11 Частина
Я думаю, що то за радість — бути живим, і питаю себе, чи зумію колись дістатися коренів цієї̈ плоті та пізнати себе такого, яким я був колись. Бо корені там є. Чи зумію я знайтии їхх завдяки власним вчинкам — це сховане в майбутньомуу. Але все, що до снаги людині, до снаги й̆ мені. Кожен мій̆ учинок може призвести до цього.
Алія. Коментарі до висловлювань гхоли
Занурений̆ у пронизливий̆ аж до крику запах прянощів та вдивляючись усередину себе крізь провидницький̆ транс, Пол побачив, що місяць стає розтягнутою кулею. Він обертався й̆ стискався зі страшним сичанням — сичанням зірки, що гасне в безмежному морі... униз... униз... униз... наче м'яч, що йогоо кинула дитина.
І місяць щез.
Місяць не зайшовв. Усвідомлення цього затопило Пола. Він зник, і місяця не стало. Земля затремтіла, по ній̆ пішли брижі, наче по шкірі переляканого звіра. Йогоо охопив жах.
Пол рвонувся, схопився на своїйй постелі, вдивляючись перед себе широко розплющеними очима. Частина йогоо свідомості дивилася назовні, частина — усередину. Зовні він побачив пласталеву вентиляційнуу решітку своєї̈ приватної̈ кімнати. Він знав, що перебуває між стінами величної̈, мов гора, споруди — йогоо власної̈ Твердині, а внутрішнім зором продовжував бачити падіння місяця.
Геть! Геть!
Зовні пласталева решітка виходила на яскравий̆ арракінський̆ полудень, а натомість усередині панувала найчорнішаа ніч. Солодкі аромати, які струменіли зливою з висадженого на даху саду, ніжно дражнили йогоо відчуття, але жодні квіткові запахи неспроможні були повернути назад зниклий̆ місяць.
Пол торкнувся стопами холодної̈ поверхні підлоги й̆ заглянув крізь решітку. Просто перед собою він бачив пологу дугу мостика,
збудованого з кристал-стабілізованих золота й̆ платини. Йогоо оздоблювали вогненні самоцвіти з далекого Сідона. Здіймаючисьь над басейномм і фонтаном, заповненими водорослими квітами, мостик вів до галереї̈ середмістя. Пол знав, що, зійшовшии на мостик, він міг би зазирнути в їхніі пелюстки — такі чисті та червоні, наче свіжі краплі крові: щойноо ця кров кружляла в жилах, а зараз розбризкалася притіненими кружечками по смарагдовій̆ заболоні.
Йогоо очі всотували довколишнє, але він залишався в'язнем викликаної̈ прянощами дрімоти.
Жахливе видиво загиблого місяця.
Видиво віщувало страхітливу особисту втрату. Можливо, він бачив крах створеної̈ ним цивілізації̈, яку згубили їїї власні амбіції̈.
Місяць... місяць... загиблий̆ місяць.
Потрібна була величезна доза прянощів, аби подолати каламуть, викликану Таро. Усе, що йомуу явилося, — це падіння місяця й̆ той̆ ненависний̆ шлях, який̆ він знав від початку. Щоб закінчився джигад, щоб затих вулкан різанини, він мусить заплатити власною дискредитацією.
Розлучися... розлучися... розлучися...
Квіткові аромати із саду на даху нагадали йомуу про Чані. Він затужив за їїї обіймамии, за руками, які пригорталися до нього, несучи кохання й̆ забуття. Але навіть Чані не могла прогнати цього видіння. Що сказала б Чані, якби він прийшовв до неї̈, сповістивши, що обдумує певну, конкретну смерть. Знаючи, що цього не уникнеш, чому б не вибрати аристократичну смерть, звівши всі порахунки з життям у розквіті, знехтувавши всіма майбутнімии своїмии роками? Померти, перш ніж згасне сила волі — хіба ж це не аристократичний̆ вибір?
Він підвівся, звернув у відкритий̆ прохід у решітці й̆ опинився на балконі — просто над ним цвіли квіти й̆ п'ялися вгору виноградні лози саду. У роті йомуу пересохло, наче після переходу пустелею.
Місяцю... місяцю, де ти?
Він згадав про звіт Алії̈, про тіло молодої̈ жінки, знайденее в дюнах. Фрименка, узалежнена від семути! Усе якнайкращее вкладалося в ненависну картину.
127
«Неможливо щось узяти у Всесвіту, — подумав він. — Усесвіт сам дає, що захоче».
На низькому столику обіч балконної̈ огорожі лежала напівзнищена мушля з морів Матері-Землі. Він узяв їїї в руки, блискучу, гладеньку, і спробував відчути, як це — переміститися назад у часі. Перламутрова поверхня відбивала мерехтливі цятки світла. Відірвавши погляд від мушлі, він глянув угору, понад сад, де небо наче палало, — у срібному сонці сяяла смуга райдужногоо пилу.
«Мої̈ фримени називають себе дітьми Місяця», — подумалося йомуу.
Він відклав мушлю й̆ рушив уздовж балкона. Чи залишає надію на порятунок це видиво гинучого місяця? Відповідь він шукав у царині містики. Усе ще перебуваючи під владою прянощів, він почувався слабким і знесиленим.
З північного пругу пласталевої̈ гори відкривався вид на споруджений̆ внизу мурашник урядових будинків, на пішохідні доріжки на дахах, якими поспішали люди повз двері, стіни й̆ кахельні мозаїкии, і здавалося, що люди зливаються з мозаїкамии. Зрештою, люди й̆ були кахлями мозаїкии! Моргнувши, він зміг втримати їхх у свідомості. Мозаїкаа.
Місяць упав і щез.
Йогоо з головою накрило відчуття, що місто можна витлумачити як химерний̆ символ йогоо Всесвіту. Будинки, які він бачив, було зведено на рівнині, де колись йогоо фримени розтрощили сардаукарські легіони. Земля, колись утрамбована воїнамии під час битв, тепер була віддана на поталу крикливому й̆ метушливому бізнесу.
Тримаючись зовнішньої̈ стіни балкона, Пол обійшовв ріг будинку. Тепер перед ним відкрилася перспектива передмість, де міська забудова губилася між скелями та навіяним із пустелі піском. На передньому плані домінував храм Алії̈; зелені й̆ чорні полотнища вздовж стін у два кілометри заввишки несли на собі місячний̆ символ Муад'Діба.
Падіння місяця.
Пол провів рукою по чолі й̆ обличчю. Метрополія-символ гнітила йогоо. Він зневажав власні думки. Таке вагання в комусь іншому викликало б йогоо гнів.
Він ненавидів своє місто!
Лють, спричинена нудьгою, билася й̆ кипіла в ньому, живлячись рішеннями, яких не можна було уникнути. Він знав, на яку стежку мусить ступити. Достатньо часто це бачив, правда ж? Бачив це!
Колись, дуже давно, він вважав себе творцем нової̈ державності. Але цей̆ витвір виявився фікцією — якимось огидним механізмом з еластичною пам'яттю, який̆ можна змінювати як завгодно, проте ледь розслабишся на мить — а він уже з виляском повернувся до попередньої̈ форми. Сили, що діяли за межами йогоо досяжності, у самих людях, були йомуу непідвладні.
Пол вдивлявся в дахи. Які скарби привільного життя ховаються під цими покрівлями? Посеред крейдяно-білихх, червоних і золотих дахів виднілися ділянки зеленої̈ рослинності. Зелень — подарунок Муад'Діба та йогоо води. Перед ним розкинулися сади та гаї̈, що суперничали з легендарним Ліваном.
«Муад'Діб витрачає воду, наче безумець», — казали фримени. Пол затулив очі долонями.
Місяць упав.
Він опустив руки й̆ проясненим поглядом подивився на свою
метрополію. Будівлі оточувала аура монструозного імперського варварства. Велетенські і яскраві, стояли вони під північним сонцем. Гіганти! Найекстравагантнішіі архітектурні стилі, які лише могла витворити очманіла історія, постали перед ним: тераси з пропорціями столової̈ гори, площі завбільшки як міста, парки, садиби — клаптики окультуреної̈ дикої̈ природи.
Високе мистецтво сусідило з дивоглядними витворами, сповненими нахабного несмаку. Окремі деталі справляли на нього враження: аркада з прадавнього Багдада... купол, що наче постав із міфічного Дамаска... арка з низькогравітаційногоо Атара1... гармонійніі підйомии й̆ химерні западини. І все це загалом створювало ефект незрівнянної̈ величі.
Місяць! Місяць! Місяць!
Він заплутався в сум'ятті почуттів. Відчував натиск несвідомих мас, бурхливе поширення людства у Всесвіті. Вони накочувалися на нього, наче гігантські припливи. Він відчував величезні міграції̈ та їхнійй вплив на людство: вири, ріки, потоки генів. Жодні целібати, жодні напади імпотенції̈, жодні прокляття неспроможні це стримати.
У цьому великому русі Муад'Дібів джигад був лише змигом ока. Бене-ґессеритська течія, корпорація, що торгує генами, була так само підхоплена цим потоком, як і він. Видіння загиблого місяця слід порівнювати з іншими легендами, іншими видіннями у Всесвіті, де навіть уявно вічні зорі слабшали, блимали, згасали...
Що значив один місяць для цього Всесвіту?
Далеко в глибині фортечної̈ цитаделі — так глибоко, що звук інколи губився в напливі голосів міста, — десятиструнний̆ ребаб бринів піснею джигаду, лементом-плачем за жінкою, зоставленою на Арракісі:
Їїї стегна як дюни, закруглені вітром,
Їїї очі сяють, як сонце влітку,
Дві товсті коси спадають на плечі,
А волосся дзвенить від водяних кілець. Мої̈ руки їїї пам'ятають шкіру, Ароматну, як амбра, пахучу, мов квіти, І, згадавши їїї, тремтять повіки...
Я згоряю у білім вогні кохання!
Він жахнувся, почувши цю пісню. Мелодія дурних істот, котрі тонуть у сентиментальності! Чим не годяща пісенька для з'їденогоо піском тіла, що йогоо бачила Алія? !
У тіні балконної̈ решітки з'явилася чиясь постать. Пол обернувся.
На сонячне світло вийшовв гхола. Йогоо металеві очі блищали.
— Це Дункан Айдагоо чи чоловік на йменняя Гайтт? — спитав Пол.
Гхола зупинився за два кроки від нього.
— Кого волів би бачити мій̆ владар?
У йогоо голосі звучала легка обережність.
—Граєшся в дзен-суніта, — гірко промовив Пол. Значення
всередині значення. Що міг би зробити чи сказати дзен-сунітський̆ філософ, аби змінити бодай̆ на одну йотуу дійсністьь, яка в цю мить відкрилася перед ними?
— Мій̆ владар засмучений̆.
Пол відвернувся, глянув на далекий̆ крутосхил Оборонної̈ Стіни, побачив створені вивітрюванням арки та контрфорси — страховинне наслідування міста. Природа забавляється з ним! Дивись, що я можу збудувати! Розгледів розколинку в далекому кряжі — місце, де зі щілини сипався пісок, і подумав: «Там! Саме там ми побили сардаукарів!»
— Що засмучує мілорда? — спитав гхола.
— Видіння, — прошепотів Пол.
— Аххх, коли тлейлаксуу тільки-но мене розбудили, у мене теж
були видіння. Я був неспокійнимм, самотнім... хоча насправді я не знав, що був самотнім. Тоді не знав. Мої̈ видіння нічого мені не показали! Тлейлаксуу пояснювали, що це була суто соматична реакція, притаманна всім — людям і гхолам. Нездужання, і нічого більше.
Пол обернувся, придивився до очей̆ гхоли — цих застиглих сталевих кульок, позбавлених виразу. Які видіння бачили ці очі?
— Дункане... Дункане... — прошепотів він.
— Мене звуть Гайтомм.
— Я бачив падіння місяця, — промовив Пол. — Він щез, загинув. Я почув гучне сичання... Земля задрижала...
— Ви надто багато часу випили, — відповів гхола.
— Запитай̆ дзен-суніта — отримаєш відповідь ментата, — промовив Пол. — Гаразд! Пропусти моє видіння крізь свою логіку, ментате. Проаналізуй̆ йогоо й̆ спрости до слів, які годяться для поховання.
— Для поховання, справді, — озвався гхола. — Ви тікаєте від смерті. Тягнетеся до наступної̈ миті, відмовляючись жити тут і зараз. Віщування! Що за милиці для Імператора!
Пола зацікавила добре йомуу пам'ятна родимка на підборідді гхоли.
— Намагаючись жити в майбутньомуу, — вів далі гхола, — ви хоч надаєте йомуу сенсу? Робите це майбутнєє дійсністюю?
— Якщо я піду дорогою мого видіння, тоді житиму, — пробурмотів Пол. — Чому ти вважаєш, що я хочу жити в цьому майбутньомуу?
Гхола знизав плечима.
— Ви просили в мене предметної̈ відповіді.
— А де знайтии ті предмети в подієвому Всесвіті? — запитав Пол. — Хіба існує остаточна відповідь? Хіба кожен розв'язок не породжує нових запитань?
— Ви перетравили стільки часу, що маєте ілюзію безсмертя, — сказав гхола. — Навіть ваша Імперія, мілорде, мусить пережити свій̆ час і померти.
— Не виставляй̆ переді мною на показ закопчених від диму олтарів, — буркнув Пол. — Я начувся доволі сумних історій̆ про богів та месій̆. Навіщо мені якісь особливі здібності, аби передбачити крах власної̈ Імперії̈, як і всіх інших? На це здатний̆ навіть останній̆ кухарчук на кухні.
Він труснув головою.
— Місяць упав!
— Ви не дозволили своєму розуму зупинитися на самому початку, — промовив гхола.
— Оце так ти мене нищиш? — з притиском спитав Пол. — Не
дозволяєш зібрати свої̈ думки?
— Чи можна зібрати хаос? — відповів гхола. — Ми, дзен-суніти,
кажемо: «Нестяжання — це найвищее збирання». Що ви можете зібрати, не зібравши спершу себе самого?
— Мене дратує видіння, а ти верзеш нісенітниці! — вибухнув Пол. — Що ти знаєш про ясновидіння?
— Я бачив оракула за роботою, — промовив гхола. — Бачив тих, котрі шукають знаків та оменів їхньоїї індивідуальної̈ долі. Вони бояться того, чого шукають.
— Моє падіння місяця реальне, — прошепотів Пол, глибоко й̆ уривчасто вдихнувши. — Він рухається. Він рухається.
— Люди завжди бояться того, що рухається саме собою, — сказав гхола. — Ви боїтесяя своїхх власних сил. Речі впадають у вашу голову нізвідки. Куди діваються, випавши звідти?
— Ти розраджуєш мене терням, — буркнув Пол.
Обличчя гхоли освітилося зсередини. На якусь мить він став чистісіньким Дунканом Айдагоо.
— Даю вам стільки розради, скільки можу, — відповів він.
Пол замислився над цим миттєвим перетворенням. Невже гхола відчував жаль, який̆ відкидала йогоо свідомість? Чи Гайтт відмовився від свого власного видіння?
— Мій̆ місяць мав ім'я, — шепнув Пол.
Дозволив, щоб видіння пропливло над ним. Хоча все йогоо єство кричало, не видав жодного звуку. Не смів говорити, боячись, що голос міг би йогоо зрадити. Атмосфера того жахливого майбутньогоо була тяжкою через відсутність Чані. Тіло, що кричало в екстазі, очі, які спалювали йогоо своїмм жаданням, голос, який̆ зачаровував йогоо, бо не вдавався до жодних штучок витонченого контролю, — усе це зникло, повернулося у воду та пісок.
Пол повільно обернувся, глянув на сучасне, на площу перед храмом Алії̈. На процесійнуу алею вийшлоо троє голомозих прочан. Мали на собі брудну жовту одіж. Схиливши голови, поспішно йшлии проти пообіднього вітру. Один із них шкутильгав, тягнув ліву ногу. Здолали дорогу проти вітру, обігнули ріг площі, зникли Полові з очей̆.
Зникли так само, як йогоо місяць. Попри те, йогоо видіння далі бовваніло перед ним. Це жахливе приречення не давало йомуу вибору.
«Плоть поступається, — подумав він. — Вічність забирає своє. Наші тіла ненадовго сколихнули ці води, ледь сп'янівши, станцювали танець перед любов'ю до життя й̆ любов'ю до себе, віддали належне кільком дивним ідеям, а тоді піддалися знаряддям Часу. Що ми можемо про це сказати? Я трапився. Мене нема... але я трапився».
