24 Частина
Кажемо про Муад'Діба, що він відійшовв у подорож в ті краї̈, де людина не залишає слідів на піску.
Преамбула до «Кредо Квізарату»
Пісок відділяла канава з водою — зовнішня межа насаджень, що належали до січі. Далі кам'яний̆ міст, що починався під ногами Айдагоо, а за ним відкрита пустеля. У нічному небі за спиною проступав скельний̆ масив січі Табр. Світло обох місяців приморозило йогоо високі краї̈. Сад спускався просто до води.
Айдагоо зупинився на краю пустелі й̆ вдивлявся у квітуче гілля над тихою водою, у чотири місяці: два з-поміж них відображались у воді, а ще два були справжніми. Дотик дистикоста до шкіри здавався йомуу масним. Незважаючи на фільтр, у ніздрях відчувався запах вологого кременю. У саду зловісно висвистував вітер. Він прислухався до звуків ночі. У траві край̆ води шелестіли кенгурові миші; гучні крики яструбиної̈ сови луною розходилися в тіні скель, а з відкритого бледу доносився шерех звіюваного вітром піску.
Айдагоо повернувся на звук.
На залитих місячним сяйвомм дюнах ніщо не рухалося.
Сюди Пола привів Тандіс. Відтак повернувся, щоб доповісти
про все. Пол пішов у пустелю, як фримен.
— Він був сліпим, по-справжньому сліпим, — наче виправдовуючись, говорив Тандіс. — Раніше було в нього видіння, про яке він нам казав... але...
Він знизав плечима. Сліпих фрименів покидали в пустелі. Муад'Діб міг бути Імператором, але також і фрименом. Хіба він не заповів, щоб фримени охороняли й̆ виховували йогоо дітей̆? Він був фрименом.
Айдагоо бачив перед собою скелет Пустелі. Посріблені місяцем кам'яні ребра проглядали крізь пісок, а за ними починалися дюни.
«Я не мав права навіть на мить покидати йогоо самого, — міркував Айдагоо. — Я знав, що в нього на думці».
— Він сказав мені, що майбутнєє більше не потребує йогоо фізичної̈ присутності, — доповів Тандіс. — Залишивши мене, він обернувся й̆ гукнув, і ось йогоо слова: «Тепер я вільний̆».
«Бодай̆ тобі дідько!» — подумав Айдагоо.
Фримени відмовилися послати 'топтери чи будь-які інші пошукові загони. Порятунок суперечив їхнімм давнім звичаям.
— За Муад'Дібом прийдее хробак, — сказали вони. І завели пісню про тих, котрі віддали себе пустелі, про тих, чия вода дісталася Шай-Хулудуу. «Мати піску, батьку Часу, початку Життя, дайтее йомуу перехід».
Усівшись на пласкому камені, Айдахоо вдивлявся в пустелю. Ніч вкрила їїї маскувальними плямами. Годі було розгледіти, куди пішов Пол.
— Тепер я вільний̆.
Айдагоо промовив ці слова, вражений̆ звуком власного голосу. На якийсьь час він дозволив своїмм думкам відбігти в минуле, згадати той̆ день, коли він повів малого Пола на морський̆ ринок на Каладані. Відблиски сонця на воді, мертві дари моря, призначені для продажу. Айдагоо згадав, як Ґурні Галлек щось награвав для них на балісеті, згадав радощі, сміх. У йогоо свідомості загойдалисяя ритми, ведучи мозок, наче невільника, уздовж каналу забутої̈ насолоди.
Ґурні Галлек... Ґурні звинуватив би йогоо в цій̆ трагедії̈. Музика пам'яті зникла.
Він згадав Полові слова: «У цьому Всесвіті є проблеми, які не
мають розв'язання».
«Як Пол помре там, у пустелі? — розмірковував Айдахоо. — Помре швидко, убитий̆ хробаком? Повільно під палючим сонцем? Дехто з фрименів там, на січі, каже, що Муад'Діб ніколи не помре, що він вступить у світ Рух, де існують усі можливі майбуттяя, що відтоді він буде присутнім в Алам аль-Митгаль, блукаючи там без кінця навіть тоді, коли йогоо тіло перестане існувати».
«Він помре, а я не можу запобігти цьому», — думав Айдагоо.
Він уже почав бачити в такій̆ смерті якусь вишукану делікатність: померти, не залишивши жодного сліду, нічого взагалі, коли вся планета стає для тебе гробницею.
«Ментате, розв'яжи себе сам», — подумав він.
У йогоо пам'яті зринули слова, ритуальні слова лейтенантаа федайкінівв, котрий̆ стояв на варті біля колиски дітей̆ Муад'Діба: «Се буде обов'язком чергового офіцера...»
Тяжка, самовпевнена офіційнаа мова розлютила йогоо. Вона заморочила голови фрименам, заморочила голови всім. Не стало людини, великої̈ людини, а мова тяжко сунула далі... далі... далі...
Він питав себе, що трапилося з усіма ясними смислами, прихованими цими нісенітницями? Десь, у якомусь забутому десь, де створювалася Імперія, їхх було замуровано, запечатано від випадкового відкриття. Йогоо думка шукала розв'язку на ментатський̆ лад. Там виблискувало знання. Так могло сяяти волосся Лореляй̆, принаджуючи... принаджуючи зачарованого моряка до смарагдових печер...
Різко здригнувшись, Айдагоо вирвався з кататонічного забуття.
«Отак! — подумав він. — Замість протистояти поразці, я ледь не загубився в собі!»
Хвиля того майже-зануренняя закарбувалася йомуу в пам'яті. Обдумуючи це, Дункан відчував, що йогоо життя триває стільки ж, скільки існує Всесвіт. Нехай̆ смертне тіло йогоо зоставалось у смарагдовій̆ печері безсмертного буття, але безсмертя все ж таки навідало йогоо.
Айдагоо підвівся, почуваючись очищеним пустелею. Пісок почав тихенько теркотіти на вітрі, шепотіти на листі в саду, що за ним. У нічному повітрі стояв сухий̆, колючий̆ запах куряви. Йогоо одяг затріпотів у такт із раптовими поривами вітру.
Айдагоо зрозумів, що десь далеко в бледі розшалілася матибуря, із сильним шипінням здіймаючии та закручуючи чорториї̈ пилюки — величезний̆ піщаний̆ хробак набував сили, здатної̈ відокремити плоть від кісток.
«Він з'єднається з пустелею, — подумав Айдагоо. — Пустеля йогоо заповнить».
То була дзен-сунітська думка, що омила йогоо мозок, як чиста вода. Він знав, що Пол піде далі. Атрід не може цілковито скоритися долі, навіть повністю усвідомлюючи їїї неминучість.
Дотик ясновидіння пройшовв крізь Айдагоо, і він побачив, що люди майбутньогоо говоритимуть про Пола як про водну стихію. Нехай̆ все життя йогоо тонуло в куряві, вода йшлаа вслід за ним. «Йогоо тіло затонуло, — казатимуть вони, — але він поплив далі».
Чоловік, котрий̆ стояв за Айдагоо, кашлянув.
Айдагоо повернувся й̆ побачив Стілґара: той̆ стояв на мостику, перекинутому через канат.
— Йогоо ніколи не знайдутьь, — сказав Стілґар. — Але згодом — знайдее кожен.
— Пустеля забере йогоо й̆ обожествить, — промовив Айдагоо. — А все-таки він був тут чужинцем. Приніс на цю планету чужинську хімію — воду.
— Пустеля нав'язує свій̆ власний̆ ритм, — промовив Стілґар. — Ми привітали йогоо, назвали нашим Магді, нашим Муад'Дібом і дали йомуу таємне ім'я. Основа колони — Усуль.
— А все-таки він не народився фрименом.
— Це не змінює того факту, що ми заявили свої̈ права на нього... і врешті здобули ці права. — Стілґар поклав руку на плече Айдагоо. — Усі люди — чужинці, давній̆ друже.
— Це ти щось мудре сказав, Стіле?
— Достатньо мудре. Я бачу, який̆ безлад ми чинимо у Всесвіті своїмии міграціями. Муад'Діб дав нам якийсьь лад. Люди пам'ятатимуть принаймніі йогоо джигад.
— Він не піддасться пустелі, — сказав Айдагоо. — Він сліпий̆, але не піддасться. Він людина честі й̆ принципів. У нього атрідівський̆ вишкіл.
— А йогоо вода проллється на пісок, — промовив Стілґар. — Ходімо. — І він легко потяг Айдагоо за плече. — Алія повернулася й̆ питає про тебе.
— Вона була з тобою на січі Макаб?
— Так, допомагала навести лад поміж розм'яклих наїбівв. Тепер вони коряться їїї наказам... як і я.
— Яким наказам?
— Вона розпорядилася стратити зрадників.
— Ох, — Айдагоо переборов почуття запаморочення в голові, глянув на скельний̆ масив. — Яких зрадників?
—Гільдієра, Превелебну Матір Могіям, Корбу... кількох інших.
— Ти вбив Превелебну Матір?
— Так. Хоча Муад'Діб сказав, відходячи, що цього робити не слід. — Він знизав плечима. — Але я не підкорився йомуу, і Алія знала, що я так вчиню.
Айдагоо знову вдивлявся в пустелю, відчуваючи себе цілісною особистістю, спроможною розгледіти все, що створив Пол. «Стратегія міркувань», — так називали це Атріди у своїхх навчальних підручниках. Люди коряться уряду, але й̆ ті, ким правлять, впливають на тих, хто править. Цікаво, чи ті, ким правлять, мають бодай̆ якесь уявлення про те, що було тут створено за їхньоїї співучасті?
— Алія... — промовив Стілґар, кашлянувши. У йогоо голосі відчувалося засоромлення. — Вона потребує твоєї̈ присутності...
— Значить, вона уряд, — пробурмотів Айдагоо.
— Регент, не більше.
— «Доля проходить усюди», — так говорив їїї батько, — неголосно проказав Айдагоо.
— Ми укладаємо власну угоду з майбутнімм, — промовив Стілґар. — Тепер ти прийдешш? Потребуємо твого повернення.
У йогоо голосі знову почулося засоромлення.
— Вона... у розпачі. То звинувачує свого брата, то за мить оплакує йогоо.
— Зараз прийдуу, — пообіцяв Айдагоо. Почувши, як Стілґар виходить, він повернувся обличчям до поривів вітру, дозволивши піщинкам битися об йогоо дистикост.
Ментатська свідомість проектувала наслідки в майбутньомуу. Можливості осліпили йогоо. Пол створив такий̆ вихор, який̆ тепер ніщо не могло зупинити.
Бене Тлейлаксс і Гільдія надто багато поставили на кін і програли, були дискредитовані. Квізарат шокований̆ зрадою Корби та інших своїхх високопосадовців. Фінальний̆ добровільний̆ учинок Пола, йогоо доведене до абсолюту прийняттяя фрименських звичаївв забезпечили вірність фрименів йомуу самому і йогоо дому. Тепер він навічно став одним із них.
— Пол відійшовв! — Голос Алії̈ задихався. Вона, майжее безгучно підійшовшии до Айдагоо, тепер стояла поруч із ним. — Він був безумцем, Дункане!
— Не кажи так! — різко відповів він.
— Увесь Всесвіт скаже це, перш ніж я договорю.
— Чого б це, заради любові до небес?
— Заради любові до мого брата, не до небес.
Дзен-сунітська проникливість розширила йогоо свідомість. Він
бачив, що Алія не мала видінь — жодного, відколи померла Чані. — Дивна твоя любов, — сказав він.
— Любов! Дункане, йомуу достатньо було вийтии з колії̈! Яке
значення мала решта Всесвіту, що завалилася б позаду нього? Він був би в безпеці... і Чані з ним!
— То... чому ж не зробив так?
— Заради любові до небес, — прошепотіла вона, а відтак уже голосніше промовила: — Усе Полове життя було змаганням за порятунок від йогоо джигаду і йогоо обожнення. І врешті він вільний̆ від цього. Такий̆ йогоо вибір.
— А й̆ справді, він усе знав, — Айдагоо здивовано хитнув головою. — Знав навіть про смерть Чані. Йогоо місяць упав.
— Він був безумцем, правда, Дункане?
Горло Айдагоо перехопила придушена туга.
— Який̆ безумець! — Алія задихнулася, їїї самоконтроль розсипався на шматки. — Житиме вічно, а ми мусимо померти!
— Аліє, не...
— Це тільки горе, — тихим голосом промовила вона. — Тільки
горе. Знаєш, що я ще мушу для нього зробити? Мушу врятувати життя принцеси Ірулан. Тієї̈! Ти мав би почути, як горює вона. Ридає, віддає вологу мертвим, клянеться, що кохала йогоо й̆ нічого не знала. Проклинає своє Сестринство, каже, що присвятить життя вихованню Полових дітей̆.
— Ти віриш, що вона щира?
— Від неї̈ аж тхне щирістю!
— Аххх, — пробурмотів Айдагоо. Остаточна схема постала перед йогоо свідомістю, наче взірець на тканині. Дезертирство принцеси Ірулан було останнім кроком. Бене Ґессерит зосталися без жодного важеля проти спадкоємців Атрідів.
Алія заридала, притулившись до нього обличчям.
— Оххх, Дункане, Дункане! Йогоо не стало!
Айдагоо торкнувся губами їїї волосся.
— Прошу, — прошепотів він, відчуваючи, як їїї горе змішується
з йогоо печаллю, наче два струмки, що впадають в один ставок. — Ти потрібний̆ мені, Дункане! — хлипала вона. — Кохай̆ мене! — Кохаю, — прошепотів він.
Вона підняла голову й̆ глянула на йогоо освітлене місяцем обличчя.
— Я знаю, Дункане. Кохання розпізнає кохання.
Від цих їїї слів він затремтів, наче відсторонюючись від самого
себе. Він прийшовв сюди, шукаючи одне, а знайшовв зовсім інше. Здавалося, що проштовхався до кімнати, сповненої̈ знайомихх, аби зрештою усвідомити, що жодного з них він не знає.
Вона відсторонилася від нього й̆ узяла йогоо за руку.
— Підеш зі мною, Дункане?
— Куди тобі буде завгодно, — відповів він.
Вона повела йогоо через канал, у темряву біля підніжжя масиву, до Місця Безпеки.
ЕПІЛОГ
Не хоронили йогоо — не було забирання води Муад'Діба,
Ані жалобних плачів, ні ритуалів жодних, щоб звільнити думку Від жадібних тіней̆.
Він святий̆ безумець,
Золотий̆ мандрівник, що живе вічно,
На краю глузду,
Ледь відкриєш щілину — і він уже там!
Йогоо пурпуровий̆ спокій̆, йогоо королівська блідість
Вторглися у наш Всесвіт через пророчі сіті
Там, на самій̆ межі, де спокійнийй сягає погляд!
Із гущавини зоряних джунглів,
Таємничий̆, смертельно грізний̆, безокий̆ оракул,
Він знаряддя пророцтва, голос йогоо не помре ніколи!
Шай-Хулудд чекає тебе на узбережжі,
Де ходять пари і завмирають, де очі дивляться в очі,
Де насолода і розкішна нудьга кохання.
Він проходить крізь довгу печеру часу,
Розбиваючи безум власних видив.
Гімн гхоли