×

우리는 LingQ를 개선하기 위해서 쿠키를 사용합니다. 사이트를 방문함으로써 당신은 동의합니다 쿠키 정책.


image

"Україна. Історія." Орест Субтельний, Ярослав Мудрий (1034—1054).

Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його „Окаянним“) напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ — це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, що історики часто називають Ярослава „тестем Європи“. Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізоуанішим і освіченішим. Особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління „золотоверхий“ Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину „Руську правду“, яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші приклади підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських племен з агресивними воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство Київської Русі чимраз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося. Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,— Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ, а молодшому, Ігорю,— Володимир Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи — київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий. Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися. На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену „революцію“ на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців.


Ярослав Мудрий (1034—1054). Yaroslav the Wise (1034-1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. The death of Volodymyr led to a new fratricidal war between the Rurik family. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його „Окаянним“) напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. With the support of the Poles, the eldest son of Volodymyr Sviatopolk (chroniclers often call him "Okaianny") attacked and killed his younger brothers Sviatoslav, Boris and Hleb. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. The last two, young and especially popular among the people, were joined to the saints by the Orthodox Church. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Imitating his father, another son of Volodymyr, Yaroslav from Novgorod, defeated Svyatopolk in 1019 with the help of a large Varangian army. Проте перемога ця не дала йому повної влади. However, this victory did not give him full power. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. His brother Mstislav the Brave went to war against Yaroslav, and in order to avoid bloodshed, they agreed to divide the possessions among themselves. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Staying in Novgorod, Yaroslav received all the lands to the west of the Dnieper, while the lands to the east went to Mstislav, who moved from Tmutorokani to Chernigov. Київ — це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Kyiv, an extremely important city for both princes, remained unoccupied. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі. Only after the death of Mstislav in 1036, Yaroslav sat on the throne of Kyiv, becoming the sole ruler of Russia. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. The long reign of Yaroslav is considered the apogee of the power of Kyivan Rus. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. He developed and perfected much of what Volodymyr had started. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. Like his father, Yaroslav continued to expand the borders of his already huge possessions: he reconquered the lands in the west, captured by the Poles during the period of internal turmoil, conquered new Baltic tribes and finally defeated the Pechenegs. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. As a result of these conquests, Yaroslav's possessions stretched from the Baltic to the Black Sea and from the Oka River to the Carpathian Mountains. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війною русичів проти Візантії. However, his military achievements were overshadowed by the unsuccessful campaign on Constantinople, which, by the way, was the last war of the Rus' against Byzantium. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини. Kyiv maintained generally friendly relations with Constantinople. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. In medieval Europe, a sign of the dynasty's prestige and power was the willingness of other leading dynasties to marry it. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. According to this measure, Yaroslav's prestige really should have been great. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. His wife was a Swedish princess, one of his sisters was married to a Polish king, the other to a Byzantine prince; three of his sons married European princesses, and three daughters married French, Norwegian, and Hungarian kings. Не дивно, що історики часто називають Ярослава „тестем Європи“. It is not surprising that historians often call Yaroslav the "father-in-law of Europe". Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. However, his fame was primarily based on his achievements in domestic politics. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Thanks to his support, the church grew rapidly. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізоуанішим і освіченішим. Monasteries were founded, which turned into centers of culture, the population became increasingly urbanized and educated. Особливо уславився князь будівництвом церков. The prince was especially famous for building churches. За часів його правління „золотоверхий“ Київ ряснів понад 400 церквами. During his reign, "golden-roofed" Kyiv was full of more than 400 churches. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. The biggest diamond in this crown was the Hagia Sophia, built on the model of the Hagia Sophia in Constantinople. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Evidence of the prince's concern for the church was that in 1051 he appointed the Ruthenian Hilarion as the Metropolitan of Kyiv for the first time. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Some historians see this as Kiev's denial of the ecclesiastical supremacy of Constantinople. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом. However, while recognizing the impressive development of the Russian Church, most scholars argue that the Patriarch of Constantinople still retained supremacy over the Kyivan Metropolitan. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину „Руську правду“, яка стала правовим кодексом усієї країни. But the achievement with which Yaroslav's name is most closely associated and for which he was nicknamed the Wise was the consolidation of the generally accepted laws of those times into a single "Russian Truth", which became the legal code of the entire country. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. In it, the existing laws were not only systematized, but also changed in some places, which testified to the growing concern of the ruler for the lives of his subjects. Так, кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Thus, blood revenge was replaced by monetary compensation, which was established by the prince or his governors. Ці та інші приклади підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських племен з агресивними воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство Київської Русі чимраз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося. These and other examples confirm that since the first contacts of East Slavic tribes with aggressive warrior-merchants from Scandinavia, the society of Kyivan Rus has been increasingly improved, enriched, and urbanized. Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. Shortly before his death, Yaroslav tried to solve the problem that tormented him and his father Volodymyr, namely, how to prevent the internecine struggle for the Kyivan throne that usually broke out between his sons after the prince's death. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. In the distribution of land and political power, he applied the principle of seniority within the family. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,— Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ, а молодшому, Ігорю,— Володимир Волинський. For his eldest son Izyaslav, Yaroslav secured Kyiv and Novgorod with the surrounding territories; to the second, Svyatoslav, he gave Chernihiv, to the third, Vsevolod, - Pereyaslav; the fourth, Vyacheslav, - Smolensk, and the youngest, Igor, - Volodymyr Volynskyi. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи — київського престолу. As soon as a throne became vacant in one of these principalities, each brother, according to Yaroslav's plan, went up a step higher, until each one in turn reached the top of the entire system - the Kiev throne. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий. By giving each son the opportunity to rule in Kyiv, Yaroslav hoped to avoid the fierce family feuds in which he had once been embroiled. Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Although for some time the system of power rotation operated mainly thanks to the cooperation between the three eldest sons - Izyaslav, Svyatoslav and Vsevolod, it soon faced a number of obstacles. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від батька до сина. The most serious was that the idea of rotation of power contradicted another deeply rooted principle — inheritance from father to son. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. The sons of some of the deceased princes began to seek the right to take the place of their fathers and did not want to yield to their uncles. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. As a result, fierce clashes between nephews and uncles became a characteristic feature of the post-Romanian era. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися. Moreover, as the number of princes increased, the quarrels became more and more heated. На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. In addition to the growing social disputes, in 1068 the people of Kyiv, dissatisfied with Izyaslav's rule, expelled him and installed his nephew Vsevolod instead. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену „революцію“ на українській землі. Although Izyaslav returned with the help of the Poles and subdued the rebels, the events of 1068 became a milestone in history, marking the first documented "revolution" on Ukrainian soil. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. In addition, the ancient threat from the steppe again loomed over the Ukrainian borders, this time tormenting Russia for a long time. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Nomadic tribes of Polovtsians (Kumans), more powerful than the Pechenegs, made a series of attacks, coming dangerously close to Kyiv and making it impossible for trade caravans to move along the Dnipro. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. The blame for some of these leaps lay with the princes themselves. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців. Unable to raise a sufficiently strong army on their own, many young princes, deprived of the right of succession in the system of rotation of power (they were called outcasts), called on the Polovtsians to help them in their struggle against their rivals.