Карлсон приходить на іменини (1)

Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий̆ лаштувався їхатии до бабусі.

Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої̈ іменини! Чи не від самого того дня, коли йомуу минуло сім років.

Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майжее стільки, як між різдвяними святами!

Увечері напередодні іменин Малий̆ мав розмову з Карлсоном.

— Завтра в мене день народження,— сказав Малий̆.— Прийдутьь Гунілла й̆ Крістер, і в моїйй кімнаті для вас накриють стіл...— Малий̆ замовк і спохмурнів.— Я б залюбки запросив і тебе,— додав він,— але ж...

Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й̆ просити в неї̈ дозволу. Карлсон насупився, як ніколи, й̆ заявив:

— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хоч повеселитися.

— Гаразд, гаразд, приходь,— квапливо сказав Малий̆.

Ні, хай̆ буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати

іменин без Карлсона. [361]

— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон. Він уже перестав супитися.

— Звісно, тортом,— відповів Малий̆.— Мені спечуть іменинний̆ торт з вісьмома

свічечками.

— Оце добре! — втішився Карлсон.— Слухай̆, знаєш, що мені спало на думку?

— А що? — спитав Малий̆.

— Попроси маму, нехай̆ вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома

свічечками вісім тортів з однією свічечкою.

Малий̆ не думав, що мама на таке згодиться.

— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.

— Не знаю,— відповів Малий̆ і зітхнув.

Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільшее в світі бажає.

— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують,— сказав він.— Але, звичайноо, я

матиму багато інших подарунків. [362]

Тому я вирішив бути веселий̆ цілий̆ день і зовсім не думати про пса.

— Крім того, ти маєш мене,— сказав Карлсон.— А я ж, сподіваюсь, трохи кращий̆ за

собаку!

Він схилив набік голову і глянув на Малого.

— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їхх треба зразу віддати на благодійнуу справу.

— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їхх тобі. Малий̆ залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.

— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їдуу до своєї̈ бабусі,— сказав Малий̆. Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:

— Я теж поїдуу до своєї̈ бабусі. Вона набагато бабусіша за твою.

— А де твоя бабуся живе? — спитав Малий̆.

— У будинку, де ж іще? Чи ти, може, гадаєш, що в неї̈ немає хати і вона цілу ніч бігає?

Більше вони не говорили ні про Карлсонову бабусю, ні про день народження Малого, бо було вже пізно і Малий̆ мусив якнайшвидшее лягати в ліжко, щоб не проспати своїхх іменин.

Настав ранок. Малий̆, прокинувшись, лежав і чекав, що ось-ось відчиняться двері і всі зайдутьь вітати йогоо — з іменинним тортом і подарунками. Хвилини спливали страшенно довго. Малий̆ уже не міг дочекатися. Йомуу аж млосно стало з нетерпіння.

Та ось у передпокої̈ почулася хода і з-за дверей̆ долинув спів: "На многі літа". Двері відчинились, і на порозі з'явилися всі — мама, тато, Боссе й̆ Бетан.

Малий̆ підвівся на ліжку, і очі в нього заблищали,

— Вітаємо тебе, любий̆ синку! — мовила мама. [363]

— Вітаємо! — проказали всі.

І перед Малим поставили тацю. На ній̆ був торт з вісьмома свічечками та інші

подарунки.

Подарунків було багато — хоч, здається, менше, ніж він звичайноо отримував на

іменини. Тільки чотири пакуночки. Малий̆ швидко порахував їхх.

Але тато сказав:

— Може, ти вдень одержиш ще щось — не конче ж усі подарунки діставати вранці. Малий̆ дуже радів своїмм чотирьом пакуночкам. У них виявились: коробка

кольорових олівців, іграшковий̆ пістолет, книжечка й̆ нові сині штанці. Все йомуу страшенно сподобалось. Які вони гарні — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан! Ніхто не має таких гарних батьків і таких уважних сестри та брата!

Малий̆ кілька разів вистрілив із пістолета. Звук був чудовий̆. Вся родина сиділа на краю ліжка і слухала, як він стріляє. О, він дуже любив їхх усіх! [364]

— Подумати лише, минуло вже вісім років, відколи цей̆ пуцьвірінок з'явився на світ! — сказав тато.

— Так, час збігає! — зітхнула мама.— А пам'ятаєш, який̆ того дня був дощ у Стокгольмі?

— Мамо, то я народився тут, у Стокгольмі? — спитав Малий̆. — Ну звичайноо, в Стокгольмі,— відповіла мама.

— Але ж Боссе й̆ Бетан народилися в Мальме?

— Так, у Мальме.

— А ви, тату, народилися в Ґетеборзі? Ви якось мені казали... — Авжеж,— відповів тато.

— А ви, мамо, де народилися?

— В Ескільтуні,— сказала мама. Малий̆ палко обняв їїї.

— Яке щастя, що ми всі зустрілися! Всі з ним погодились.

Потім вони ще раз проспівали Малому "На многі літа", а Малий̆ ще раз вистрілив з пістолета. І який̆ був луск!

Протягом дня він ще не раз стріляв із пістолета, чекав на гостей̆ і все згадував татові слова про те, що. може, вдень будуть іще якісь подарунки. На мить він повірив, що станеться диво — йомуу подарують собаку але відразу ж зрозумів, що такого не може бути, і навіть вилаяв себе за дурні мрії̈. Адже він вирішив не думати сьогодні про собаку і бути веселим цілий̆ день

І Малий̆ справді був веселий̆.

Зразу ж після обіду мама почала накривати стіл ; йогоо кімнаті. Вона прибрала стіл квітами і принесла три найкращі рожеві чашечки

— Мамо,— сказав Малий̆,— треба чотири чашки. [365]

— Навіщо чотири? — здивувалася мама.

Малий̆ збентежився. Тепер він мусив признатися, що запросив на іменини й̆

Карлсона, хоч мама, звичайноо, не буде рада.

— Карлсон, що живе на даху, також прийдее до мене,— сказав Малий̆ і твердо

подивився мамі в очі.

— Ох,— зітхнула мама.— Ну що ж, хай̆ приходить. Адже сьогодні твої̈ іменини.

Вона погладила Малого по русявій̆ голівці.

— Скільки ще в тебе дитячих вигадок, Малий̆. Навіть не віриться, що тобі вже вісім

років... Якого ж ти насправді віку?

— Я чоловік у розквіті сил,— поважно відповів Малий̆.— Достоту, як Карлсон!

Час повільно минав. Уже давно настало те "вдень", що про нього казав тато, але

ніяких більше подарунків Малий̆ не одержав.

Та врешті один він таки дістав.

Боссе й̆ Бетан — у них ще не почалися канікули — повернулися зі школи і відразу

ж зачинилися в кімнаті Боссе. Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.

За деякий̆ час вони вийшлии, і Бетан, сміючись, вручила йомуу пакунок. Малий̆ дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:

— Спершу прочитай̆ вірша на пакунку.

Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.

Ось що він прочитав: Кожну днину, повсякчас Ти канючив пса у нас.

Тож сестричка й̆ братик — ах! — [366]

Хоч набігалися страх,

А купили тобі пса.

Це не песик, а краса!

Оксамитовий̆, пухкий̆,

І ласкавий̆, і м'який̆,

Не попросить їстии й̆ пити,

Буде він тебе любити.

Малий̆ стояв, мов укопаний̆, і не казав ні слова.

— Ну, а тепер розв'яжи пакунок,— мовив Боссе.

Та Малий̆ кинув пакунок на підлогу, і з очей̆ йомуу бризнули сльози. — Чого ж ти, Малий̆, що з тобою? — спитала Бетан.

— Не плач, Малий̆, не треба! — засмучено сказав Боссе.

Бетан обняла йогоо.

— Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш? Малий̆ рвучко випручався

від неї̈. Обличчя в нього було мокре від сліз.

— Ви ж знали,— схлипнув він,— ви ж знали, що я хотів живого собаку! А ви ще й̆

дратуєте мене...

Він побіг до своєї̈ кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла

й̆ мама. Проте Малий̆ не слухав, що вони йомуу казали,— він аж тіпався з плачу.

Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий̆ день бути веселим, навіть коли й̆

не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика... Згадуючи про це, Малий̆ знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.

Мама, Боссе й̆ Бетан стояли навколо ліжка Малого Вони теж були зажурені.

— Треба зателефонувати татові й̆ попросити, щоб вії̈ прийшовв з роботи трохи раніше,— сказала мама. [367]

Малий̆ плакав... Що з того, що тато прийдее додому? Все тепер здавалося Малому безнадійноо смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.

Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшовв додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий̆. Найкращее було б тепер умерти, і тоді Боссе й̆ Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той̆ їмм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на йогоо іменини, коли він був ще живий̆...

Та ось усі знов зібралися коло йогоо ліжка — і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий̆ ще глибше занурив обличчя в подушку.

— Слухай̆, Малий̆, там біля дверей̆ на тебе хтось чекає,— сказав тато. Малий̆ не озвався. [368]

Тато поторсав йогоо за плече.

— Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!

— То Гунілла або ж Крістер,— неприязно промурмотів Малий̆. — Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! — сказала мама.

— Я не знаю ніякого Бімбо! — промурмотів Малий̆ ще неприязніше.

— Ти йогоо справді не знаєш,— сказала мама.— Але він дуже хоче познайомитисяя з тобою.

Тієї̈ миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.

Малий̆ напружив м'язи і вчепився в подушку. Ні, це йомуу уявляється.

Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий̆ аж підскочив на ліжку.

— То пес? — спитав він.— Справжній̆ живий̆ пес?

Тоді Боссе кинувся до сіней̆ і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це

все тільки сон! — маленьку таксу.

— Це мій̆ живий̆ песик? — прошепотів Малий̆.

В очах йомуу ще й̆ досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося,

Малий̆ боїтьсяя, що цуценя може кожної̈ миті зникнути, як марево.

Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йомуу обличчя,

скавчало й̆ гавкало, обнюхувало йомуу вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий̆!

— Тепер ти радий̆, Малий̆? — запитав тато.

Малий̆ тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий̆ щасливий̆, що йомуу аж

защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, .коли ти по-справжньому щасливий̆? [369]

— А той̆ оксамитовий̆ песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий̆? — спитала Бетан.— Ми й̆ гадки не мали тебе дратувати... так жорстоко,— додала вона.

Малий̆ усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до їїї слів, бо саме розмовляв з Бімбо.

— Бімбо, любий̆ Бімбо, ти — мій̆ собака! Потім він сказав мамі:

— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращіі в світі собаки.

Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.

О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йомуу цей̆ день. Подумати тільки, адже Гунілла й̆ Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й̆ такого гарного, найкращогоо в світі!

Але раптом він занепокоївсяя:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатимуу до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш йогоо ось у цьому кошику,— відповіла мама й̆ показала на

маленького кошика, що йогоо Боссе приніс із сіней̆ разом з цуценям.

— Добре,— зрадів Малий̆.

Пролунав дзвінок. Це прийшлии Гунілла й̆ Крістер. Малий̆ кинувся їмм назустріч і

закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який̆ чудовий̆! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: —

Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й̆ від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й̆

закричала:

— О, який̆ же він гарненький̆!

Малому було приємно слухати такі слова. [370]

— Майжее такий̆ гарний̆, як Йофаа,— мовив Крістер.

— Навіть кращий̆,— сказала Гунілла.— І куди кращий̆ за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий̆,— погодився Крістер.

Малий̆ подумав, що і Гунілла й̆ Крістер чудові приятелі. І він запросив їхх до

іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та

сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний̆ торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий̆ глечик гарячого шоколаду й̆ почала наливати йогоо в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав їїї Малий̆. [371]

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий̆, я майжее певна, що

він сьогодні не прийдее. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо. Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшовв на

йогоо свято.

Гунілла й̆ Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їхх бутербродами. Малий̆

поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшлаа, залишивши дітей̆ самих.

Боссе просунув носа в двері й̆ гукнув:

— Не з'їжтее весь торт, залиште й̆ нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку,— пообіцяв Малий̆.— Хоч це й̆ несправедливо:

адже ви стільки з'їлии іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.