3 Частина (1)
Будь-яка цивілізація мусить протистояти несвідомій̆ силі, яка може блокувати, обманути або скасувати майжее кожний̆ свідомий̆ колективний̆ намір.
Тлейлаксанськаа теорема (не доведена)
Пол сів на краю ліжка й̆ почав стягати пустельні черевики. Вони пахли затхлою змазкою, що їїї використовували для полегшення дії̈ помпоп'ят, які входили до складу дистикоста. Було пізно. Він затримався на своїйй нічній̆ прогулянці, відтак ті, котрі йогоо любили, уже почали непокоїтисяя. Слід визнати, що прогулянки були небезпечними, але цю небезпеку він міг розпізнати й̆ негайноо ж їйй протистояти. Було щось спокусливе й̆ привабливе в тому, щоб інкогніто прогулюватися вулицями нічного Арракіна.
Він жбурнув черевики в куток кімнати, під світлокулю, і взявся за герметизуючі смужки дистикоста. Підземні боги, як же він утомився! Але це була лише тілесна втома, йогоо мозок далі кипів. Спостереження за звичайноюю буденною діяльністю сповнило йогоо глибокою заздрістю. Імператор не міг бути причетним до більшої̈ частини цієї̈ безіменної̈ течії̈ життя, але... який̆ же привілей̆ пройтии вулицею, не притягуючи загальної̈ уваги! Пройтии повз гамірних жебрущих прочан, почути, як фримен лає крамаря: «У тебе вогкі руки!»
Пол, вислизаючи з дистикоста, усміхнувся цьому спогаду.
Стояв оголений̆, у дивній̆ згоді зі своїмм світом. Дюна тепер була світом парадоксів — світом обложеним, але й̆ центром влади. Вирішив, що облога — неодмінний̆ фатальний̆ супутник влади. Дивився на зелений̆ килим, відчуваючи під ногами йогоо грубу текстуру.
Вулиці були по кісточки засипані піском, який̆ вітровії̈ перекинули через Оборонну Стіну. Ноги перехожих розтовкли йогоо на задушливий̆ пил, що забивав фільтри дистикоста. Навіть
зараз він чув запах пилу, попри очисні вентилятори на вході до Твердині. Це був запах, сповнений̆ спогадів про пустелю.
Інші дні... інші небезпеки.
Порівняно з цими іншими днями небезпека під час йогоо самотніх прогулянок була мінімальною. Але, ввійшовшии в дистикост, він увійшовв у пустелю. Костюм з усією йогоо апаратурою для відновлення вологості тіла непомітно скерував йогоо думки та змінив рухи на пустельний̆ лад. Він став диким фрименом. Костюм був більше, ніж маскуванням, — робив йогоо чужинцем у власному місті. У дистикості він відмовлявся від безпеки й̆ повертався до давніх бойовихх звичок. Прочани та міщани проходили повз нього, опустивши очі. Вони розважливо оминали диких. У них було своє уявлення про лик Пустелі — фрименське обличчя, приховане ротоносовими фільтрами дистикоста.
Насправді існувала лише незначна небезпека, що хтось із колишнього січового життя впізнає йогоо за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустріти ворога були незначними.
Звук, з яким розчинилися двері, та зблиск світла розвіяли йогоо задуму. Увійшлаа Чані, несучи на платиновій̆ таці кавовий̆ сервіз. Услід за нею, наче рабині, пливли дві світлокулі, які стрімко зайнялии свої̈ позиції̈: одна зависла в узголів'ї̈ ліжка, друга — біля Чані, щоб присвітити їйй під час роботи.
Чані рухалася з непідвладною часу тендітною силою — така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервізом, нагадало йомуу їхніі перші дні. Риси їїї обличчя зосталися темно-ельфійськимии, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей̆ без дрібки білизни́ й̆ тоненькі брижики в них. Пустельники-фримени називали ці брижики «стежками на піску».
Коли підняла кришку з ручкою з гаґарського смарагду, з кавника здійняласяя пара. Висновуючи з того, як вона опустила кришку, він зрозумів, що кава ще не готова. Кавник — покрита сріблом фігурка вагітної̈ жінки — потрапив до нього як ганіма, бойоваа здобич, коли він убив у двобої̈ попереднього власника. Джаміс, от як звався той̆ чоловік... Джаміс. Яке дивне безсмертя дала смерть Джамісові! Чи, може, знаючи про неминучість смерті, Джаміс сам прикликав таку особливу кончину?
Чані поставила чашечки: сині, керамічні, вони наче присіли своєрідним почетом біля величенького кавника. Чашок було три: по одній̆ для кожного, а ще одна для всіх колишніх власників.
— Ще хвилинку, — сказала вона.
Відтак Чані глянула на нього, і Пол спитав себе, як він виглядає в їїї очах. Чи був він іще екзотичним чужинцем, струнким і розумним, але сповненим води, коли порівнювати з фрименами? Чи залишився тим, котрий̆ здобув племінне ім'я Усуль і взяв їїї під час фримен-тау, коли вони були втікачами в пустелі?
Глянув на своє тіло: струнке, з твердими м'язами... додалося кілька шрамів, але загалом не змінилося за ті дванадцять років, відколи він став Імператором. Зиркнувши вгору, побачив своє обличчя, відбите в дзеркалі на полиці. Сині-пресині фрименські очі, тавро залежності від прянощів; гострий̆ ніс Атрідів. Був достойнимм онуком того Атріда, який̆ загинув на арені під час сутички з биком, загинув на очах свого народу, що прагнув видовищ.
У глибині Полової̈ свідомості прослизнули слова, що їхх сказав старий̆: «Правитель бере на себе довічну відповідальність за тих, ким править. Ти господар. Інколи це вимагає самовідданого акту любові, який̆ може лише потішити тих, ким ти правиш».
Люди все ще з прихильністю згадували старого.
«А що я зробив задля слави Атрідів? — спитав себе Пол. — Впустив вовка між овець».
Якусь мить він обмірковував усі смерті й̆ насильства, учинені в йогоо ім'я.
— Тепер у ліжко! — озвалася Чані різким наказовим тоном, що, як знав Пол, шокував би підданців йогоо Імперії̈.
Він слухняно ліг на спину, закинувши руки за голову та дозволивши милим і звичним рухам Чані заколисати себе.
Обстава їхньоїї кімнати раптом йогоо насмішила. Народ геть не так повинен уявляти собі імператорську спальню. Жовте світло неспокійнихх світлокуль відігнало тіні до ряду кольорових скляних посудин на полиці позаду Чані. Пол подумки пригадав їхнійй вміст — сухі інгредієнти пустельної̈ фармацевтики, бальзами, ладан, пам'ятні для них дрібниці... щіпка піску із січі Табр, кучерик волосся їхньогоо первістка... давно мертвого... дванадцять
років як мертвого... невинна жертва, загибла в битві, що зробила йогоо Імператором.
Кімнату заповнив густий̆ запах кави з прянощами. Пол вдихнув цей̆ запах, йогоо погляд упав на жовту миску біля таці, на якій̆ Чані готувала каву. У мисці тримали горіхи. Неодмінний̆ отрутошукач ворушив над столом своїмии комашиними кінцівками. Цей̆ пристрій̆ розлютив Пола. За днів пустелі вони не потребували жодних отрутошукачів!
— Кава готова, — сказала Чані. — Ти голодний̆?
Йогоо сердите заперечення було заглушене гучним свистом ліхтера з прянощами, що здіймавсяя в небеса з летовища за Арракіном.
Чані помітила йогоо гнів, проте налила йомуу кави, поставивши чашку біля йогоо руки. Сама ж сіла в ногах Пола, оголила йогоо ноги й̆ почала розтирати м'язи, що затерпли від ходьби в дистикості. М'яко, з обманним спокоєм, вона промовила:
— Поговорімо про бажання Ірулан мати дитину.
Пол широко розплющив очі. Пильно придивився до Чані.
— Ще й̆ двох днів не минуло, як Ірулан повернулася з Вала-
ха, — відповів він. — І вже встигла в тебе побувати?
— Ми не розмовляли про їїї марні очікування, — промовила
Чані.
Пол змусив свій̆ розум зосередитися й̆ узявся розглядати
Чані в немилосердному світлі миттєвого спостереження за методом Бене Ґессерит, як, зламавши свої̈ обітниці, навчила йогоо мати. Він не любив робити такого з Чані. Частина їїї влади над ним полягала в тому, що він дуже рідко потребував застосовувати до неї̈ свою силу, яка вимагала неабиякого напруження. Переважно Чані уникала неделікатних питань. Трималася фрименської̈ доброзвичайностіі. Частіше переймаласяя практичними питаннями. Що їїї цікавило — то це факти, які стосувалися позиції̈ їїї мужчини: йогоо вплив на Раду, вірність йогоо легіонів, здібності й̆ таланти йогоо союзників. Їїї пам'ять містила каталоги імен та перехресні довідники деталей̆. Вона могла проказати напам'ять слабкості кожного відомого ворога, потенційніі диспозиції̈ супротивних сил, військовіі плани їхніхх проводирів-полководців, оснащення та виробничі потужності основних галузей̆ промисловості.
«То чого тепер, — питав себе Пол, — вона заговорила про Ірулан?»
— Я тебе стривожила, — сказала Чані. — Я не хотіла цього.
— А чого ж ти хотіла?
Вона всміхнулася, зустрівшись із ним поглядом.
— Любий̆, якщо ти розгніваний̆, то не приховуй̆ цього, прошу. Пол знову відкинувся на узголів'я.
— Може, їїї слід відіслати? — спитав. — Зараз користі від неї̈ майжее ніякої̈, і мені не подобається їїї остання поїздкаа додому, до Сестринства.
— Цього не треба робити, — відповіла Чані, продовжуючи розтирати йогоо ноги. Відтак, чітко дотримуючись фактичного аспекту справи, додала: — Ти багато разів казав, що завдяки їйй ми контактуємо з нашими ворогами, що ти можеш прочитати їхніі плани через їїї дії̈.
— То нащо згадувати про їїї бажання мати дитину?
— Я гадала, що, коли Ірулан завагітніє від тебе, це перешкодить нашим ворогам і поставить саму Ірулан у вразливе становище. З рухів їїї долонь по йогоо стопах прочитав, чого коштувала їйй
ця фраза. У горлі з'явився клубок.
— Чані, кохана, я присягнувся ніколи не брати їїї до свого ліж-
ка. Дитина дасть їйй надмірну силу. Невже вона має зайнятии твоє місце? — лагідно сказав він.
— Я не займаюю жодного місця.
— Це не так, Сіхає, моя пустельна весно. Звідки ця раптова турбота про Ірулан?
—Це турбота про тебе, а не про неї̈! Якщо вона носитиме дитину Атрідів, їїї друзі засумніваються в їїї вірності. Чим менше наші вороги довірятимуть їйй, тим менш корисною їмм вона буде.
— Дитина для неї̈ може означати твою смерть, — сказав Пол. — Ти знаєш, що за інтриги плетуться в цьому місці. — Він обвів рукою кімнату, що розташовувалась у надрах Твердині.
— Ти мусиш мати спадкоємця! — самими губами промовила вона.
— Аххх, — відповів він.
Он воно що: раз Чані не дала йомуу дитини, отже, це має зробити хтось інший̆. Чому б не Ірулан? Саме так працював розум
Чані. Зачаття повинно бути наслідком любовного акту, позаяк у всій̆ Імперії̈ діяли суворі табу стосовно штучних способів. Чані вирішила по-фрименському.
Пол вивчав їїї обличчя в цьому новому світлі. Було то обличчя, яке він знав краще за своє власне. Бачив йогоо в ніжній̆ пристрасті, у солодкості сну, охопленим страхом, гнівом і горем.
Він заплющив очі, і Чані прийшлаа в йогоо спогади. Вона знову була тою юною, наче весна, дівчиною, котра співала, прокидаючись біля нього, — була настільки досконалою, що власна візія поглинула йогоо. У цих спогадах вона всміхалася... спершу сором'язливо, а потім напружено, так наче прагнула втекти з йогоо видіння.
У роті йомуу пересохло. На якусь мить йогоо ніздрі відчули дим спустошеного майбутньогоо, голос з іншого видіння наказував йомуу: «Розлучись... розлучись... розлучись». Йогоо пророчі видіння вже так давно підслуховували вічність, ловлячи уривки чужих мов, прислухаючись до каміння й̆ плоті, відмінної̈ від йогоо власної̈. Від того дня, коли він уперше зіткнувся з жахливим призначенням, вдивлявся в майбутнєє, сподіваючись знайтии там мир.
Звичайноо ж, спосіб існував. Він знав йогоо суть, не знаючи подробиць — майбутнєє гуло, наче прибій̆, суворо вимагаючи: «Розлучись... розлучись... розлучись...»
Пол розплющив очі й̆ глянув на рішуче обличчя Чані. Вона перестала розтирати йомуу ноги, сиділа непорушно — істинна фрименка. Таке знайомее обличчя під блакитною хустиною нежоні, якою вона часто прикривала волосся в їхніхх приватних кімнатах. Але тепер на це обличчя немов було накладено маску рішучості, давнього й̆ чужого йомуу способу мислення. Фрименські жінки впродовж тисячоліть ділили тих самих чоловіків — не завжди спокійноо, але так, щоб у цьому не було катастрофи. Щось таке таємно-фрименське трапилося з Чані.
— Ти даси мені єдиного спадкоємця, якого я хочу, — сказав він.
— Ти це бачив? — спитала вона, виразно підкресливши, що має на увазі ясновидіння.
Укотре Пол питав себе, як він має пояснити делікатність ясновидіння, незліченні Часолінії̈, що зміїлисяя перед ним у візіях, спліталися в розгойдануу тканину. Зітхнув, згадуючи за-
черпнуту долонями з річки воду: от вона дрижить, ллється. Пам'ять скропила цією водою йогоо обличчя. Але як зануритися в майбутнєє, усе більше скаламучене натиском надто численних пророків?
— То ти цього не бачив, — сказала Чані.
Ці бачення майбутньогоо тепер із кожним разом були менш доступними й̆ потребували при цьому межових зусиль, що висмоктували з нього життєві сили. «Та й̆ що вони можуть явити, крім горя?» — питав себе Пол. Він наче втрапив у непривітну проміжну зону, безплідне місце, де йогоо емоції̈ пливли за течією, погойдуючисьь і котячись бозна-куди у вічному неспокої̈.
Чані накрила йомуу ноги покривалом і сказала:
— Спадкоємець Дому Атрідів — це не те, що можна довірити випадку чи одній̆ жінці.
Пол подумав, що таке могла сказати йогоо мати. Цікаво, чи леді Джессіка, бува, не підтримує таємних зв'язків із Чані. Йогоо мати мусить мислити з точки зору Дому Атрідів. Такий̆ взірець поведінки сформували й̆ виплекали в ній̆ Бене Ґессерит, і він зберігся навіть тоді, коли їїї сили обернулися проти Сестринства.
— Ти підслуховувала, коли Ірулан прийшлаа до мене сьогодні, — звинуватив він їїї.
— Підслуховувала, — зізналася вона, не дивлячись на нього.
Пол подумки зосередився на зустрічі з Ірулан. Він саме увійшовв у сімейнийй салон, побачив незакінчене плаття на ткацькому верстаті Чані. У кімнаті стояв гострий̆ запах хробака, злий̆ запах, який̆ майжее забивав основу — цинамоновий̆ аромат меланжу. Хтось розлив сиру есенцію прянощів, від чого весь килим просякнув нею. Поєднання було неприємним. Сира есенція роз'їлаа килим, а на плас-підлозі під ним зосталися масні плями. Він думав послати когось, щоб прибрав, аж тут у кімнату прослизнула Хара, дружина Стілґара й̆ найближчаа подруга Чані, і оголосила про прихід Ірулан.
