22 Частина

Навіть для наймогутнішихх існує межа сил, якими вони можуть користатися, не нищачи себе. Встановлення цієї̈ межі є справжнім мистецтвом правління. Неналежне використання сили є фатальним гріхом. Закон не може бути знаряддям помсти, заручником чи захистом від мучеників, ним самим і створених. Нікому не можна погрожувати безкарно.

«Муад'Діб про законодавство», коментарі Стілґара

Чані дивилася на ранкову пустелю крізь розпадину нижче від січі Табр. Вона не мала на собі дистикоста й̆ через це почувалася незахищеною перед пустелею. Вхід до січової̈ печери був схований̆ позаду Чані, угорі на схилку скелі.

Пустеля... пустеля... Вона відчула, що пустеля супроводжує їїї всюди, куди б вона не пішла. Повернення до пустелі було навіть не поверненням додому, а так, наче вона обернулася, щоб побачити те, що було завжди з нею.

Живіт скорчила болісна судома. Невдовзі пологи. Вона переборола біль, прагнучи пережити цю мить самотою, лише з пустелею.

На землю сходив тихий̆ ранок. Тіні втікали поміж дюни й̆ тераси довкола Оборонної̈ Стіни. Денне світло впало на високу скелю, і перед зором Чані постав похмурий̆ пейзажж, що розкинувся під вицвілим блакитним небом. Околиця цілковито відповідала страшному цинізму, що мучив Чані, відколи вона довідалася про сліпоту Пола.

«Чого ми тут?» — спитала вона себе.

Це не гаджра — мандрівка пошуку. Пол нічого не шукав, окрім, може, місця, де вона могла б народити. «Для цієї̈ мандрівки, — подумала Чані, — він зібрав чудернацьке товариство: тлейлаксанськогоо карлика Біджаза; гхолу Гайтаа, котрий̆ міг бути воскрешеним Дунканом Айдагоо; Стернового-Посла Гільдії̈ Едріка; Ґая Єлену Могіям, Превелебну Матір Бене Ґессерит, яку він неприховано ненавидів; дивну Усаймовуу доньку Лічну, з якої̈ не зводили очей̆ пильні вартові; наїбаа Стілґара — дядька Чані — та йогоо улюблену дружину Хару... а ще Ірулан... Алію...

Шум вітру в скелях акомпанував їїї роздумам. День у пустелі наклав свої̈ кольори: жовтий̆ — на жовтий̆, бронзовий̆ — на бронзовий̆, сірий̆ — на сірий̆.

— Навіщо тобі здалося таке дивне товариство? — запитала вона.

— Ми забули, — сказав Пол у відповідь, — що слово «товариство» первісно означало гурт подорожніх. Ми товариство.

— А яка від них користь?

—От! — промовив він, повертаючи до неї̈ свої̈ страхітливі очниці. — Ми втратили ясний̆ і простий̆ сенс життя. Якщо чогось не можна залити в пляшки, закоркувати, розтовкти чи поскладати, воно для нас не має жодної̈ користі.

Болісно вражена, вона сказала:

— Я не це мала на увазі.

— Аххх, найдорожчаа моя, — примирливо сказав він, — ми такі

багаті на гроші й̆ такі вбогі на життя. Я злий̆, упертий̆, дурний̆... — Ти не такий̆!

— І це теж правда. Але мої̈ руки посиніли від часу. Я гадаю...

гадаю, що намагався винайтии життя, не розуміючи, що йогоо вже винайденоо.

Він торкнувся їїї живота, аби відчути там нове життя.

Згадавши це, вона поклала обидві руки на живіт і здригнулася, пожалівши, що попросила Пола взяти їїї сюди.

Пустельний̆ вітер приносив важкі запахи з насаджень, що обрамляли дюни біля підніжжя скель, водночас стримуючи пісок. Вона згадала фрименський̆ забобон: злі запахи — злі часи. Підставила обличчя вітру й̆ побачила хробака, що з'явився по той̆ бік насаджень. Він стримів із дюн, наче дзьоб демонічого корабля, а за мить шмагонув піском, занюхавши смертельну для йогоо роду воду, і втік за довгий̆ вигнутий̆ горб.

Наче заразившись страхом хробака, і вона в цю мить зненавиділа воду. Вода, колись серце й̆ душа Арракіса, стала отрутою. Вода принесла моровицю. Лише пустеля була чистою.

Унизу під нею з'явилася робоча бригада фрименів. Вони підіймалисяя до середнього входу до січі. Чані зауважила, що ноги їхніі вкриті багнюкою.

І це ж бо у фрименів!

Згори, з верхнього входу, до неї̈ долетіла ранкова пісня, яку співали січові діти. Їхніі голоси підштовхнули їїї до думки, що час тікає від неї̈, наче яструби на крилах вітру. Вона затремтіла.

Які бурі бачить Пол своїмм невидющим видінням?

Вона відчувала в ньому злого шаленця, виснаженого піснями та суперечками.

Небо перетворилося на сірий̆ кришталь, пронизаний̆ алебастровим промінням і помережаний̆ химерними узорами, що їхх виткав із принесеного піску вітер. Їїї увагу привернула блискуча біла смужка на півдні. З раптовою тривогою в очах вона зрозуміла знак: побіліло з півдня небо — Шай-Хулудаа ждати треба. Надходила буря, а з нею й̆ сильний̆ вітер.

Вона відчула перший̆ застережливий̆ подув — кришталики піску на щоках. Вітер приніс і запахи смерті: запахи води, що текла в канатах, вологого піску й̆ кременю. Вода — через неї̈ Шай-Хулудд і послав свою коріолісову бурю.

В ущелині, біля якої̈ вона стояла, з'явилися яструби, шукаючи захисту від вітру. Були вони коричневі, наче скелі, лише крила мінилися шарлатом. Чані відчула, що їїї дух рветься до них: вони мали місце сховку, вона — ні.

— Міледі, надходить буря!

Вона обернулася й̆ побачила, що це з верхнього входу до січі їїї кличе гхола. Чані охопив фрименський̆ страх. Чиста смерть і належна племені вода з тіла — це вона розуміла. Але... щось повернуте зі смерті...

Несений̆ вітром пісок сік їїї обличчя, рум'янив щоки. Вона глянула через плече на страшну смугу пилу, що перетинала небо. Пустеля перед бурею набрала брунатного кольору, і дюни, наче хвилі, накочувалися на берег — так Пол колись описував їйй море. Вона вагалася, відчуваючи швидкоплинність пустелі, — порівняно з вічністю цей̆ киплячий̆ пісок видавався ніщотою. Піщаний̆ прибій̆ уже бився об скелі.

Буря назовні почала здаватися Чані чимось всеохопним: усі тварини поховалися хто куди... нічого не зостається в пустелі, крім їїї власних звуків: піщаний̆ вітровій̆ шкрібся об скелі, свистів вітер, камінні брили котилися з пагорбів, а тоді... Десь там,

куди не сягало око, задуднів хробак, вивернувся і, рятуючись, пірнув у сухі глибини.

Упродовж одної-єдиноїї миті їїї життя відміряло час, але за ті миті вона відчула, що наче вся ця планета звіялася в космос, перетворилася на зоряний̆ пил, стала піщинкою в інших хвилях.

— Мусимо поспішати, — сказав поряд із нею гхола.

Чані відчула в йогоо голосі страх і тривогу за їїї безпеку.

— Буря здирає навіть плоть із кісток, — сказав він так, наче їйй

треба було це пояснювати.

Йогоо турботливість розвіяла їїї очевидний̆ страх. Чані дозволила гхолі допомогти їйй піднятися по кам'яних сходах до січі. Вони підійшлии до закрученої̈ перегородки, що захищала вхід. Вартові відкрили ущільнювачі для втримування вологи й̆ закрили їхх за ними.

Січові запахи вдарили їйй у ніздрі. Це місце нуртувало ароматами, які вона досі пам'ятала: випарами скупчених, як у мурашнику, тіл, дистилатами туалетних відновлювачів, знайомимм запахом їжіі, крем'яним паленим запахом працюючих машин... а понад цим усім — нездоланний̆ дух прянощів. Усюдисущий̆ меланж.

Вона глибоко зітхнула:

— Удома.

Гхола забрав руку їйй із плеча та відійшовв убік, терпляче очікуючи, наче йогоо вимкнули, коли перестали користуватися. А все-таки... він спостерігав.

Чані затрималася в кімнаті при вході, заінтригована чимось таким, що йогоо не могла назвати. Це справді був їїї дім. У дитинстві вона полювала тут на скорпіонів за допомогою світлокуль. І все-таки щось змінилося...

— Чи не слід вам піти до своїхх покоївв, міледі? — спитав гхола.

Наче під впливом йогоо слів їїї лоном прокотилася хвиля переймівв. Вона спробувала приховати біль.

— Міледі? — занепокоївсяя гхола.

— Чому Пол боїтьсяя за мене, як і моїхх пологів? — запитала вона.

— Це ж природно, тому що він переживає за ваше здоров'я.

Чані торкнулася рукою щоки там, де вона розчервонілася від піску.

— А за дітей̆ він не боїтьсяя?

— Міледі, він не може думати про дитину, не згадавши вашого первістка, котрого вбили сардаукари.

Вона придивилася до гхоли — пласке обличчя, непроникні металеві очі. Цікаво, чи ця істота є справдешнім Дунканом Айдагоо? Чи він був комусь приятелем? Чи зараз він говорить правду?

— З вами повинні бути лікарі, — сказав гхола.

Вона знову почула в йогоо голосі страх за неї̈. Вона раптом відчула, що їїї розум цілковито незахищений̆, відкритий̆ для будьяких вражень.

— Гайтее, я боюся, — шепнула вона. — Де мій̆ Усуль?

— Йогоо затримують державні справи, — відповів гхола.

Вона кивнула, думаючи про урядовий̆ апарат, який̆ супроводжував їхх у великій̆ ескадрі орнітоптерів. Зненацька вона усвідомила, що здивувало їїї на січі: чужі запахи. Урядники й̆ службовці принесли в це середовище власні аромати — своєї̈ їжіі, одягу, екзотичних парфумів. І ними тут пропахло все.

Чані отямилася, переборюючи бажання гірко розсміятися. У присутності Муад'Діба навіть запахи міняються!

— Були пильні справи, які він не міг відкласти, — промовив гхола, помилково зрозумівши їїї вагання.

— Так... так, розумію. Я ж прилетіла разом з усім цим роєм.

Вона згадала політ з Арракіна, зізнавшись собі, що не сподівалася йогоо пережити. Пол наполіг на тому, що сам пілотуватиме власний̆ 'топтер. Безокий̆, він привів машину сюди. Після цього вона зрозуміла, що їїї вже ніщо не здивує в ньому.

Їїї живіт прошив черговий̆ напад болю.

Гхола, помітивши їїї уривчасте дихання й̆ стиснуті щелепи, сказав:

— Надійшовв ваш час?

— Я... так, це воно...

— Ми не можемо зволікати, — сказав він, відтак ухопив їїї за

плече й̆ квапливо повів униз коридором. Відчувши йогоо паніку, вона сказала: — Час іще є.

Він, здавалося, не почув.

— Дзен-сунітський̆ підхід до пологів, — сказав, іще більше їїї підганяючи, — це чекати в стані найбільшогоо напруження, не ставлячи собі жодної̈ цілі. Не змагатися з тим, що має трапитися. Змагатися — це готуватися до поразки. Не спокушатися здобуттям цілі. Так здобудеш усе.

Доки він говорив, вони дісталися входу до їїї покоївв. Підштовхнувши їїї за завіси, гхола гукнув:

— Харо! Харо! Час Чані настав. Клич лікарів!

На йогоо заклик забігали слуги. У загальному людському гармидері Чані почувалася ізольованим острівцем спокою... аж до наступного нападу болю.

Гайтт, вигнаний̆ до зовнішнього коридору, зайнявсяя аналізом власних вчинків. Почувався зафіксованим у певному моменті, де всі правди були лише тимчасовими. Зрештою він усвідомив, що причиною всіх йогоо дій̆ була паніка. Причиною цієї̈ паніки була не ймовірнаа смерть Чані, а те, що в такому разі сюди прийдее Пол... сповнений̆ скорботи... йогоо кохана... їїї не стало... не стало...

«Щось не може постати з нічого, — сказав собі гхола. — Що спричинило цю паніку?»

Він знав, що йогоо здібності ментата притупилися, відтак глибоко, уривчасто вдихнув. Якась тінь лягла на йогоо розум. У мороці, що охопив йогоо душу, він відчував лише, що чекає якогось абсолютного звуку, тріску гілки в джунглях.

Зітхання струснуло ним. Небезпека минула, не вдаривши.

Повільно, зібравшись із силами, долаючи перепони, він занурився в ментатську свідомість. Викликав їїї силоміць — не найкращийй метод, але так було потрібно. Усередині нього примарними тінями рухалися люди. Він був проміжною станцією для всіх даних, з якими будь-коли стикався. Йогоо єство наповнили ймовірностіі. Вони пропливали перед ним, а він порівнював й̆ оцінював їхх.

На йогоо чолі виступив піт.

Нечіткі, невиразно сформульовані думки відлетіли в темряву нерозпізнаними. Незамкнуті системи! Ментат не може належно працювати без усвідомлення того, що оперує в незамкнених системах. Усталене знання не може охопити нескінченність.

Всезагальність не можна оглянути зі скінченної̈ перспективи. Тому він мусить стати нескінченним бодай̆ на мить.

В одному з блискавичних спазмів побачив Біджаза, котрий̆ сидів над ним, світячись якимсь внутрішнім полум'ям.

Біджаз!

Карлик щось зробив із ним!

Гайтт відчув, що балансує на краю смертоносної̈ прірви. Він проектував у майбутнєє лінії̈ ментатських розрахунків, аби побачити, що може розвинутися з йогоо власних дій̆.

— Примус! — задихнувся він. — Мене налаштовано на примус!

Кур'єр у синій̆ формі, котрий̆ саме проходив повз Гайтаа, завагався:

— Ви щось сказали, сер?

Не дивлячись на нього, гхола кивнув: — Я все сказав.