21-24 Частина (3)

— Він водиться з художниками! — сказала чоловікові йогоо заплакана мати.

— Ой̆, дай̆ хлопцеві спокої̈, — відповів посол. — Йомуу це скоро набридне, як набридла йогоо дівчина, кристали, піраміди й̆ марихуана.

Але минав час, і Едуардова кімната перетворилася в імпровізовану студію, обставлену картинами, в яких батьки не добачали жодного сенсу: якісь кола, комбінації̈ екзотичних кольорів, примітивних символів і людських постатей̆ у молитовному самозабутті.

Едуард — самітник, що за два роки їхньогоо побуту в Бразилії̈ ні разу не запросив додому друзів, тепер стягнув повен дім гостей̆ — всі вони були дивакуваті, абияк одягнені, абияк зачесані; вони слухали жахливу музику, вмикаючи їїї на повну потужність, безперервно пиячили, курили й̆ нехтували навіть найелементарнішимии правилами пристойноїї поведінки. Одного дня до матері зателефонував директор коледжу.

— Мені здається, ваш син захоплюється наркотиками, — сказав він. — Йогоо оцінки надзвичайноо низькі, якщо так піде й̆ далі, ми не зможемо йогоо в себе тримати.

Мати негайноо ж пішла до чоловіка на роботу й̆ усе йомуу виклала, тут-таки в кабінеті.

— Ти знай̆ торочиш, що з часом усе внормується! — істерично кричала вона. — Твій̆ божевільний̆ син-наркоман вочевидь страждає від серйозногоо пошкодження мозку, а тебе лише цікавлять прийомии та вечірки!

— Прошу тут мені не кричати, — сказав посол.

— Ні, я буду кричати, я не перестану, поки ти щось не зробиш! Хлопчик потребує допомоги, невже не ясно? Медичної̈ допомоги! Зроби щось!

Аби заспокоїтии дружину і не червоніти перед підлеглими, та й̆ перейнявшисьь тим, що синове захоплення малюванням затяглося

довше, ніж він сподівався, посол, як тверезо мисляча людина, що знає всі ходи й̆ виходи, тут-таки накинув план дій̆.

Насамперед він зателефонував своєму колезі, американському послу, й̆ делікатно попросив дозволу ще раз скористатися медичним устаткуванням посольства. Це прохання було задоволене.

Він знову звернувся до поважних лікарів, пояснив їмм ситуацію й̆ попросив уважно переглянути всі аналізи й̆ тести, зроблені минулого разу. Лікарі, побоюючись, що справа може дійтии до судового розслідування, так і вчинили, але однаково не виявили жодних відхилень від норми і примусили посла підписати документ, який̆ звільняв американське посольство від будь-якої̈ відповідальності за йогоо звертання до них.

Посол негайноо вирушив до лікарні, в якій̆ лікувався Едуард після аварії̈. Переговорив із головним лікарем, пояснив проблему і попросив узяти в сина аналіз крові, нібито для звичайногоо медичного огляду, а насправді — для виявлення ймовірнихх слідів будь-яких наркотиків.

Взяли аналіз крові. Проте жодних наркотиків не виявили.

Залишався третій̆ і останній̆ етап йогоо стратегії̈: поговорити з Едуардом віч-на-віч і з'ясувати, що з ним відбувається. Тільки володіючи всіма даними, посол міг сподіватися, що приймее правильне рішення.

Батько усамітнився з сином у вітальні.

— Мати дуже занепокоєна, — сказав посол. — У тебе погані оцінки, тебе можуть вигнати з коледжу.

— Зате оцінки в художній̆ школі у мене гарні, тату.

— Твоя зацікавленість мистецтвом мене дуже тішить, але ж для цього в тебе попереду ще ціле життя. А зараз найголовнішее — отримати середню освіту, щоб я міг тебе готувати до дипломатичної̈ кар'єри.

Едуард довго й̆ напружено міркував, перш ніж наважився щось сказати. Думав про аварію, про книгу про візіонерів, яка виявилась тільки приводом для пошуку справжнього йогоо покликання, і ще він думав про Марію, яка так і не озвалася. Ще якийсьь час вагався, але врешті-решт вимовив: «Я не хочу бути дипломатом, тату. Я хочу бути художником».

Батько був готовий̆ до такої̈ відповіді і знав, які навести аргументи.

— Будеш і художником, але спочатку треба закінчити коледж. Ми організуємо тобі виставки в Белграді, Загребі, Любляні, Сараєво. В мене є зв'язки, я можу багато чим допомогти, але мусиш здобути освіту.

— Якщо я так зроблю, то виберу найлегшийй шлях. Вступлю на якийсьь факультет, отримаю диплом із предмету, який̆ мене не цікавить, але допоможе заробляти на життя. Малярство відійдее на задній̆ план, і я забуду, зрештою, про своє покликання. Мені просто треба знайтии можливість заробляти на життя малярством.

Посол почав дратуватися.

— В тебе є все, сину, — родина, яка тебе любить, дім, гроші, місце в суспільстві — але ж ти знаєш, що наша країнаа переживає складний̆ період, ходять чутки про громадянську війнуу. Може статися, що мене тут завтра не буде і не буде кому тебе підтримати.

— Я й̆ сам упораюся, повір. Колись я намалюю цикл картин і назву йогоо «Видіння Раю». Я покажу очам те, що люди переживали тільки в своїхх серцях.

Посол схвально оцінив рішучість сина, закінчив розмову із посмішкою й̆ вирішив почекати ще з місяць; зрештою, мистецтво дипломатії̈ полягає також у відкладанні рішень, поки проблеми не розв'яжуться самі собою.

Минув місяць, а Едуард і далі присвячував увесь свій̆ час малярству, дивакуватим друзям і музиці, створеній̆ з явною метою викликати психічний̆ розлад. Мало того, йогоо ще й̆ виключили з коледжу за суперечки з учителем стосовно існування святих.

Далі з рішенням зволікати було не можна, отож посол удався до останньої̈ спроби і запросив сина на чоловічу розмову.

— Едуарде, ти вже досяг того віку, коли людина бере відповідальність за власне життя. Ми мирилися, скільки могли, але тепер мусиш викинути з голови всі оті малярські витребеньки й̆ зайнятисяя нарешті своїмм майбутнімм.

— Але ж, тату, малярство і є моїмм майбутнімм.

— А як же тоді наша любов? Наші зусилля дати тобі гарну освіту? Ти ніколи таким не був, отож я змушений̆ припустити, що все це — наслідок аварії̈.

— Я ж люблю вас над усе в світі!

Посол закашлявся. Він не звик до таких відвертих виявів емоції̈.

— Тоді прошу тебе, в ім'я цієї̈ любові, зроби так, як хоче твоя мати. Просто на якийсьь час припини все це малярство, заведи собі нормальних друзів і вернися до коледжу.

— Ти ж любиш мене, тату. Як ти можеш від мене щось таке вимагати? Ти завжди був для мене прикладом, коли обстоював те, що вважав необхідним. Чи ти хочеш, щоб я виріс безвольним?

— Я сказав тобі: «в ім'я цієї̈ любові». Я ніколи тебе не просив, а тепер прошу: заради твоєї̈ любові до нас, заради нашої̈ любові до тебе, — вернися додому, і не просто додому, а й̆ до себе. Ти обманюєш, дуриш себе, тікаючи від реальності.

Відколи ти в нас є, ми плекали мрії̈ про наше спільне життя. Ти для нас усе, наше майбуттяя й̆ наше минуле. Мої̈ батьки були державними службовцями, і я боровся, як лев, щоб добитись роботи у дипломатичному корпусі й̆ тут зробити кар'єру. І все це — для того, щоб звільнити місце тобі, щоб полегшити твій̆ шлях. Я зберіг перо, яким підписав свій̆ перший̆ посольський̆ документ, і берегтиму до того дня, коли зможу передати тобі.

Не підведи нас, сину. Ми ж не вічні, й̆ хотіли б померти спокійноо, знаючи, що вивели тебе на правильну дорогу в житті. Якщо ти справді нас любиш, зроби, як я прошу. А якщо не любиш — продовжуй̆ у тому ж дусі.

Едуард годинами сидів, дивлячись на небо над містом Бразіліа, стежачи за хмарами, що пливли у цій̆ синяві, — прекрасними хмаринками, які, однак, не мали в собі ні крапельки дощу, щоб зволожити висхлу землю центрального бразильського плато. Він був порожній̆, як і вони.

Якщо продовжувати далі, йогоо мати зів'яне від горя, батько втратить інтерес до своєї̈ кар'єри, й̆ обоє звинуватять одне одного в невмінні виховувати коханого сина. Якщо ж перестати малювати, Видіння Раю ніколи не побачать світла дня, а більше ніщо у цьому світі не принесе йомуу такої̈ ж радості і втіхи.

Він роззирнувся навколо, перебіг поглядом свої̈ картини, згадав, скільки любові й̆ натхнення вкладав у кожен мазок, й̆ усвідомив, що роботи йогоо цілком пересічні. Сам себе ошукав, бажаючи чогось, що

не було йогоо покликанням, й̆ ціною цьому стало розчарування йогоо батьків.

Видіння Раю призначалися небагатьом: ці обранці, описані в книжках як герої̈ й̆ мученики за свою віру, вони вже з дитинства знали, чого від них чекає світ; а всі так звані факти з отієї̈ першої̈ прочитаної̈ ним книги були вигадкою оповідача.

За вечерею він сказав батькам, що вони мають рацію; то була просто юнацька мрія; малярство йогоо вже не захоплює. Батьки були втішені, мати заридала від щастя й̆ пригорнула сина, — усе увійшлоо в норму.

Цього вечора посол потай̆ відсвяткував свою перемогу, відкоркувавши пляшку шампанського, яку й̆ розпив на самоті. Коли лягав до ліжка, дружина — вперше за багато місяців — уже мирно спала.

Наступного дня вони виявили в Едуардовій̆ кімнаті цілковите безладдя, картини були порізані, а юнак сидів у кутку, втупившись у вікно. Мати обняла йогоо, кажучи, як сильно йогоо любить, але Едуард мовчав.

Йомуу вже не хотілося ніякої̈ й̆ нічиєї̈ любові; він уже їїї мав аж задосить. Думав, що зможе послухатися батька й̆ усе кинути, але він задалеко зайшовв — він уже переступив безодню, що відділяє людину від їїї мрії̈, й̆ вороття йомуу не було.

Не міг ступити ні вперед, ні назад. Найлегшее було просто зійтии зі сцени.

Едуард перебув у Бразилії̈ ще п'ять місяців, і лікарі поставили йомуу діагноз: шизофренія рідкісної̈ форми, ймовірноо, наслідок дорожної̈ аварії̈. Потім у Югославії̈ вибухла війнаа, й̆ посла поспіхом відкликали назад. Родина не мала можливості доглядати за Едуардом, і єдиним виходом було покласти йогоо до щойноо відкритої̈ лікарні у Віллеті.

Коли Едуард закінчив свою історію, вже стемніло, й̆ обоє тремтіли від холоду.

*

— Ходім досередини, — сказав він. — Зараз буде вечеря.

— В дитинстві, щоразу, коли ми ходили в гості до бабусі, мене вражала одна картина в їїї хаті. Там була зображена жінка — Богородиця — яка ширяла над світом, простягши руки до землі, а з кінчиків їїї пальців струменіли промінчики світла. Під ногами у жінки була жива змія, і це дивувало мене найбільшее. Я спитала бабусю: «Невже вона не боїтьсяя змії̈? Хіба та не може вкусити їїї й̆ убити своєю отрутою?» Бабуся відповіла: «Біблія каже, що змія принесла на землю добро і зло, а Богородиця врівноважує це добро і зло своєю любов'ю».

— Яке це має відношення до моєї̈ історії̈?

— Ми знаємося щойноо тиждень, тому сказати тобі, що я тебе кохаю, було б заскоро, та якщо я не переживу цієї̈ ночі, це може виявитися також і запізно. А кохання є якраз найбільшимм божевіллям чоловіків і жінок. Ти розповів мені історію любові. Я щиро вірю, що твої̈ батьки бажали тобі якнайкращогоо, але їхняя любов мало не зруйнувалаа твоє життя. Якщо Богородиця на бабусиній̆ картині наступає на змію, це означає, що у любові — двояка природа.

— Розумію тебе, — сказав Едуард. — Я тому й̆ спровокував санітарів на електрошок, бо ти мені вивернула душу. Не можу сказати з певністю, що саме я відчуваю, але любов мене вже знищила одного разу.

— Не бійсяя. Сьогодні я попросила в доктора Іґора дозволу вийтии звідси й̆ вибрати собі місце, де зможу назавжди заплющити очі. Але побачивши, як ти борсаєшся в руках санітарів, збагнула, на що хочу дивитися, покидаючи цей̆ світ: на твоє обличчя. І вирішила, що нікуди не піду. Коли ти відсипався після електрошоку, я мала ще один серцевий̆ напад і думала, що мій̆ час надійшовв. Дивилась на твоє обличчя, намагаючись розгадати твою історію, і готувалася щасливо померти. Але смерть не прийшлаа, серце знову витримало, — мабуть, завдяки моїйй молодості.

Він похилив голову.

— Не втікай̆ від мого кохання. Я багато в тебе не прошу, — тільки дозволь кохати тебе й̆ заграти для тебе ще раз на піаніно, якщо матиму силу грати. І ще одне: якщо хтось тобі скаже, що я вже вмираю, прийдии відразу до моєї̈ палати. Виконай̆ це моє бажання.

Едуард довго мовчав, і Вероніка подумала, що він знову сховався у своєму закритому світі, з якого вже не скоро повернеться.

Але він глянув на гори поза мурами Віллету і сказав: «Якщо хочеш звідси вийтии, я тебе проведу. Візьму тільки наші куртки і трохи грошей̆. Тоді й̆ вирушимо».

— Це зовсім ненадовго, Едуарде. Ти ж знаєш.

Едуард не відповів. Пішов у будинок і невдовзі повернувся з двома куртками.

— Це — на вічність, Вероніко; довшу від усіх однаковісіньких днів і ночей̆, які я тут провів, постійноо намагаючись забути Видіння Раю. І я їхх майжее забув, хоча тепер вони, здається, повертаються.

— Ну, то ходім. Божевільні мають діяти божевільно.