Розділ десятий, 4

Дід Гарбуз підійшов, узяв Біблію з землі, чогось її понюхав, кашлянув, перехрестився і пішов помаленьку, не оглядаючися, з двору.

Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника, то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому, відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена друга на яр. І відчинені двері в коровню. І, видно, Мехедчук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І звисав з Піратової будки довгий, закошланий Хапків хвіст, який вряди-годи здригався, мабуть, або від бліх, або від того, що в сінешні двері попового дому на ганку, в білій сорочці і в білих штанях, кривий крамар Оліян гатив у двері тією дривітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав дрова. Двері від кожного удару відскакували з тріском і знов прикипали до одвірків ніби ще з більшою силою й завзяттям. І 1240 рік, коли татари зброєю, схожою на дривітні, що звалася таранами, руйнували стіни старої української столиці Києва, нагадував сумну цю подію. Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали, і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вікно панноччиної кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж ворушилися і сокотіли. Була підобідня пора. Холодків не було видно ніде. І в садибнім нерухомім повітрі панувала густа й душна спека. І коло криниці, і коло коровні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової хати. Соняшне проміння було похоже після дощового ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана, повного окропу, і повісити сушитися на обрії десь на тину. А сонце вранці, сходячи, підійшло під них своєю блискучою головою і, піднявши вгору, потягло по небесах. І вони, звисаючи відти, тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі. І щойно доторкнуться людей чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по знеможеній від духоти землі. Ніде не видно було серед двору жодної пташини, ні жодної курки. Все сховалося у місця, хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки-но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями на стежці.

— Чи ви німиці наїлися, чи так очамріли, що серед білого дня прийшли і трощите чуже добро? Геть зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побіжу до церкви і буду бити на гвалт... Нехай все село збіжиться та побачить нових хазяїнів!

Оліян, почувши таке, поставив повільно дривітню торцем, утер правим рукавом чоло і спитав;

— Чого це тобі отак ні з сього ні з того закрутило в гузні, що аж стало непереливки? Що, це твоє добро, чи що?

— Подивися ти йому в вічі такі безсовісні! Та в мене ось і ключі. Мені доручили глядіти хазяйство. Поки не приїдуть другі хазяїни, — випалила Дунька несподівано для себе, уже й сама вірячи в те, що буде глядіти попове майно для когось іншого. — Ідіть, кажу, геть звідсіля, бо, ось святий хрест, зараз же іду і дзвоню на гвалт.

І повернулася, ніби виконати свою погрозу.