Безсмертний бард

— О, так, — сказав доктор Фінеас Велч. — Я можу викликати душі знаменитих

покійниківв.

Він був злегка напідпитку, інакше б цього не сказав. Звісно, це було абсолютно

нормально: трохи перебрати на різдвяній̆ вечірці.

Скот Робертсон, молодий̆ викладач англійськоїї мови і літератури, поставив свій̆

бокал на стіл і перевірив, чи їхх бува ніхто не підслуховує.

— Справді, докторе Велч?

— Тобто, я хочу сказати, не тільки душі. Я також можу викликати тіла.

— Не думаю, що це можливо, — стримано відповів Робертсон.

— А чому ні? Просте переміщення в часі.

— Ви маєте на увазі подорожі в часі? Але це вкрай̆ незвично.

— Це дуже легко, якщо знаєш, що робити.

— Тоді, докторе, розкажіть, як ви це робите?

— Гадаєте, я вам розповім? — серйозноо спитав фізик. Він повільно роззирнувся в

пошуках випивки і нічого не знайшовшии продовжив. — Я вже переносив деяких. Архімед, Нютон, Галілей̆. Бідні хлопці.

— Хіба їмм у нас не сподобалося? Я гадав, що сучасна наука мала б їхх вразити, — промовив Робертсон. Розмова починала йомуу подобатися.

— Повірте, вона їхх таки вразила. Справді вразила. Особливо Архімеда. Я спершу думав, що він просто збожеволіє від радощів, коли я йомуу пояснив що до чого, тою старогрецькою, яку мені колись доводилось зубрити, але...

— Щось пішло не так?

— Різні культури, ось і все. Вони не могли призвичаїтисяя до нашого способу життя. Почували себе страшенно самотніми і наляканими. Я мусив відправити їхх назад.

— Так шкода.

— Що є, то є. Уми великі, а от пристосовуються погано. Не універсальні. Тож я спробував перенести Шекспіра.

— Що? — вражено вигукнув Робертсон. Це вже стосувалося йогоо спеціальності.

— Не треба так кричати, юначе, — скривився Велч. — Це дуже неввічливо.

— Я вас правильно зрозумів, ви перенесли в наш час Шекспіра?

— Так, переніс. Мені був потрібен хтось з універсальним розумом, хтось хто знав

людей̆ достатньо добре, щоб жити разом з ними на відстані в кілька століть від власного часу. Шекспір був такою людиною. Я навіть маю йогоо автограф. На згадку так би мовити.

— Автограф? — в очах Робертсона затанцювали безумні вогники.

— Він у мене з собою, — Велч почав перевіряти одна за одною свої̈ кишені. — А, ось і він.

Він простягнув маленький̆ клаптик картону викладачу англійськоїї мови і літератури. На одному йогоо боці було: "Л. Кляйнн & сини. Металеві вироби оптом". А на звороті розмашистим почерком було написано: "Вільям Шекспір".

У Робертсона виникло божевільне припущення.

— Який̆ він був з себе?

— Зовсім не такий̆, як на картинах. Лисий̆ з потворними вусами. Говорив з якимось

дивним акцентом. Я, звичайноо, зробив усе, аби йомуу сподобалося в нашому часі. Я розповів йомуу, що ми дуже високої̈ думки про йогоо п'єси і ми досі ставимо їхх на сцені. Я сказав, що ми вважаємо їхх найвеличнішимии творами не тільки англійськоїї, а й̆ світової̈ літератури.

— Правильно. Правильно, — слухав Робертсон, затамувавши подих.

— Я сказав, що люди написали цілі томи коментарів до йогоо п'єс. Природно він захотів ознайомитисяя з ними, тож я взяв дещо з нашої̈ бібліотеки.

— І?

— О, він був вражений̆. Звісно, йомуу було важко зрозуміти ідіоми та алюзії̈, що відносять нас до подій̆ після 1600, але я допоміг йомуу. Бідолаха. Не думаю, що він очікував на подібний̆ прийомм.

Він все примовляв: "Боже помагай̆. Так мордувати слова останні 5 століть. Мислю, що ви і з вологого рядна цілий̆ потоп вижмете".

— Він не міг так казати.

— Це ж чому? Він писав свої̈ п'єси так швидко, як тільки міг. За йогоо словами, все доводилося робити в дуже стислі терміни. Він написав Гамлета менше ніж за 6 місяців. Історія була давньою. Він лише трохи їїї відшліфував.

— Так само роблять дзеркало для телескопа. Трохи шліфують та й̆ по всьому, — обурився викладач англійськоїї мови та літератури.

Фізик не звернув на нього уваги. Він запримітив свіжий̆ коктейльь в кількох футах від себе і почав боком рухатися до нього.

— Я сказав безсмертному барду, що у нас є навіть університетські курси по Шекспіру.

— Я якраз читаю такий̆.

— Знаю. Я записав йогоо на ваші вечірні лекції̈. Ніколи не бачив людину, яка б настільки палко хотіла дізнатися, що думають про неї̈ нащадки, як нещасний̆ Білл. Він гарно над цим попрацював.

— Ви записали Вільяма Шекспіра на мої̈ курси? — пробурмотів Робертсон. Навіть, якщо це п'яні базікання, все одно голова йдее обертом. Але чи справді це були просто п'яні базікання? Він починав пригадувати лисого чоловічка з дуже дивною манерою розмовляти.

— Я, звісно, записав йогоо під вигаданим ім'ям. — промовив доктор Велч. — Що б там не було, він щез. Це все було помилкою. Дуже великою помилкою. Бідолаха.

Він нарешті взяв собі коктейльь і затряс над ним головою.

— Яка помилка? Що трапилося?

— Я відправив йогоо назад у 1600 рік, — обурено проревів Велч. — Скільки по- вашому принижень може витримати людина?

— Про які приниження ви говорите? Доктор Велч залпом випив свій̆ коктейльь. — Простачок, ви йогоо завалили.