Карлсон грається в привида (2)

Малий̆, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий̆ сказав:

— Може, не треба так страшно лякати людей̆?

— Спокійноо, тільки спокійноо! — сказав Карлсон.— Не тобі вчити найкращогоо в світі

привида, як він має лякати людей̆. Я лише трошки налякаю їхх до смерті, вони навряд чи й̆ помітять щось.

Карлсон підійшовв до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й̆ сказав:

— З цього простирадла вийдее непоганий̆ одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на

простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий̆ йогоо зупинити, як він вирізав дві дірки для очей̆. [339]

— Простирадло — це дурниця, не варто " згадувати,— сказав він,— а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки йогоо пухкі руки.

Хоч діти й̆ знали, що це лише Карлсон, завинений̆ у простирадло, їмм усе-таки стало трохи лячно, а Йофаа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув

моторчика й̆ почав літати навколо лампи під [340] стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

— Я невеличкий̆ моторизований̆ привид, дивний̆, але симпатичний̆,— сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

— Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю,— вів далі Карлсон,— проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майжее нечутно і став ще більше скидатися на привида. Тепер треба було тільки знайтии, кого налякати.

— Може, вийдемоо на сходи, там хтось ітиме й̆ налякається до смерті,—

запропонував Карлсон.

Тієї̈ миті задзвонив телефон, та Малий̆ не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив

собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й̆ охкати на всі лади.

— Привид, що не вміє як слід стогнати й̆ охкати, нічого не вартий̆,— пояснив він.—

Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхнійй школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і

лаштувалися вийтии на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий̆ подумав, що то повернулися додому мама й̆ тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий̆ згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з'явилось багато квартирних злодіївв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їмм не відповідають, вони вирушують до тієї̈ квартири, виламують замок і забирають із хати все, що там є коштовного. [341]

Малий̆ страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії̈. Гунілла й̆ Крістер теж налякалися не менше. Крістер замкнув Йофуу в кімнаті Малого, щоб той̆ не заважав їмм гратися в привида, і тепер дуже жалкував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

— Спокійноо, тільки спокійноо! — прошепотів він.— У такому випадку привид — найкращее, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій̆ тато тримає золоті зливки й̆ діаманти.

Карлсон, Малий̆, Гунілла й̆ Крістер якнайтихішее перебралися до вітальні й̆ поховалися хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала обруси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї̈ миті до вітальні навшпиньки зайшлии злодії̈. Малий̆, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі: то були не хто інші, як Філле й̆ Рулле!

— Треба знайтии, де вони тримають гроші,— мовив Філле хрипким голосом.

— Певне, що там,— і Рулле показав на старовинний̆ секретер з багатьма шухлядами.

Малий̆ знав, що в одній̆ шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій̆ гарні дорогі брошки й̆ каблучки — їхх колись мамі подарувала' бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

"Який̆ буде жах, коли все це заберуть злодії̈!" — подумав Малий̆ і ледь не заплакав.

— Пошукай̆ тут,— сказав Філле,— а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок. [342] Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди секретера. Раптом він аж свиснув з утіхи.

"Певне, знайшовв гроші",— подумав Малий̆ і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і знову свиснув. Тепер він, мабуть, натрапив на

брошки й̆ каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї̈ миті дверцята шаховки відчинилися

і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й̆ побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий̆, як стіна, Філле.

— Прулле, ривид! — закричав він.

Він хотів сказати "Рулле, привид! ", але був такий̆ наляканий̆, [343] що в нього язик заплітався, і натомість вийшлоо: "Прулле, ривид". Та й̆ не диво, що він перелякався. Привид летів услід за ним і не переставав страшно охкати й̆ стогнати.

Рулле й̆ Філле кинулись до дверей̆, а привид за ними; вони вискочили в сіни, потім на сходи, а привид гнав їхх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:

— Спокійноо, тільки спокійноо! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й̆ повернувсь до вітальні.

Малий̆ позбирав гроші, брошки й̆ каблучки і поклав їхх назад до секретера, а

Гунілла й̆ Крістер познаходили всі ложки й̆ виделки, що їхх погубив Філле, коли метався між кухнею і вітальнею.

— Найкращийй у світі привид — це Карлсон, що живе на даху,— сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

— Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіївв. Якби люди знали про це, то прив'язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної̈ каси в місті.

Малий̆ стрибав з радощів: адже все скінчилося так добре!

— Просто смішно! Люди такі дурні, що вірять у привиди! — вигукнув він.— А тато сказав, що на світі немає нічого надприродного.

Малий̆ кивнув головою, ніби стверджуючи власні слова.

— О, які дурні ті злодії̈,— додав він.— Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху. [344]