23 Частина (2)

жорстокість. Спостерігали, як красномовець онімів, а мудрий̆ одурів. Хіба ж блазні не апелюють постійноо до жорстокості?

Це було чимось більшим, ніж чуванням за упокоєним, і меншим, ніж нічна варта біля гробу.

Полова душа благала хвилини відпочинку, але візія несла йогоо. «Ще трохи терпіння», — сказав він собі. Попереду йогоо чекала чорна темрява без видінь. То було місце, де видіння витіснили горе й̆ почуття провини, місце, де впав місяць.

Він увійшовв у цю темряву й̆ впав би, якби Айдагоо залізним хватом за плече не втримав йогоо. Надійнаа опора, і лише він знає, як мовчки розділити з ним йогоо скорботу.

— Це тут, — промовив Тандіс.

— Обережно ступайтее, сір, — сказав Айдагоо, допомагаючи йомуу увійтии. Обличчя Пола торкнулися завіси. Айдагоо йогоо зупинив. І тільки тепер Пол відчув кімнату на дотик і на слух. То було вирізане в скелі приміщення зі стінами, схованими за гобеленами.

— Де Чані? — прошепотів Пол.

Голос Хари відповів йомуу:

— Вона тут, Усулю.

Пол уривчасто зітхнув. Він боявся, що їїї тіло вже віднесли до

відновлювачів, де фримени забирають воду племені. Чи такою була йогоо візія? Через свою сліпоту він почувався покинутим.

— Діти? — спитав Пол.

— Тут, мілорде, — відповів Айдагоо.

— Прегарна двійняя, Усулю, — промовила Хара, — хлопчик

і дівчинка. Бачиш? Тут, у колисці.

«Двоє дітей̆», — здивовано подумав Пол. У видінні була лише

донька. Він облишив триматися за плече Айдагоо й̆ рушив туди, звідки долинав голос Хари. Зіткнувшись із твердою поверхнею, він обмацав їїї руками: метаскляний̆ обрис колиски.

Хтось узяв йогоо ліву руку.

— Усулю?

То була Хара. Вона опустила йогоо руку в колиску. Він намацав

м'якесеньке тільце. Таке тепле! Реберця, дихання.

— Це твій̆ син, — прошепотіла Хара. Вона пересунула йогоо

руку далі. — А це донечка.

Їїї рука стиснула йогоо долоню.

— Усулю, ти тепер справді сліпий̆?

Він знав їїї думки. Сліпий̆ має бути покинутий̆ у пустелі. Фрименське плем'я не могло обтяжувати себе зайвимм тягарем.

— Забери мене до Чані, — сказав Пол, не відповідаючи на їїї запитання.

Хара повернула йогоо й̆ повела ліворуч.

Тепер Пол змирився з тим, що Чані мертва. Він зайнявв своє місце у Всесвіті, якого не хотів, одягнув плоть, що не пасувала йомуу. Кожен подих покривав синцями йогоо душу. Двоє дітей̆! Чи не ув'язнив він себе в якомусь глухому куті, де видіння ніколи до нього не повернеться? Утім, це не має значення.

— Де мій̆ брат?

Це голос Алії̈ позаду нього. Пол почув їїї різкий̆ рух, коли вона рвонулася до нього й̆ забрала йогоо руку з долоні Хари.

— Я повинна переговорити з тобою, — просичала Алія. — За хвилину, — відповів Пол.

— Негайноо! Ідеться про Лічну.

— Я знаю. За хвилину.

— Ти не маєш хвилини.

— Я маю силу-силенну часу.

— Але Чані йогоо не має.

— Заспокойсяя! — наказав він. — Чані мертва.

Коли вона почала протестувати, він прикрив їїї рот рукою.

— Наказую тобі заспокоїтисяя.

Коли вона затихла, Пол забрав руку.

— Опиши, що ти бачиш, — сказав він.

— Поле! — У їїї голосі змагалися розчарування й̆ сльози. —Не зважай̆, — сказав він. І змусивши себе заспокоїтисьь,

спробував звернутися до візії̈ й̆ розгледіти ту картину. Так, усе так і було. Тіло Чані лежало на марах у світляному крузі. Хтось розправив їїї білий̆ одяг, розгладив, намагаючись приховати кров від пологів. Байдужее... він не міг відірвати погляду від їїї обличчя: у їїї застиглих рисах віддзеркалювалася вічність!

Він одвернувся, але візія рухалася разом із ним. Їїї не стало... і вона ніколи не повернеться. Повітря, Усесвіт — усе спорожніло... усюди спорожніло. Невже в цьому полягає йогоо єпитимія? Він прагнув сліз, та вони не приходили. Може, він надто довго жив по-фрименськи? Ця смерть вимагала від нього вологи!

Поблизу заплакала дитина, їїї втихомирили. Цей̆ звук затягнув завісу перед йогоо видінням. Пол привітав темряву. «Це інший̆ світ, — подумав він. — Двоє дітей̆».

Ця думка постала з якогось утраченого пророчого трансу. Він намагався повернути понадчасову розширену свідомість, даровану меланжем, але осяяння було коротким. У цю нову свідомість не прибився жоден осколок майбутньогоо. Він заперечував майбутнєє, будь-яке майбутнєє.

— Прощай̆, моя Сіхає! — прошепотів Пол.

Десь іззаду долинув голос Алії̈, жорсткий̆ і вимогливий̆:

— Я привела Лічну!

Пол обернувся.

— Це не Лічна, — сказав він. — Це лицепляс. Лічна мертва.

— Але вислухай̆, що вона каже, — промовила Алія.

Пол повільно підійшовв на сестрин голос.

— Я не здивований̆, побачивши тебе живим, Атріде.

Голос був схожим на голос Лічни, проте з тонкою різницею —

так, наче мовець використовував голосові зв'язки Лічни, але вже не намагався достатньо їхх контролювати. Пол зауважив у цьому голосі нотку поваги.

— Не здивований̆? — спитав Пол.

— Я Скителі, тлейлаксанськийй лицепляс, і хотів би про дещо довідатися, перш ніж ми почнемо перемовини. Той̆, кого я бачу позаду тебе, — це гхола чи Дункан Айдагоо?

— Це Дункан Айдагоо, — відповів Пол. — І я не вступатиму з тобою в перемовини.

— А я вважаю, що вступиш, — промовив Скителі.

— Дункане, — сказав Пол через плече, — ти вб'єш цього тлейлаксуу, якщо я попрошу?

— Так, мілорде, — у голосі Айдагоо відчувалася стримувана лють берсеркера.

— Почекай̆! — втрутилася Алія. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Навпаки, знаю, — відповів Пол.

— То це насправді Дункан Айдагоо, слуга Атрідів? — промовив Скителі. — Важіль знайденоо! Гхола може повернути минуле.

Пол почув звуки кроків. Хтось проминув йогоо, пройшовшии ліворуч. Тепер голос Скителі долинав іззаду, одразу ж з-за спини Пола.

— Дункане, що ти пам'ятаєш зі свого минулого?

— Усе. Від дитинства. Пам'ятаю навіть тебе біля резервуара, коли мене з нього вийнялии, — відповів Айдагоо.

— Чудово, — видихнув Скителі. — Чудово.

Пол почув, що голос рухається. «Зараз мені б пригодилося видіння», — подумав він. Темрява дратувала йогоо. Бене-ґессеритський̆ вишкіл застерігав йогоо від смертельної̈ загрози, якою був Скителі, але це створіння залишалося для нього лише голосом, тінню руху.

— Це діти Атрідів? — спитав Скителі.

— Харо! — скрикнув Пол. — Забери їхх звідси!

— Стійтее, де стоїтее! — гукнув Скителі. — Усі! Попереджаю вас:

лицепляс може рухатися швидше, ніж ви гадаєте. Мій̆ ніж може забрати обидва ці життя, перш ніж хтось мене торкнеться.

Пол почув, що хтось ухопив йогоо за праву руку, а тоді разом із ним пересунувся праворуч.

— Достатньо, Аліє, — сказав Скителі.

— Аліє, — мовив Пол, — не...

— Це моя провина, — зойкнулаа Алія. — Моя провина.

— То як, Атріде, — сказав Скителі, — починаймоо торг? Позаду себе Пол почув хрипку лайкуу. Йогоо горло зсудомило

від придушеного шалу в голосі Айдагоо. Айдагоо не повинен втручатися! Скителі вб'є дітей̆!

— Щоб торгуватися, треба мати щось на продаж, — промовив Скителі. — Чи не так, Атріде? Хочеш повернути свою Чані? Ми можемо це зробити. Гхолу, Атріде. Гхолу з повною пам'яттю. Але мусимо поспішати. Накажи своїмм друзям принести кріогенний̆ резервуар, щоб зберегти тіло.

«Ще раз почути голос Чані, — думав Пол. — Відчувати їїї присутність поруч зі мною. Аххх, тому вони й̆ дали мені Айдаго-гхолуу, аби я переконався, наскільки таке відтворення відповідає оригіналу. Але тепер повне відтворення... за їхнюю ціну. Я назавжди стану знаряддям тлейлаксуу. І Чані... прикована до того ж фатуму під страхом загрози дітям, ще раз стане жертвою інтриг Квізарату...»

— Який̆ засіб тиску ви використаєте, щоб повернути Чані їїї пам'ять? — спитав Пол, намагаючись, щоб йогоо голос звучав спокійноо. — Змусите їїї... убити одну дитину?

— Використаємо всі потрібні нам засоби, — відповів Скителі. — Слово за тобою, Атріде.

— Аліє, — промовив Пол, — поторгуйсяя з цією істотою. Я не можу торгуватися з тим, кого не бачу.

— Мудрий̆ вибір, — зловтішно реготнув Скителі. — Гаразд, Аліє, що ти як агент свого брата запропонуєш мені?

Пол опустив голову, змусивши себе до найспокійнішогого зі спокоївв. І нараз щось зблиснуло йомуу перед очима, наче видіння, але й̆ не видіння. Поряд із ним був ніж. Там!

— Дай̆ мені час на роздуми, — промовила Алія.

— Мій̆ ніж терплячий̆, — відповів Скителі, — а от тіло Чані — ні. Будь розумною, не затягуй̆.

Пол відчув, що він кліпає. Цього не могло бути... але ж було! І йогоо очі начебто були! Він дивився з якогось незвичайногоо місця... і погляд йогоо посмикувався. Ось! Перед очима з'явився ніж. Пол зрозумів: він дивився очима своєї̈ дитини. Він бачив ніж Скителі зсередини колиски. Той̆ виблискував усього за кілька дюймівв від нього. Так — і себе він побачив по той̆ бік кімнати: голова опущена, стоїтьь нерухомо, постать, що не становить жодної̈ загрози, і ніхто в кімнаті на неї̈ не зважає.

— Для початку можете передати нам усі свої̈ паї̈ в ДАПТ, — запропонував Скителі.

— Усі? — запротестувала Алія.

— Усі.

Дивлячись на себе очима з колиски, Пол витягнув із піхов крис-

ніж. Виміряв відстань, кут. Іншої̈ можливості не буде. Приготував тіло на бене-ґессеритський̆ лад, а тоді налаштував себе, наче стиснуту пружину, на єдиний̆ концентрований̆ рух... праджня-чин... задля єдиного зусилля.

Крис-ніж вилетів із йогоо руки. Розмита молочно-біла пляма змигнула в правому оці Скителі, відкинувши йогоо голову назад. Той̆ різко підняв обидві руки й̆ заточився до стіни. Йогоо ніж брязнув об стелю і впав на підлогу, а сам Скителі, відбившись від стіни, гримнувся на підлогу обличчям уперед. Він помер іще до того, як торкнувся підлоги.

Пол, усе ще дивлячись очима з колиски, оббіг поглядом обличчя в кімнаті, повернуті до безокої̈ постаті. Прочитав на них

спільне для всіх потрясіння. Тоді Алія підійшлаа до колиски, схилилася над нею й̆ перекрила йомуу поле зору.

— Ох, вони в безпеці, — видихнула Алія. — У безпеці.

— Мілорде, — прошепотів Айдагоо, — це було частиною вашого видіння?

— Ні, — він махнув рукою до Айдагоо. — Але хай̆ так буде.

— Вибач мені, Поле, — сказала Алія. — Та коли це створіння сказало, що вони можуть... оживити...

— Існує ціна, якої̈ Атріди не можуть заплатити, — промовив Пол. — Ти це знаєш.

— Знаю, — зітхнула вона. — Але я піддалася спокусі...

— А хто не піддавався? — спитав Пол.

Він відвернувся від них, підійшовв до стіни, сперся об неї̈, намагаючись осмислити те, що він вчинив. Як? Як? Очі в колисці! Йомуу здалося, що він стоїтьь на межі надзвичайногоо відкриття.

— Це мої̈ очі, батьку.

Перед йогоо внутрішнім зором замиготіли словоформи.

— Мій̆ син! — прошепотів Пол, надто тихо, щоб хтось міг йогоо

почути. — Ти... розумієш?

— Так, батьку! Дивися!

Пол, у якого запаморочилося в голові, притулився до стіни.

Він почувався геть вичавленим. Йогоо власне життя пропливло повз нього. Він бачив свого батька. Був своїмм батьком. І дідом, і всіма прапрадідами перед ним. Йогоо свідомість рухалася вздовж божевільної̈ шеренги всіх йогоо чоловічих предків.

— Як це? — тихо спитав він.

З'явилися слабкі словоформи, відтак зблякли й̆ зникли, наче їмм важко було втриматись у йогоо свідомості. Пол витер слину з куточка рота. Згадав пробудження Алії̈ в лоні леді Джессіки. Але ж цього разу не було Води Життя, не було передозування меланжу... чи було? Може, це спричинило голод Чані? Чи, можливо, це генетичний̆ вибрик йогоо лінії̈ спадковості, передбачений̆ Превелебною Матір'ю Ґаєм Єленою Могіям?

Пол відчув, що він лежить у колисці, а Алія туркоче над ним. Їїї руки заспокоювали йогоо. Одразу ж над ним з'явилося їїї величезне обличчя. Вона відвернулася, і він побачив у колисці ще когось, — кістляву дівчинку, сповнену тої̈ сили, яка зумовлена пустельною спадковістю. Ця голівка з кучмою брунатно-рудуватого волосся! Коли він глянув на неї̈, дочка розплющила очі. Ці очі! З них дивилася Чані... і леді Джессіка. Безліч людей̆ дивилося з цих очей̆.

— Глянь сюди, — промовила Алія. — Вони дивляться одне на одного.

— У такому віці діти ще не можуть сфокусувати погляд, — відповіла Хара.

— Я могла, — заперечила Алія.

Пол відчув, що повільно звільняється від нескінченної̈ шеренги свідомостей̆. Він повернувся до своєї̈ стіни плачу й̆ сперся об неї̈. Айдагоо легенько торкнувся йогоо плеча.

— Мілорде?

— Хай̆ мій̆ син зоветься Лето на честь мого батька, — промовив Пол, випростовуючись.

— Під час нарéчення, — озвалася Хара, — я стану біля тебе як подруга матері й̆ назову це ім'я.

— А моя донька, — продовжив Пол, — хай̆ вона зоветься Ганімою.

— Усулю! — запротестувала Хара. — Ім'я Ганіма — це лиха прикмета!

— Але ж воно врятувало тобі життя, — відповів Пол. — Нехай̆ моя сестра дражнила тебе цим іменем, ну то й̆ що? Моя донька — Ганіма, воєнна здобич.

Пол почув скрипіння коліс позаду нього — це вивозили мари з тілом Чані на них. Почався наспів Водного Ритуалу.

— Халь яум! — промовила Хара. — Тепер я мушу йтии. Маю стати свідком святої̈ правди й̆ востаннє постояти біля своєї̈ подруги. Їїї вода належить племені.

— Їїї вода належить племені, — пробурмотів Пол. Почувши, як Хара виходить, він простягнув руку й̆ знайшовв рукав Айдагоо. — Відведи мене до моїхх кімнат, Дункане.

Опинившись там, він м'яко вивільнився. Настав час самотності. Але перш ніж Айдагоо вийшовв, у дверях почалося сум'яття.

— Пане! — покликав Біджаз з-за дверей̆.

— Дункане, — сказав Пол, — нехай̆ він підійдее на два кроки вперед. Якщо піде далі, убий̆ йогоо.

— Буде зроблено, — відповів Айдагоо.

— Це Дункан? — спитав Біджаз. — Це справді Дункан Айдагоо?

— Так, — промовив Айдагоо. — Я пам'ятаю.

— Тож план Скителі увінчався успіхом!

— Скителі мертвий̆, — сказав Пол.

— Але я живий̆, як і план, — відповів Біджаз. — Клянуся резервуаром, у якому я ріс! Це можливо! Я знатиму своє минуле — усі свої̈ минулі життя! Потрібен лише спусковий̆ гачок.

— Спусковий̆ гачок? — перепитав Пол.

— Примус убити тебе, — з шалом у голосі промовив Айдагоо. — Ментатські обрахунки: вони відкрили, що я сприймавв тебе наче сина, якого в мене ніколи не було. Замість убити тебе, справжній̆ Дункан Айдагоо опанує тіло гхоли. Але... це могло не вдатися. Скажи, карлику, якби план провалився, якби я убив йогоо, що тоді?