Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом (1)

Другого ранку заспаний̆ патлатий̆ хлопчик у смугастій̆ блакитній̆ піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на

роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай̆ на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий̆ хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час — то й̆ разом поспівати або розповісти одне одному казку.

Мама сиділа біля столу, читала газету й̆ пила каву. Малий̆ мовчки виліз до неї̈ на коліна. Мама ніжно пригорнула йогоо до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий̆ остаточно прогнав сон.

Учора ввечері мама й̆ тато гуляли трохи довше, ніж звичайноо, і коли повернулися додому, Малий̆ уже спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтикуючи йогоо, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав йогоо вуглиною. "Не дивно, що він так швидко заснув",— подумала мама. Тепер, коли їїї шибеник сидів у неї̈ на колінах, вона вирішила не відпускати йогоо від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.

— Слухай̆, Малий̆,— почала вона,— я б дуже хотіла знати, хто це вирізав дірки в твоєму простирадлі. Тільки не згадуй̆ мені про Карлсона, що живе на даху!

Малий̆ мовчав і напружено думав. Адже їхх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йомуу й̆ не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й̆ про злодіївв, бо ж мама однаково не повірить йомуу.

— Ну? — наполягала мама, не дочекавшись відповіді. [346]

— А ви не могли б спитати про це в Гунілли? — хитро сказав Малий̆, а сам подумав: "Нехай̆ Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їйй більше йнятимее віри!"

"Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло",— подумала мама. І зраділа, що їїї син — такий̆ гарний̆ хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

— Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? — сказала мама.

— Еге ж, люблю,— відповів Малий̆.

Мама знов почала читати газету, а Малий̆ тихенько сидів у неї̈ на колінах і думав

собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужчее... маму, потім тата. Любить він

ще Боссе і Бетан... Так, здебільшого він їхх справді любить... особливо Боссе. Проте часом він такий̆ сердитий̆ на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайноо, найкращее було б одружитися з мамою... але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнулаа думка, що дуже йогоо стурбувала. [347]

— Слухайте, мамо,— занепокоєно спитав він.— А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.

— Чого це тобі раптом спало таке на думку? — спитала вона.

В їїї голосі бринів сміх, і Малий̆ злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:

— Чому ти так думаєш?

— Таж мені дістався старий̆ велосипед Боссе,— пояснив Малий̆.— І йогоо старі ковзани... І ті ковзани, що він катався, коли був такий̆, як я... Я доношую йогоо старі піжами, капці і все інше...

— Ну, а старої̈ жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю,— поважно вже сказала мама.

— А чи не можна мені буде одружитися з вами? — спитав Малий̆.

— Очевидно, ні,— відповіла мама.— Адже я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

— Як погано вийшлоо, що і я, і тато любимо вас,— незадоволено сказав Малий̆. Мама засміялася і сказала:

— Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

— Добре вам так казати,— зітхнув малий̆.— Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.

І Малий̆ задумався. Він міркував про те, що йомуу, певне, буде не так уже й̆ приємно жити.весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й̆ Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

— Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й̆ не дістану пса? [348]

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майжее такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

— Знаєш, Малий̆,— мовила вона,— я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

— Ви завжди так,— з докором сказав Малий̆.— Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

Сьогодні Малому було приємно йтии до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшлии разом, як завжди, і Малий̆ тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайоміі з Карлсоном.

— Він такий̆ веселий̆, еге ж? — сказала Гунілла.— Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

— Не знаю,— відповів Малий̆.— Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає — коли йомуу заманеться.

— Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні,— мовив Крістер.— Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

— Звичайноо, можна,— відповів Малий̆.

Раптом з'явилася ще одна істота, що захотіла йтии разом з ними. Саме тоді, як діти

мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний̆ невеличкий̆ пудель. Він обнюхав коліна Малого й̆ привітно дзявкнув.

— Гляньте, який̆ гарненький̆ песик! — радісно вигукнув Малий̆.— Він, певне, боїтьсяя машин на вулиці і просить, щоб я перевів йогоо на той̆ бік!

Малий̆ залюбки переводив би йогоо через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближчее до ніг Малого. [349]

— Ох, який̆ він гарний̆,— сказала Гунілла.— Ходи сюди, песику!

— Ні, він хоче йтии зі мною,— сказав Малий̆ і взяв цуценя за нашийникаа.— Він уже полюбив мене.

— Мене він теж полюбив,— сказала Гунілла. Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки йогоо любили. А Малий̆ полюбив йогоо. О, як він йогоо полюбив! Він нахилився й̆ почав голубити песика [350] та називати йогоо найніжнішимии словами — виходило, що то найкращийй, наймилішийй, найдорожчийй собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними. Малий̆ враз загорівся божевільною думкою.

— Певне, йомуу ніде жити! — сказав він.— Певне, в цього песика немає господаря!

— Що ти вигадуєш! Звичайноо, є,— мовив Крістер.

— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий̆.— Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в

нього самого був Йофаа!

— Ходи до мене, песику! — покликав Малий̆, дедалі більше вмовляючи себе, що

цуценяті ніде жити.

— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому,— попередив Крістер.

— А я цього й̆ хочу,— відповів Малий̆.— Нехай̆ іде. І цуцик справді подався за ними.

Так вони дійшлии до самого будинку, де жив Малий̆. Тоді Малий̆ узяв цуценя на руки й̆ поніс нагору.

— Я спитаю мами, чи можна мені залишити йогоо в себе,— схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий̆ довідався з неї̈, що мама внизу, в пральні, і що він може зайтии до неї̈, коли йомуу чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого. Діти кинулися за ним. Малий̆ нетямився з радощів.

— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.

Цієї̈ самої̈ миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

— Гей-гопп! — крикнув він.— Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася

шерсть? [351]

— Це ж не Йофаа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий̆.— Це мій̆ собака.

— Ні, не твій̆,— заперечив Крістер.

— У тебе нема собаки,— озвалась і собі Гунілла.

— А от у мене там, нагорі, тисячі собак,— сказав Карлсон.— Найкращийй у світі

собачник — це...

— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе,— перебив йогоо Малий̆.

— То їхх просто не було вдома,— пояснив Карлсон.— Вони всі порозліталися. Адже мої̈ собаки вміють літати, як і я.

Малий̆ не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з йогоо маленьким ласкавим цуценям.

— Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря,— знову сказав він.

Гунілла нахилилась до собаки.

— Принаймніі на нашийникуу в нього написано "Аль-берг",— мовила вона.

— Звісно, це прізвище йогоо господаря,— додав Крістер.

— А може, той̆ Альберг уже помер? — сказав Малий̆.— А як він навіть живий̆, то не

любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з'явилась інша чудова думка.

— А може, це собаку звуть Альбергом? — сказав він і з надією глянув на Крістера й̆

Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

— У мене багато собак теж звуться Альбергами,— мовив Карлсон.— Гей-гопп,

Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й̆ весело загавкало.

— Ось бачите! — вигукнув Малий̆.— Він знає, що йогоо звуть Альберг! Ходи сюди,

любий̆ Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя. [352]

— На нашийникуу є й̆ номер телефону,— безжально сказала вона.

— Ну й̆ що ж, собака має власний̆ телефон,— мовив Карлсон.— Скажи йомуу, хай̆

зателефонує й̆ попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої̈ собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

— Один із моїхх собак — до речі, йогоо теж звати Альберг — якось днями затримався,— вів далі Карлсон,— і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої̈ майорихии, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: "Ви набрали не собачий̆ номер".— "Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?" — ввічливо спитав Альберг. От який̆ він розумний̆ пес!

Малий̆ не слухав Карлсона. Йогоо тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий̆ не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й̆ сказав:

— Я не граюся! Ти тільки й̆ знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й̆ Крістер підтримали йогоо. Карлсон миттю перестав супитись.

— Давайтее влаштуємо виставу,— запропонував він.— Відгадайтее, хто найкращийй у світі штукар?

Малий̆, Гунілла й̆ Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

— Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу,— сказав Карлсон.

— Так,— відповіли діти.

— І домовилися, що вхідний̆ квиток коштуватиме один цукерок,— вів далі Карлсон.

— Так,— погодились діти.

— І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійнуу справу,— мовив

Карлсон. [353]

— Хай̆ буде так,— сказали діти трохи здивовано.

— І що є тільки одна благодійнаа справа — догоджати Карлсонові, що живе на даху. Діти ззирнулися.

— А може...— почав Крістер.

— Ми домовилися! — закричав Карлсон.— А то я не граюся.

Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й̆ розповіли всім дітям, що нагорі в Малого

зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п'ять ере, подався до крамнички купувати "вхідний̆ цукерок".

Потім Гунілла стала біля дверей̆ до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їхх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: "На добродійніі заходи".

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий̆ гавкіт.

— Що нам показуватимуть? — спитав один хлопчик, на ім'я Кірре.— Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій̆ цукерок.

Ні Малий̆, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йомуу завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з'явився Малий̆. Він тримав на руках цуценя.

— Зараз ви побачите найкращогоо в світі штукаря і вчену собаку Альберга,— виголосив він.

— Як вам уже сказали... виступає найкращийй у світі штукар,— почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з'явився Карлсон. Голову йомуу прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий̆ фартух, зав'язавши йогоо поворозки спереду в розкішний̆ бант. Фартух правив Карлcонові [354] за чорний̆ плащ, такий̆, як звичайноо носять штукарі. Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.

Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й̆ показав усім, що циліндр порожній̆,— так само, як роблять штукарі.

— Прошу, шановні панове, переконайтесяя, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!

"Зараз він витягне звідти кролика,— подумав Малий̆, бо таке він бачив колись у цирку.— Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!"

— Як я вже сказав, тут нічого немає,— похмуро вів далі Карлсон.— І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете,— додав він.— Я бачу, що тут сидять [355] малі ненажери і їдятьь цукерки. Зараз ми пустимо циліндр по колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійнуу справу.