Притча про Дрозофіл

Якось у мене в квартирі завелися дрозофіли. Вони оселилися на кухні, тому що там було найбільше їдла, придатного для їх, дрозофільного, травлення. За якийсь час дрозофілів розвелося так багато, що з погляду комахи, можна було говорити про паралельний розквіт кількох культур.

Розквіт епохи дрозофілів почався з кухонного ящика, де я тримав картоплю та моркву. Це, можна сказати, стало колискою їх цивілізації. У мене були періоди, коли я тижнями не з'являвся на квартирі, і мушки плодилися, не знаючи, що таке страх божий. Коли я нарешті заглянув у ящик з картоплею, то побачив, що вона запріла і погнила, а мушок розплодилося тьма-тьмуща. Не подумавши, я розкрив кульок, у якому загнила картопля, і звідти на білий світ вилетіла ціла хмара комашні. Так почалося велике переселення комашок по кухні.

Спершу я мирився з їх присутністю. Можливо, своєю тендітною мушачою увагою вони навіть лестили мені, такому великому і довговічному. Тривалість життя дрозофіли становить від семи до дванадцяти днів. Середнє арифметичне звідси – дев'ять з половиною днів. Середня тривалість життя чоловіків в Україні – 62 роки. З погляду дрозофіла середній чоловік живе понад дві тисячі комашиних життів.

Мушки літали по кухні й сідали на все, що бачили: на горнятко, на печенько, на кінчик ножа. На сторінку книжки. Для них не існувало жодних обмежень.

В один день я відчув, що мушу вчинити вплив на мушину цивілізацію, інакше нам всім загрожує екологічна катастрофа. Наголошу, що керувався я не людською дратівливістю, а суто еволюційними побудженнями. Людина – хижак. Їй властиво захищати власну територію. Єдиним виходом для мене було робити дрозофільну зачистку благородно, відкрито, не прикриваючись видимістю моралі.

Приблизно таке я думав, купляючи липок на мухи.

Липок не спрацював. Можливо, він розрахований на важких мух-зеленушок, на ос, а не на дрозофілів. Загинули одиниці. З мого боку втратами можна вважати те, що я ненароком замазав дверцята серванта мушачим клеєм.

Повертаючись до колиски цивілізації. Гнилу картоплю я викинув, і це стало поштовхом до великого переселення народів. Дрозофіли розділилися на дві чи три панівні нації. Одна згуртувалася на базі колонії у відрі на сміття. Як би я не зав'язував кульок з відходами, пару мужніх піонерів все одно проникали на заборонені території й продовжували свій рід.

Друга нація виросла з колонії, що оселилася на торішньому часнику, про який я зовсім забув.

Третя нація залишилася на прабатьківщині – у ящику на бульбу. З тих, що вижили після того, як зник їх основний харч, розвинулася зовсім мізерна культура. Вони були зразком декадансу – не цуралися посмоктати своїми хоботками навіть позаторішні плями жиру.

Я зрозумів, що перша спроба елімінації комах зазнала нищівної поразки. Мушки знахабіли, сідали на обличчя, залазили в носа.

У мушачій історії допоміг випадок.

Попередньо я ретельно прибрав усю надлишкову органіку з поля зору дрозофілів, ретельно прочистив ящик, викинув сміття. Але забув на столі пластикову пляшечку. У неї я наливав собі персиковий сік. Сік випив, а пляшечку сполоснути забув. Коли я вчергове, після тижневої відсутності, з'явився на кухні, пляшечка зісередини була сірою від маси дрозофілів, що набилася в неї у пошуках їжі. Я швидко закрив вихід корком і поклав пляшку на балкон. На дворі було –20?С, вони всі загинули.

Пару раз я ще випробовував дієвість пляшкової пастки, завжди успішно. Нарешті я вирішив зробити мега-пастку – сполоснув трилітровий слоїк цукровим сиропом, і закрив його капроновою кришкою, в якій вирізав отвір завбільши з 5-копієчну монету.

Так я став свідком занепаду плодючої цивілізації дрозофілів.

Я придивлявся уважно до того, як різні мушки поводяться у цьому світі. Більшість комашинок залізла у банку, де віддалася розпусті та чревоугодству. Цікаво, що плотські гріхи мушок, яких у достатній кількості було помітно крізь скло, не викликали в мене сексуального збудження чи пуританського неприйняття. Це було частиною їх способу життя, яке становило менше, ніж одну двохтисячну середнього життя чоловіка в Україні. З погляду Вічності надто мізерно судити мушок за їх розпусність чи схильність до переїдання, навіть у піст. У моїх діях не було осуду, а тільки бажання звільнити свою територію. Людина – хижак, що б не говорили вегетаріанці. Подивіться на свої зуби-“четвірки”. В анатомії вони звуться “іклами”.

Так на очах гинула колись могутня нація, просто піддавшись на поклик сиропу.

Але був й інший бік історії. Частина мушок, з невідомих мені причин, завжди летіла до вікна, на світло. Вони повзали по склу, слідили і билися об прозору перегородку, яка відділяла їх від зовнішнього. У всіх мушок, котрі летіли на світло, доля була однаковою. Вони загинули від холоду. Може, не загинули, може, впали в анабіоз – у будь-якому випадку, вони вибули з гри. Їх біда була не в тому, що вони летіли на світло. Біда мушок у тому, що світло було надто холодним – хоч і привабливе, але повністю байдуже до їх, мушачої, участі. Тіла загиблих ще й досі лежать у мене на підвіконні. Я не наважуюся змести їх, бо, в певному сенсі, шаную їх прагнення до світла.

Зараз мушок практично не залишилося. Практично всі загинули у сиропі, решту я прихлопнув на льоту. Я старався робити це саме на льоту, щоби мушка гинула достойно, у своїй стихії.

Наостанок пропоную вшанувати дух поодиноких мушок, яких я досі зустрічаю в коридорі, у ванні чи спальні. Доля їх незавидна – вони не розплодяться, бо у них немає пари. Як істоти вони приречені – поза кухнею немає ні їжі, ні тепла.

Але ці мушки зробили подвиг. Не в шану нації, не в шану батьківщини, від котрої не залишилося й сліду. Але в шану своєму духові, котрий розкрив перед ними нові горизонти. І хоча кінцевою точкою таких дрозофілів усе одно залишається смерть, я точно знаю, що моя рука не підніметься на них, де б вони не спочили.