×

Nous utilisons des cookies pour rendre LingQ meilleur. En visitant le site vous acceptez nos Politique des cookies.


image

Байки Леонiда Глiбова, Вовк та Зозуля

Вовк та Зозуля Надумавсь Вовк, що жить йому погано: Не з'їсть, не засне до пуття, Що вік його минає марно, Що треба кращого шукать собі життя… Сидить він раз під дубом та й куняє, Ніхто його не розважає,— Аж чує — на вербі, Між листям десь, Зозуля закувала: — Ку-ку! Добривечір тобі! А що се, Вовчику, чи не журба напала? Чи, може, підтоптавсь? — Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь.— Тобі усе, паньматко, смішки! А декому ні кришки: Тут думка неабияка Морочить козака. — Скажи ж мені, нехай і я почую,— Зозуля каже,— що і як, Про що міркує неборак? — Прощайте,— от що!. Помандрую,— Мовляє Вовк,— покину вас усіх. — От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? — Зозуля, сміючись, питає.— Вигадуєш ти, друже мій! — Розсердивсь Вовк та й каже їй: — Які там вигадки! Либонь, не знає, Як кожен біс мене ганяє,— Хотіли б навіть вбить! Ні, годі вже мені терпіть Таку лиху годину… Попхаюсь, серце, на Вкраїну,— Хороша, кажуть, сторона: Життя таке, що на! Там люди не страшні, шанують, привітають; Собаки там нікого не займають,— Живи як хоч, де хоч ходи, Не сподіваючись біди. — А Вовчі норови ти де подінеш? — Пита Зозуля.— Тут покинеш? — Бодай тебе, Зозуленько моя! — Сміється Вовк.— Вигадуєш дурниці… Хіба ж Вовки — Лисиці, І я, мов, і не я?. Був Вовком я і Вовком буду — Довіку і до суду! — Ой Вовче, Вовче, не хвались,— Промовила Зозуля,— стережись! Ось не мандруй ти здуру, Бо здіймуть з тебе шкуру. Не забувайте, земляки: Є й між людьми такі Вовки,— Про других — де тобі як виють, А самі ж лихо діють.

Вовк та Зозуля Надумавсь Вовк, що жить йому погано: Не з’їсть, не засне до пуття, Що вік його минає марно, Що треба кращого шукать собі життя… Сидить він раз під дубом та й куняє, Ніхто його не розважає,— Аж чує — на вербі, Між листям десь, Зозуля закувала: — Ку-ку! Добривечір тобі! А що се, Вовчику, чи не журба напала? Чи, може, підтоптавсь? — Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь.— Тобі усе, паньматко, смішки! А декому ні кришки: Тут думка неабияка Морочить козака. — Скажи ж мені, нехай і я почую,— Зозуля каже,— що і як, Про що міркує неборак? — Прощайте,— от що!. Помандрую,— Мовляє Вовк,— покину вас усіх. — От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? — Зозуля, сміючись, питає.— Вигадуєш ти, друже мій! — Розсердивсь Вовк та й каже їй: — Які там вигадки! Либонь, не знає, Як кожен біс мене ганяє,— Хотіли б навіть вбить! Ні, годі вже мені терпіть Таку лиху годину… Попхаюсь, серце, на Вкраїну,— Хороша, кажуть, сторона: Життя таке, що на! Там люди не страшні, шанують, привітають; Собаки там нікого не займають,— Живи як хоч, де хоч ходи, Не сподіваючись біди. — А Вовчі норови ти де подінеш? — Пита Зозуля.— Тут покинеш? — Бодай тебе, Зозуленько моя! — Сміється Вовк.— Вигадуєш дурниці… Хіба ж Вовки — Лисиці, І я, мов, і не я?. Був Вовком я і Вовком буду — Довіку і до суду! — Ой Вовче, Вовче, не хвались,— Промовила Зозуля,— стережись! Ось не мандруй ти здуру, Бо здіймуть з тебе шкуру. Не забувайте, земляки: Є й між людьми такі Вовки,— Про других — де тобі як виють, А самі ж лихо діють.