Стрілятися, стрибати з даху, вішатися — всі ці варіанти суперечили їїї жіночому єству. Жінки-самогубці обирають значно романтичніші методи — ріжуть, наприклад, вени або ж ковтають завищені дози снодійногоо. Безліч таких прикладів можна знайтии в біографіях при забутих принцес і голлівудських актрис.

Вероніка знала, що жити означає постійноо чекати слушного моменту для дії̈. Так сталося й̆ цього разу. Почувши їїї скарги на безсоння, дві подруги зуміли добути кожна по два пакетики потужних наркотиків, що їхх уживали музиканти з місцевої̈ дискотеки. Вероніка цілий̆ тиждень тримала ці чотири пакетики на нічному столику, готуючись до смерті й̆ прощаючись — без жодних сантиментів — з тим, що люди нарекли життям.

І ось вона лежить — задоволена тим, що вчинила, і знуджена, бо не знає, що робити з часом, який̆ їйй залишився.

Знову замислилася над отим абсурдним питанням. Як можна починати статтю про комп'ютери отаким ідіотським рядком: «Де є Словенія?»

За браком чогось цікавішого, вирішила прочитати статтю до кінця й̆ довідалася, що компакт-диск, про який̆ ішлося, був виготовлений̆, завдяки дешевій̆ робочій̆ силі, в Словенії̈ — цій̆ дивній̆ країніі, про яку ніхто й̆ не знає, крім їїї мешканців. Кількома місяцями раніше, коли цей̆ диск ще готувався до випуску, французький̆ підприємець організував для журналістів з усього світу фуршет у Вледі, в замку.

Вероніці пригадалося, що вона читала про цей̆ фуршет — він став у місті справжньою подією, і не лише через реставрацію замку, яка мала якнайдетальнішее відтворити середньовічну атмосферу цієї̈ комп'ютерної̈ гри, а й̆ через полеміку в місцевій̆ пресі — бо серед запрошених журналістів (з Німеччини, Франції̈, Англії̈, Італії̈ й̆ Іспанії̈) не було жодного словенця.

Кореспондент журналу «Homme» — який̆ завітав у Словенію вперше — не за власний̆, без сумніву, кошт і з метою поспілкуватися з іншими журналістами, накидати якісь цікаві спостереження й̆ насолодитися дармовими наїдкамии й̆ напоями у старовинному замку — вирішив розпочати статтю жартом, який̆ зуміють оцінити витончені інтелектуали з йогоо власного краю. Мабуть, він ще й̆ розказував колегам-журналістам різні байкии про місцеві звичаї̈, не забувши згадати при цьому, як погано одягаються словенські жінки.

Але це — йогоо проблема. Вероніка помирала, і їїї цікавило інше — скажімо, чи існує життя після смерті, або коли знайдутьь їїї тіло. Та все ж таки — можливо, саме завдяки прийнятомуу нею рішенню — стаття їїї збентежила.

Визирнула з монастирського вікна, що виходило на невеличкий̆ люблянський̆ майданн. «Якщо вони не знають, де Словенія, то й̆ Любляна для них — міф», — подумала вона. Як Атлантида, чи Лемурія, чи інші втрачені континенти, що збуджують людську уяву. Ніхто у світі не розпочав би статтю запитанням, де є гора Еверест, хоч би й̆ ніколи там не був. Але ось у самому центрі Європи кореспондентові поважного журналу було зовсім не соромно ставити таке запитання, бо він розумів, що більшість читачів не знає, де розташована Словенія, не кажучи про їїї столицю, Любляну.

Саме тоді Вероніка й̆ вирішила, чим займее час, бо минуло десять хвилин, а вона все ще не відчувала жодних фізичних змін. Останнім актом їїї життя буде написання листа до журналу з поясненням, що Словенія — це одна з п'яти республік, на які розпалася колишня Югославія.

Це й̆ буде їїї лист самогубця. Без пояснення справжніх причин їїї смерті.

А коли знайдутьь тіло, то вирішать, що вона покінчила з собою, бо журналіст не знав, де знаходиться їїї країнаа. Вона всміхнулась, уявивши газетну полеміку, де хтось підтримає, а хтось засудить їїї самогубство, вчинене заради честі власної̈ держави. А ще їїї збентежило, як швидко змінився в неї̈ настрій̆, адже якихось кілька хвилин тому вона думала про щось цілком протилежне — про те, що світ з йогоо географічними проблемами вже їїї не обходить.

Вона написала листа. І в неї̈ з'явився раптом гарний̆ настрій̆, що мало не викликав сумніви в доцільності смерті, але пігулки вона вже зажила; міняти щось було надто пізно.

Зрештою, вона й̆ раніше мала гарні настрої̈, та й̆ узагалі, накладала на себе руки зовсім не тому, що була сумною, роздратованою жінкою з хронічними депресіями. Вона любила блукати вуличками Любляни або дивитися з вікна своєї̈ монастирської̈ кімнатки на сніг, що падав на майданн, на пам'ятник поетові. Одного разу їйй майжее цілий̆ місяць здавалося, що вона немов літає над землею, бо якийсьь незнайомецьь просто насередині цього майдануу подарував їйй квітку.

З нею, на їїї думку, все було нормально. А до смерті спонукали їїї дві дуже прості причини, й̆ вона не сумнівалася, що багато хто їїї зрозумів би, якби вона їхх пояснила.

Перша причина: все в їїї житті було однаковим, а як тільки мине молодість, усе покотиться донизу, залишаючи незворотні сліди — старість, хвороби, втрата друзів. Продовжуючи жити, вона нічого не досягне; навпаки, тільки зростатиме ймовірністьь страждання.

Друга причина була більш філософською: Вероніка читала газети, дивилася телевізор і усвідомлювала, що коїтьсяя зі світом. Все було погано, а вона нічого не могла змінити на краще — відчуваючи натомість повне безсилля.

Але дуже скоро вона переживе фінальну сцену свого життя, яка відрізнятиметься від усього, що було досі: смерть. Написавши листа до журналу, вона зосередилась на більш невідкладних речах, доречніших у цей̆ момент їїї життя чи радше помирання.

Спробувала уявити свою смерть, та нічого в неї̈ не вийшлоо.

Але й̆ перейматисяя цим не варто, бо вже за кілька хвилин усе з'ясується само.

За кілька хвилин — але за скільки?

Вона не знала. Проте тішилася думкою, що незабаром знатиме відповідь на питання, котре хвилює всіх: чи існує Бог?

На відміну від багатьох, це не було найважливішимм питанням їїї життя. При старому комуністичному режимі в школах дотримувалися доктрини про відсутність життя після смерті, й̆ вона звиклася з цією думкою. З іншого боку, ровесники їїї батьків, бабині й̆ дідові однолітки

вчащали до церкви, молилися, ходили на прощу й̆ були свято переконані, що Господь почує їхніі молитви.

У двадцять чотири роки, випробувавши все, що тільки можливо випробувати — а вже це було немалим досягненням, — Вероніка майжее не сумнівалася, що зі смертю все закінчується. Ось чому вона обрала самогубство: остаточну свободу. Вічне забуття.

У глибині душі, однак, таївсяя сумнів: а що, як Бог існує? Тисячі років цивілізації̈ наклали табу на самогубство, бо воно порушувало всі релігійніі приписи: людина бореться за життя, а не за смерть. Людський̆ рід має плодитись і множитись. Суспільству потрібна робоча сила. Подружжя не повинно розлучатися, навіть коли гасне любов, бо державі потрібні солдати, політики й̆ митці.

«Якщо Бог існує, в чому я дуже сумніваюся, Він знатиме, що в людського терпіння є межі. Це ж Він створив оце безладдя — злидні, несправедливість, жадобу, самотність. Він мав, звичайноо, найкращіі наміри, проте результати виявилися катастрофічними; якщо Бог є, Він буде поблажливим до тих, хто вирішив дочасно покинути цю Землю, — можливо, Він навіть вибачиться за те, що примусив нас тут бути».