Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати The little one loved children very much and always asked [316] mom and dad for presents

йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку. Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе. He took the bundle from Carlson and gently hugged it to him.

— Не плач, люба моя,— сказав він.— Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами. Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.

— Це моє "люлі-люлі-лю" так помогло,— сказав Карлсон.— "Люлі-люлі-лю" завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому. "It's my "lili-lili-liu" that helped so much," said Carlson. "Lili-lilili-liu" always helps, I've already proven it a thousand times.

— Цікаво, як вона зветься,— сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти. "I wonder what her name is," said Maly and lightly ran his finger over the baby's tender cheek.

— Гуль-Фія,— заявив Карлсон,— дівчатка найчастіше мають таке наймення.

Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась "Гуль-Фія", проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.

— Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне, голодна,— сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця. "Gul-Fiya, my dear, you must be hungry," said Little, because Gul-Fiya was trying to grab his finger with her lips.

— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,— мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.— Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]

— Таких маленьких дітей годують молоком,— зауважив він.

— Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні?

спитав Карлсон.— Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! asked Carlson. "But if you insist, I can fly for a cow!" — Він сердито зиркнув на вікно й додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно. Carlson twisted the button on his stomach, and before the Little One could open his mouth, he rushed out the window.

Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.

— Де ти дістав її? — здивувався Малий.

— Там, де завжди беру молоко,— відповів Карлсон.— На одному балконі в Естермальме.

— Ти що, поцупив пляшечку? - Did you drink the bottle? — спитав Малий, зовсім переляканий. — Ні, позичив,— відповів Карлсон.

— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її? When do you plan to give it back?

— Ніколи!

Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:

— Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна [318] пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль- Фії.

Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.

— Я зараз трошки підігрію молоко,— сказав Малий і передав дитину Карлсонові. Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє

"люлі-люлі-лю" і підкидати немовля до стелі.

Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. After some time, Gul-Fiya was already lying in her crib and fast asleep. Вона

наїлася і була задоволена.

Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав "люлі-люлі-лю", але

Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.

— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,— сказав Карлсон. "And now, before we leave here, we'll have a little joke," said Carlson.

Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.

— Ось побачиш, що я втну.— Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку

кухонних дверей. kitchen doors.

— Номер перший,— заявив він і задоволено кивнув головою. "Number one," he declared and nodded his head with satisfaction.

Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб.

Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.

— Номер другий,— мовив Карлсон.— А номер третій дістане Гуль-Фія.

Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.

Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав: [319]

— Будь ласка, не роби цього!

— Спокійно, тільки спокійно! — відповів Карлсон.— Це назавжди відучить її маму й тата вештатися десь вечорами.

— Чому?

— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?

І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав він.— Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.

Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.

— Вони йдуть! — прошепотів він. [320]

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.

У шпарку вже встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя,

він таки встиг перелізти через підвіконня.

За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:

— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!

— Еге ж, справді спить собі й спить,— озвався чоловічий голос.

Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама й тато Гуль-Фії побачили у неї

в руці ковбасу.

Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку — вона,

зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.

— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи

відсапались.— Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.

Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що

вони не його, та все одно захотів побачити їх.

З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.

— О, та в них весело! — сказав Карлсон.— Ходімо побачимо, чого вони так радіють.

Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.

— У волоцюг гості,— прошепотів Карлсон.

Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого. [321]

— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон.— Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!

Він ще раз зазирнув усередину.

— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!

Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:

— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!

— Я теж радий,— казав Оскар.— Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.

Волоцюги кивали головами.

— Так, так, негідникам легко попасти в руки,— сказав один із волоцюг, на ім'я Рулле.— Це велике щастя, що ти зустрів Філле й мене!

— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їж, пий і почувай себе як дома,— сказав той, що його звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.

Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав його в задню кишеню своїх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї миті Рулле гаряче обіймав його. Та коли Рулле одвів руку, в ній виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав його в задню кишеню своїх штанів. А Оскар нічого не помітив.

І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Ос-карового гаманця з кишені Філле. А той нічого не помітив. Потім Карлсон знову просунув у шпарку свою [322] пухку руку і витяг з кишені Рулле годинника. А Рулле теж нічого не помітив.

Трохи згодом, коли Рулле, Філле й Оскар ще попоїли і ще попили, Філле засунув руку до своєї кишені й виявив, що гаманця нема. Тоді він сердито глянув на Рулле й сказав:

— Слухай-но, Рулле, ану ходімо до сіней. Мені треба з тобою поговорити.

Але саме тієї миті Рулле помацав у себе в кишені, завважив, що немає годинника, і сказав:

— От добре. Бо в мене теж до тебе невідкладна справа.

Отож Філле та Рулле вийшли до сіней, а нещасний Оскар залишився сам. Йому, певне, було нудно сидіти, бо за якийсь час він підвівся і також вийшов до сіней поглянути, що роблять його нові приятелі.