12 Частина (1)

Не проси в сонця милосердя.

Стілґар, коментарі до «Трудів і страстей̆ Муад'Діба»

«Одна мить нерозважності може виявитися фатальною», — нагадувала собі Превелебна Матір Ґай̆ Єлена Могіям.

Зберігаючи цілковито спокійнийй погляд, вона шкандибала в кільці фрименських вартових. Знала, що один із них глухонімий̆ та невразливий̆ для Голосу. Безсумнівно, йомуу наказано вбити їїї за найменшоїї провокації̈.

«Для чого Пол мене викликав? — питала вона себе. — Невже намірився винести вирок?» Вона пам'ятала той̆ давній̆ день, коли випробовувала йогоо... ще дитину, Квізац Хадераха. Він уже тоді був міцним горішком.

Хай̆ йогоо мати буде проклята навіки-віків! Це з їїї вини Бене Ґессерит втратили контроль над цією генетичною лінією.

Уздовж склепінчастих переходів хвилею поширювалася тиша, випереджаючи їїї свиту. Вона відчувала цей̆ рух як гасло. Пол почує тишу. Знатиме про їїї прихід іще до оголошення. Не втішала себе ілюзією, наче їїї сила перевершувала йогоо силу.

Прокляття!

З неприємністю відчувала тягар свого віку: болючі суглоби, реакції̈ не такі швидкі, м'язи не такі пружні — уже не ті батоги, що були замолоду. За їїї плечима довгий̆ сьогоднішній̆ день і довге життя. Провела вона цей̆ день із Таро Дюни, даремно шукаючи якоїсьь указівки про свою долю. Але карти наче заснули.

Вартові завели їїї за ріг, до чергового нескінченного, здавалося, склепінчастого переходу. Якщо дивитися вгору крізь розміщені ліворуч від неї̈ трикутні метаскляні вікна, у глибокій̆ тіні, кинутій̆ пообіднім сонцем, можна було побачити шпалери виноградної̈ лози та квіти кольору індиго. Підлога була вистелена плиточкою

із зображеннями підводних створінь, мешканців екзотичних планет. Усюди нагадування про воду. Багатство... процвітання. Крізь іншу залу проходили виряджені постаті, крадькома зиркаючи на Превелебну Матір. З їхньоїї поведінки — і напруження — відчувалося: упізнавали їїї.

Вона не зводила погляду з потилиці та лінії̈ акуратно підстриженого волосся вартового, котрий̆ ішов перед нею: молода плоть, рожеві брижики над коміром однострою.

Велич тієї̈ ігхір-цитаделі1 почала справляти на неї̈ враження. Переходи... переходи... Вони проминули прочинені двері, з-за яких долинули звуки тамбурину й̆ флейтии — мелодія була древньою й̆ ніжною. Вона запримітила, як із кімнати на неї̈ глянули сині на синьому фрименські очі, і відчула в них фермент легендарних повстань, що кипів у їхніхх диких генах.

Вона одразу відчула той̆ тягар, що віддавна несла йогоо, бо хіба могла бене-ґессеритка хоч на мить забути про існування генів та їхніхх можливостей̆. Яка болюча втрата! І все через цього клятого дурня Атріда! Як він сміє нехтувати своїмм коштовним набутком і не продовжувати генофонд?

Квізац Хадерах! Народжений̆ не в належний̆ час, але справжній̆ — настільки ж справжній̆, як і ця гидь, йогоо сестра... ось де незнана небезпека. Дика Превелебна Матір, сплоджена й̆ вихована без бене-ґессеритської̈ дисципліни. Не прищеплено їйй вірності планомірному розвитку генів.

Безсумнівно, вона володіє всіма силами свого брата й̆ іще дуже багатьма.

Розмір цитаделі почав їїї гнітити. Чи ті переходи ніколи не закінчаться? Це місце аж смерділо неуявною фізичною силою. Жодна планета, жодна цивілізація не бачили ніколи такої̈ рукотворної̈ величі. Між цими стінами помістилося б кілька давніх міст!

Вони проминули овальні двері з мерехтливими вогниками. Вона розпізнала іксіанський̆ виріб — вихід із пневматичної̈ транспортної̈ системи. Чому їїї змусили так далеко йтии? У їїї мізках почала формуватися відповідь: цей̆ примус мав приготувати їїї до імператорської̈ аудієнції̈.

Майжее непримітний̆ натяк, але в поєднанні з іншими тонкими ознаками — певною стриманістю вартових, тим, як вони добирали слова, слідами примітивного остраху в їхніхх очах, коли вони називали їїї Превелебною Матір'ю, холодно-ввічливою, цілковито позбавленою запаху природою цих зал, — усього цього разом було достатньо, аби відкрити багато речей̆, які бенеґессеритка могла належно інтерпретувати.

Пол чогось хотів від неї̈!

Вона приховала піднесений̆ настрій̆. Отже, існувала можливість торгу. Залишилося тільки виявити природу цього важеля та перевірити йогоо силу. Деякі важелі зрушували з місця речі, більші за цю цитадель. Відомо, що дотик пальця, бувало, перевертав цивілізації̈.

Превелебна Матір згадала висловлювання Скителі: «Створіння, що розвинулося до певної̈ стадії̈, радше вибере смерть, ніж перетвориться на власну протилежність».

Переходи, якими їїї вели, непомітно й̆ поступово збільшувалися завдяки вигадливим аркам, розширенню основ колон, заміні трикутних вікон більшими, прямокутними. Зрештою перед нею з'явилися подвійніі двері, розміщені в центрі протилежної̈ стіни високого передпокою. Вона відчувала, що двері дуже високі, і насилу стримала здивоване зітхання, коли їїї тренована свідомість оцінювала їхніі справжні пропорції̈. Заввишки ці двері мали щонайменшее вісімдесят метрів, і половину цього — завширшки.

Коли вона зі своїмм супроводом підійшлаа ближче, двері розчинилися досередини — потужний̆ безшумний̆ рух прихованих механізмів. Вона розпізнала ще один іксіанський̆ витвір. Крізь ці гігантські двері вона й̆ вступила зі своїмии стражниками до Великої̈ Приймальноїї Зали Імператора Пола Атріда — «Муад'Діба, порівняно з яким усі люди — карлики». Тепер вона навіч бачила втілення цього популярного висловлювання.

Ідучи в бік Пола, котрий̆ сидів оддалік на престолі, Превелебна Матір виявила, що архітектурні тонкощі довкола вражають більше, ніж огром зали. Простір був величезним: міг повністю вмістити цитадель будь-якого правителя в людській̆ історії̈. Відкритий̆ обшир кімнати багато говорив про приховані структурні сили, що гармоніювали з їїї красою. Ферми й̆ опорні балки, на яких трималися ці стіни, та високий̆ купол стелі мусили перевершувати все, що намагалися зробити раніше. Усе тут свідчило про інженерний̆ геній̆.

Що ближче до кінця, тим зала непомітно знижувалася, щоб постать Пола на троні, встановленому в центрі подіуму, не здавалася карликовою. Навпаки, нетренована свідомість, приголомшена довколишніми пропорціями, спершу побачить йогоо значно більшим, ніж він є насправді. Кольори теж вражали незахищену психіку: зелений̆ трон Пола був вирізаний̆ із суцільного гаґарського смарагда. Він символізував життя, але, згідно з фрименськими віруваннями, зелений̆ був кольором трауру.

Подейкувалии, що той̆, хто сидить тут, може змусити будь-кого опечалитися. Життя і смерть зливалися в єдиному символі, підкреслюючи єдність у протилежностях. За троном каскадами спадали завіси теракотово-оранжевої̈ барви — куркумове золото землі Дюни з коричними крупинками меланжу. Для тренованого ока ця символіка була очевидною, але невтаємничених немов вдаряла молотком.

Час теж грав свою роль у цьому спектаклі.

Превелебна Матір підраховувала, скільки хвилин їйй знадобиться, щоб доплентатися до Імператорської̈ Присутності. Часу досить, аби кожен проникся повагою, як і тією безмежною могуттю, що тисне звідусюди. Ти можеш розпочати свій̆ шлях у напрямку трону як сповнена гідності людина, але закінчиш йогоо комашкою.

Помічники й̆ ад'ютанти стояли довкола Імператора строєм, що було доволі незвично: пильна варта вздовж задрапованої̈ стіни; ця гидь, Алія, — на дві сходинки нижче від Пола й̆ трохи зліва від нього; імператорський̆ лакей̆ Стілґар — на сходинку нижче від Алії̈, прямо під нею; праворуч, на першій̆ сходинці від підлоги — самотня постать — оживлена плоть Дункана Айдагоо, гхола. Між гвардійцямии вона розрізнила старших фрименів, бородатих наїбівв із мозолями від дистикостів на носах, за поясами в них були крис-ножі, кілька мауля-пістолетів і навіть лазеростріли. Це мали б бути особливо довірені люди, подумала вона, якщо їмм дозволили носити лазеростріли в присутності Пола, звичайноо ж, захищеного силовим щитом. Довкола нього мерехтіло поле. Один імпульс із лазеростріла в це поле — і замість усієї̈ цитаделі буде одна велика діра.

Їїї варта зупинилася за десять кроків від підніжжя трону й̆ розступилася, аби Імператор міг їїї бачити. Тепер вона зауважила відсутність Чані й̆ Ірулан і задумалася над цим. Їйй казано, що жодна важлива аудієнція не обходиться без цієї̈ пари.

Вона одразу ж вирішила перейтии в наступ і промовила:

— Отож великий̆ Пол Атрід зволить бачити ту, котру прирік на вигнання.

Пол криво посміхнувся, подумавши: «Вона знає, що я чогось від неї̈ хочу». Враховуючи, що вона та, ким є, інакше й̆ бути не могло. Він визнавав їїї силу. Бене-ґессеритки не випадково стають Превелебними Матерями.

— Може, відмовимося від словесного фехтування? — запропонував він.

«То це так легко?» — здивувалася вона. А вголос сказала:

— Чого ти хочеш?

Стілґар ворухнувся, кинувши на Пола гострий̆ погляд. Імператорському лакеєві не подобався їїї тон.

— Стілґар хоче, щоб я тебе вислав, — промовив Пол.

— А не вбити мене? — запитала вона. — Я сподівалася чогось

відвертішого від фрименського наїбаа.

Стілґар глянув з-під лоба й̆ сказав:

— Я часто мушу казати не те, що думаю. Це зветься дипломатією. — То слід відмовитися й̆ від дипломатії̈, — промовила вона. —

Конче було змушувати мене йтии так далеко? Я вже стара жінка. — Треба було показати, яким безсердечним я можу бути, — від-

повів Пол. — Так ти краще оціниш мою великодушність.

— Ти відважуєшся на такі грубощі з Бене Ґессерит? — запитала вона.

— Так, бо грубі вчинки теж несуть певні повідомлення, — промовив Пол.

Вона завагалася, обдумуючи йогоо слова. То він іще може обійтисяя без неї̈... грубо, неприховано, якщо вона... що вона? Відтак пробурмотіла:

— Скажи, чого ти хочеш від мене?

Алія глянула на брата й̆ кивнула в бік завіси позаду трону. Вона знала аргументи Пола в цій̆ справі, але їйй усе це не подобалося. Це можна було назвати диким пророцтвом: вона не бажала бути співучасницею цих торгів.

— Будь обережною з тим, що кажеш мені, стара, — сказав Пол.

«Він називав мене старою, коли сам іще був шмаркачем, — думала Превелебна Матір. — Нагадує мені про мою роль у йогоо минулому? Я тоді вирішила, то чому зараз мушу змінювати своє рішення?» Вона фізично відчувала відповідальність моменту: коліна їїї тремтіли, м'язи хапали корчі.

— Прогулянка була довгою, — промовив Пол, — і я бачу, що ти втомлена. Перейдімоо до моєї̈ приватної̈ кімнати за троном. Там ти зможеш сісти.

Він зробив рукою знак Стілґару й̆ підвівся.

Стілґар і гхола наблизилися до неї̈, допомогли їйй піднятися й̆ перейтии вслід за Полом крізь схований̆ за портьєрою перехід. Вона здогадалася, чого він прийнявв їїї в залі: пантоміма для охоронців і наїбівв. То він їхх побоювався. А тепер — тепер проявляє дружню доброзичливість, зважуючись на такі штучки з Бене Ґессерит.

Чи це справді відвага? Вона відчула ще чиюсь присутність, озирнулася й̆ побачила Алію. Очі молодої̈ жінки дивилися зловісно. Превелебна Матір здригнулася.

Приватна кімната в кінці переходу виявилася двадцятиметровим пласталевим кубом, освітленим жовтими світлокулями; довкола стін висіли густооранжеві завіси з пустельного диститенту. Усередині були дивани, м'які подушки, відчувався слабкий̆ запах меланжу, на низькому столику — кришталеві флакони з водою. Порівняно із залою кімната виглядала малою й̆ тісною.

Пол посадив їїї на диван, став над нею, вивчаючи їїї старече обличчя — сталеві зуби, очі, що приховували більше, ніж виявляли, поорану зморшками шкіру. Відтак він указав на флакон із водою. Вона заперечно хитнула головою, відкинувши пасмо сивого волосся.

Тихим голосом Пол промовив:

— Я хочу поторгуватися з тобою за життя моєї̈ коханої̈. Стілґар прочистив горло.

Алія торкнулася пальцем руків'я схованого на грудях крис-ножа.

Гхола зостався біля дверей̆: безпристрасне обличчя, металеві

очі, спрямовані в простір над головою Превелебної̈ Матері.

— Ти мав видіння про мою співучасть у їїї смерті? — спитала Превелебна Матір. Вона зосередила увагу на гхолі, який̆ чомусь

їїї непокоївв. Чому вона відчуває загрозу з йогоо боку? Він же знаряддя змови.

— Знаю, чого ти від мене хочеш, — сказав Пол, уникаючи відповіді на їїї запитання.

«Себто лише підозрює», — подумала вона. Превелебна Матір опустила погляд на носаки своїхх черевиків, що виступали з-під подолу сукні. Чорні... чорні... на взутті й̆ одязі позначилося їїї ув'язнення: були вони поплямлені, пожмакані. Вона підняла підборіддя й̆ зустрілася з гнівним поглядом Пола. Відчула піднесення, але сховала емоції̈ за стиснутими губами й̆ примруженими повіками.

— І яку ж ти ціну пропонуєш? — поцікавилася вона.

— Можете отримати моє сíм'я, але не мене, — відповів Пол. — Ірулан буде вигнано й̆ штучно запліднено...

— Як ти смієш! — спалахнула Превелебна Матір, завмерши від жаху.

Стілґар ступив на півкроку вперед.

Гхола безтурботно посміхнувся. Тепер Алія пильно на нього глянула.

— Ми не обговорюватимемо речей̆, заборонених вашим Сестринством, — промовив Пол. — Я не збираюся слухати жодних розмов про гріхи, мерзоту чи вірування, що вціліли після минулих джигадів. Можете отримати моє сíм'я для ваших планів, але жодна народжена Ірулан дитина не посяде мій̆ трон.

— Твій̆ трон, — глузливо сказала вона.

— Мій̆ трон.

— То хто ж народить спадкоємця Імперії̈?

— Чані.

— Вона безплідна.

— Вона при надії̈.

Мимовільне зітхання видало їїї шок.

— Брешеш! — відрізала вона.

Стілґар рвонувся вперед. Пол застережливо підняв руку.

— Ми вже два дні знаємо, що вона носить мою дитину.

— Але Ірулан...

— Лише штучним методом. Така моя пропозиція. Превелебна Матір заплющила очі, щоб не бачити йогоо обличчя. Проклятий̆!

Так забавлятися з генетикою! У їїї грудях кипіла відраза. Наука Бене Ґессерит, повчання Батлеріанського Джигаду — усі забороняли такий̆ акт. Не слід принижувати найвищіі поривання людства.

Жодна машина не може функціонувати, як людський̆ мозок. Жодне слово, жоден учинок не повинні навіть натякати, що людей̆ можна розводити, наче тварин.

— Твоє рішення? — запитав Пол.

Вона струснула головою. Гени, многоцінні гени Атрідів — лише вони істотні. Але ж для Сестринства любовне поєднання значить більше, ніж сперма та яйцеклітинаа. Бене Ґессерит намагалися вловити душу.

Тепер Превелебна Матір зрозуміла витончену глибину пропозиції̈ Пола. Він змусив би Сестринство до співучасті в акті, що викликав би загальний̆ гнів... якби колись перестав бути таємницею. Вони не могли б проголосити такого батьківства, якщо Імператор заперечить. Така монета врятує гени Атрідів для Сестринства, але ніколи не купить трону.