×

우리는 LingQ를 개선하기 위해서 쿠키를 사용합니다. 사이트를 방문함으로써 당신은 동의합니다 쿠키 정책.


image

"Україна. Історія." Орест Субтельний, Орест Субтельний. Занепад Києва

Орест Субтельний. Занепад Києва

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися „Руською землею“ — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя „матері міст руських“, а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь посвоєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.

Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху „із варягів у греки“ відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала.

Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги — кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — „шлях із варягів у греки“, підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.


Орест Субтельний. Занепад Києва Orest Subtelny. The decline of Kiev Orest Subtelny. Déclin de Kyiv

Політична роздробленість. Political fragmentation. Fragmentation politique. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Not surprisingly, after a relatively short period of time, the unification of lands created by the first Kyiv rulers began to disintegrate. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. A similar fate befell other medieval empires in Europe, including the state of Charlemagne. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. These huge, albeit primitive, political entities simply lacked the appropriate technical means and organizational structures to hold vast territories for long periods of time. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. In Russia, the Rurik family, through the members of their branching dynasty, ensured at least the apparent unity of the lands. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. Although it lasted exactly as long as there was an agreement between the princes about who among them was the oldest and, therefore, had the right to supreme power. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами. With the violation of such unanimity, family and personal ties between different principalities weakened sharply.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. However, there was another aspect of the problem of political fragmentation. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. With the victory of the principle of hereditary succession to the throne (patrimony) over the system of seniority or rotation of Yaroslav the Wise, the families of the princes took deeper and deeper roots in their ancestral lands, for them it became more and more obvious that their future was connected with individual possessions, and not with Kyiv, according to which was a continuous struggle. Протягом XII ст. During the XII century. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. from 10 to 15 such separate principalities arose, the largest of which were Galicia-Volyn, Volodymyr-Suzdal, Novgorod, Chernihiv and Smolensk. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Each had an independent political, economic and even cultural status. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. As a result, Kievan Rus gradually became a whole with many centers connected by common religious and cultural traditions, dynastic ties. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою. However, these centers were largely independent and often at odds with each other.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. With the separation of new and new principalities, the wealth, population and lands of Kiev decreased to such an extent that other principalities were not inferior to it. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися „Руською землею“ — у вузькому розумінні слова. At that time, the city of Kyiv and the surrounding territories became known as the "Russian land" - in the narrow sense of the word. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. And in spite of everything, Kyiv remained a great attraction. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя „матері міст руських“, а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Whoever conquered it was not only proud of the prestige of the ruler of the "mother of Russian cities", but also could claim supremacy in the Rurik dynasty. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. As the metropolitan lived in Kyiv and the main churches and monasteries were located, it remained the undisputed cultural and religious, if not political, center of all Russia. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні. Even with the decrease in its population and territory, Kyiv and the surrounding lands remained one of the most developed and densely populated principalities in all of Ukraine.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. However, Kyiv's advantages were at the same time its misfortunes. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Unceasing quarrels between the princes outside the city continued. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. Ukrainian historian Stefan Tomashivskyi estimated that between 1146 and 1246 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь посвоєму підійшов до проблеми Києва. One prince approached the problem of Kyiv on his own. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його. Fearing the loss of power over conquered Kyiv, and trying to prevent the city from overshadowing its own growing possessions in the northeast, Vladimir-Suzdal Prince Andrei Bogolyubsky, the predecessor of the Moscow princes, attacked Kyiv in 1169 and savagely looted it. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі. The city never again reached its former greatness.

Економічний застій. Economic stagnation. Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Along with political problems, there were also economic ones. Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху „із варягів у греки“ відігравало важливу роль у його піднесенні. As we have already seen, the location of Kyiv on the great trade route "from the Vikings to the Greeks" played an important role in its rise. З кінця XI ст. From the end of the XI century. значення цього шляху почало зменшуватися. the value of this path began to decrease. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. This had disastrous consequences for Kyiv's economy. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою — з іншого. Enterprising Italian merchants, bypassing Kyiv, established direct ties between Byzantium, Asia Minor and the Middle East, on the one hand, and Western Europe, on the other. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. In addition, it was difficult for the Russian princes, who were fighting among themselves, to protect the route along the Dnieper from the raids of the nomads. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. In 1204, Kyiv's trade ties suffered a new blow, when Constantinople was looted during the crusade. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. At the same time, the once flourishing Abbasid caliphate with its capital in Baghdad entered a period of rapid decline. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. As a result, Kyiv lost two of its most important trading partners. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. These economic disasters exacerbated the already strained relationship between the city's rich and poor, often leading to social outbursts. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала. With all the obviousness, the once majestic capital of Russia was declining politically, economically and socially.

Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги — кочовики. The real nemesis for Kyiv were its old enemies - the nomads. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. However, it was not the Polovts who inflicted the heaviest blow on Kyiv, because after decades of intense and exhausting struggle for both rivals, the Russian principalities established permanent relations with these tribes, and some Russian princes even entered into marriage relationships with representatives of the Polovtsian nobility. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. The Mongol-Tatars dealt a devastating blow to Kyiv.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. Although the origin of the Mongol-Tatars has not yet been definitively established, it is known that in the XII century. вони кочували у прикордонних землях Китаю. they roamed the borderlands of China. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. They spent almost all their strength and energy on intertribal and tribal conflicts over poor pastures. В останні десятиліття XII ст. In the last decades of the XII century. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. among them appears an extremely gifted leader named Temuchin (in 1206 he took the high title of Genghis Khan, i.e. Khan of Khans), who achieved the unheard of: resorting to force and political intrigue, he united the warring tribes, forcing them to recognize their absolute power. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. warriors), but extremely mobile, well-organized and brilliantly led, first conquered China, Central Asia and Iran. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. In 1222 the Mongol-Tatar detachment crossed the Caucasus and attacked the Polovtsians. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. However, in 1237, a strong Mongol-Tatar army led by Genghis Khan's grandson Baty appeared on the borders of Russia. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Although the local prince Mykhailo fled, the townspeople, led by Voivode Dmytro, who was sent by Danylo Halytskyi, decided to defend themselves against the attackers. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар. Finally, in early December 1240, Kyiv fell to the Mongol-Tatars.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — „шлях із варягів у греки“, підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. The rule of law is becoming more and more tangible. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. The introduction of Christianity was extremely important, which brought a new culture and radically changed the worldview and self-expression of the population of Kievan Rus.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. The last period is characterized by incessant destructive princely quarrels, a growing threat of attacks by nomadic tribes and economic stagnation. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Some historians prove that all these calamities came shortly after the death of Yaroslav the Wise in 1054. Others tend to see the beginnings of decline after the reign of the last successful rulers of Kyiv—Vladimir Monomakh (1113—1125) and his son Mstislav (1125—1132). Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало. One way or another, when the Prince of Suzdal Andriy Bogolyubsky captured and destroyed Kyiv in 1169, and then decided to leave it, returning to his northeastern lands, it became obvious that the political and economic importance of Kyiv had greatly declined. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.