Карлсон жартує (2)

Тоді Карлсон швиденько переліз через підвіконня й̆ поклав Оскарового гаманця в миску. Гаманець не намок, бо Філле й̆ Оскар висьорбали з миски всю юшку. А годинника Карлсон повісив аж на лампу під стелею. Він там висів на видноті, погойдуючисьь на ланцюжку, і Філле, Рулле та Оскар відразу побачили йогоо, як тільки повернулися з сіней̆.

Проте Карлсона вони не помітили, бо він заліз під стіл за скатертину, що звисала майжее до самої̈ підлоги. Малий̆ теж примостився біля нього, бо він, хоч як боявся, але хотів бути разом з Карлсоном.

— Гляньте, на лампі висить мій̆ годинник! — вигукнув Оскар.— Як він міг там опинитися?

Він підійшовв до лампи, зняв годинника й̆ сховав йогоо до кишені свого жилета.

— А ось лежить і мій̆ гаманець, ви подумайтее! — знову вигукнув він, заглянувши в миску.— Ото дивина!

Рулле й̆ Філле вражено глянули на Оскара, і Філле сказав: [323]

— А у вас у селі хлопці, видно, теж маху не дають! Потім вони всі троє знов посідали довкола столу.

— Любий̆ Оскаре,— мовив Філле,— поїжж і випий̆ ще трохи.

І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їстии й̆ пити і поплескувати один одного по плечах.

Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати йогоо до своєї̈ кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й̆ тицьнув йогоо в руку Рулле.

Тоді Рулле сказав:

— Філле, я був до тебе несправедливий̆, ти шляхетна людина.

За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на

підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв йогоо, легенько торкнув за ногу Філле й̆ віддав йомуу годинника.

Тоді й̆ Філле сказав:

— Немає кращого товариша за тебе, Рулле! А невдовзі Оскар спитав:

— Де мій̆ гаманець? Де мій̆ годинник?

Тієї̈ ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле,

ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей̆, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йомуу повернули гаманця й̆ годинника.

Тоді Філле гукнув:

— Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця! А Рулле додав:

— Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої̈ речі!

Але тієї̈ миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, [324] а потім годинника і всунув їхх у руки Оскарові. Той̆ схопив свої̈ речі і сказав:

— Дякую, любий̆ Філле, дякую, любий̆ Рулле. Але більше так не жартуйтее зі мною. Тоді Карлсон з усієї̈ сили вдарив Філле по нозі.

— Ти мені заплатиш за це, Рулле! — заверещав той̆. Тоді Карлсон з усієї̈ сили

вдарив по нозі Рулле.

— Ти здурів, Філле? Чого ти б'єшся? — крикнув Рулле.

І вони посхоплювалися й̆ почали так лупцювати один одного, що всі тарілки

попадали зі столу й̆ порозбивалися в друзки.) Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.

Більше він туди не повертався.

Малий̆ теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшисьь, як миша, сидів під столом.

Філле був дужчий̆ за Рулле, він виштовхав йогоо аж до сіней̆ і ще там частував стусанами.

Тоді Карлсон і Малий̆ мерщій̆ вилізли з-під столу й̆ побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.

— Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й̆ нещасна миска! — сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.

Потім вони з Малим кинулися до вікна й̆ швидко вилізли на дах.

Малий̆ почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

— На якого біса ти, дурню, віддав йомуу годинника й̆ гаманця?

— Ти що, здурів? — відповів Рулле.— Це ж ти віддав їхх!

Почувши їхнюю лайкуу, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся. Потім

він сказав:

— Ну, на сьогодні годі. [325]

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий̆ та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад

дахами до Карлсонової̈ хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий̆. Коли вони вже майжее дійшлии туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною,

мчить пожежна машина.

— Певне, десь горить,— сказав Малий̆.— Бачиш, приїхалии пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон.— От хай̆ тільки

вони покличуть мене, і я їмм відразу допоможу. Я ж найкращийй у світі пожежник.

З даху їмм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком

Малого і довкола неї̈ зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївсяя Малий̆, згадавши про записку, що їїї він лишив у своїйй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон.— Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїйй мамі,— сказав Малий̆.— У неї̈ нерви... Коли Малий̆ подумав про це, йомуу стало шкода мами,

і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,— запропонував Карлсон. Проте Малий̆ не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже

нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре,— погодився Карлсон.— Мабуть, пора й̆ мені лягати. Звичайноо, ми

поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійноо, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменшее тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї̈ хатки.

— Гей-гопп, Малий̆! — вигукнув він.

— Гей-гопп, Карлсоне! — озвався Малий̆, не зводячи погляду з пожежника, що

дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай̆, Малий̆! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.— Не кажи

пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращийй у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайсяя з місця! — звелів він Малому.— Стій̆ спокійноо, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий̆ подумав, що це велика люб'язність пожежникова — застерегти йогоо, проте вона зовсім зайваа. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йомуу не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий̆ пожежника, коли той̆ ніс йогоо драбиною.

— Звичайноо, мама, а хто ж,— відповів пожежник.— Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий̆ згадав, що просив йогоо Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були "нерви". Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей̆

чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла йогоо; вона й̆ сміялася, й̆ плакала. Потім тато поніс йогоо додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий̆! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й̆ казала крізь сльози: [327]

— Обіцяй̆, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий̆ лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби

це був день йогоо народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама

журитиметься й̆ плакатиме? Малий̆ заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він. Мама міцно-міцно обняла йогоо.

— Подумай̆ тільки, а якби ти впав,— сказала вона.— Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий̆.

— Звичайноо, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама.— Ти ж сам знаєш,

що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонівв крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонівв крон.

— То я так дорого коштую? — здивувався Малий̆.

— Еге ж,— сказала мама і обняла йогоо ще раз.

Малий̆ міркував собі: сто тисяч мільйонівв крон, яка величезна купа грошей̆! Невже

він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.

— Слухайтее, тату,— сказав нарешті Малий̆,— якщо я справді коштую сто тисяч мільйонівв крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей̆ тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?