×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 19-20 Частина (2)

19-20 Частина (2)

Коли Вероніка перестала говорити, запала гнітюча тиша. Доктор і пацієнтка дивилися одне одному в очі, зачаровані, а то й збентежені такою кількістю можливостей, які криються у звичайнісіньких двадцяти чотирьох годинах.

— Я можу вам дати деякі збудливі засоби, хоча заживати їх не рекомендую, — сказав нарешті доктор Іґор. — 3 ними ви не заснете, але й втратите спокій, потрібний для того, що ви собі набажали.

Вероніці потроху ставало зле; щоразу після цього уколу щось коїлося з її тілом.

— Ви дуже зблідли. Вам, мабуть, краще повернутися до ліжка. Завтра поговоримо.

Її знову потягло на сльози, але вона втрималася.

— Ви ж знаєте, що завтра для мене вже не буде. Я втомилася, докторе Іґоре, дуже втомилася. Ось чому я прошу таблетки. Я провела безсонну ніч, напівзневірена й напівупокорена. Може, мною знов оволодіє отой істеричний страх, як учора, а навіщо він мені? Якщо мені лишилися всього двадцять чотири години життя, а переді мною стільки нових переживань, — навіщо мені відчай?

Будь ласка, докторе Іґоре, дозвольте мені прожити ту дрібку часу, який мені відведено, — адже і ви, і я знаємо, що завтра буде вже пізно.

— Йдіть спати, — звелів доктор, — і приходьте сюди опівдні. Тоді й поговоримо.

Вероніка побачила, що виходу немає.

— Зроблю, як ви кажете, але чи не можна з вами поговорити ще бодай кілька хвилин?

— Але дійсно кілька. В мене нині маса справ.

— Я коротко. Минулої ночі я вперше мастурбувала цілком вільно, без комплексів. Я уявляла собі те, про що колись навіть не наважувалася думати, отримувала насолоду від такого, що раніше викликало в мене страх або відразу.

Доктор Іґор набрав якомога офіційнішого вигляду. Він не знав, куди заведе ця розмова, а мати проблеми з начальством йому не хотілося.

— Виявилося, що я збоченка, докторе. Я хочу знати, чи не це якимось чином привело мене до самогубства. В мені є стільки всіляких дивних речей, про існування яких я й не підозрювала.

«Треба щось їй відповісти, — подумав він. Ще зарано викликати медсестру, щоб мати свідка цієї розмови й уникнути звинувачень у сексуальному надуживанні».

— Кожному з нас чогось хочеться, — відповів він. — І нашим партнерам теж. А що тут поганого?

— Скажіть мені, що.

— Все погано. Адже коли хочеться усім, а вдається одиницям, усі стають боягузами.

— Навіть, якщо ті одиниці праві?

— Зазвичай правий той, хто сильніший. Але в цьому випадкові, хоч як це парадоксально, саме боягузи стають сміливцями, здатними нав'язати іншим свої ідеї.

Доктор Іґор не хотів заглиблюватися далі.

— А тепер, прошу, йдіть і трохи відпочиньте; мені треба оглянути інших пацієнтів. Якщо ви виконаєте мою вказівку, я подумаю, що можна буде зробити стосовно вашого другого прохання.

Вероніка вийшла з кабінету. Наступним пацієнтом була Зедка, яку треба було виписувати, але доктор Іґор попросив її трохи зачекати, — мусив дещо занотувати після цієї бесіди.

Він включить до своєї дисертації на тему вітріолу великий розділ, присвячений сексу. Зрештою, секс був причиною багатьох неврозів і психозів, бо, на його переконання, нереалізовані еротичні фантазії — це електричні імпульси мозку, які вивільняють свою енергію деінде.

Доктор Іґор якось прочитав цікаву монографію про сексуальні збочення — садизм, мазохізм, гомосексуальність, копрофагію, копрофілію — список можна було продовжувати до безконечності.

Спочатку він розумів ці явища як відхилення психіки окремих непристосованих людей, що були нездатні до здорових стосунків зі своїми партнерами. Але що більше працював психіатром, то швидше, розмовляючи з пацієнтами, збагнув, що буквально кожен може розповісти якусь незвичну історію. Пацієнти розташовувались у зручних кріслах у його кабінеті, втуплювались у підлогу й заводили нескінченні монологи про власну «хворобу» (ніби це не він тут був доктором! ), а чи «збочення» (немовби не він, психіатр, мав вирішувати, що є збоченням, а що ним не є! ).

І ось, одне за одним, ці «нормальні» люди розповідали про еротичні фантазії, описані в отій популярній монографії: праці, яка, фактично, відстоювала право кожного на той оргазм, якого йому хотілося — при умові, що не порушувалося таке ж право його партнера.

Жінки, котрі вчилися в церковних школах, мріяли про сексуальне приниження; чоловіки в костюмах і при краватках, високопоставлені урядовці, розповідали про кругленькі суми, витрачені на румунських повій лише для того, щоб полизати їм ступні. Хлопці, котрі любили інших хлопців, дівчата, закохані у своїх шкільних подруг. Чоловіки, що охоче спостерігали б за власними дружинами у ліжку з незнайомцем, жінки, котрі мастурбували при найменшій підозрі на зраду чоловіка. Матері, котрі ледь стримували бажання віддатися першому-ліпшому, хтоб лиш задзвонив у двері, батьки, котрі описували свої таємні пригоди з дивакуватими трансвеститами, що якимось чудом прослизали крізь суворий прикордонний контроль...

А ще оргії. Він мав враження, що кожен з його пацієнтів принаймні раз у житті хотів би взяти участь у оргії.

Доктор Іґор відклав на мить ручку й задумався: а як щодо нього самого? Так, і він би цього хотів. Оргія, в його уявленні, була б чимось цілком анархічно-веселим, якби взагалі не йшлося про оволодівання, лишень про збудження й насолоду.

Чи не було це однією з найголовніших причин, чому так багато людей отруєно гіркотою? Шлюби, обмежені моногамією, в межах якої, згідно з дослідженнями, що їх доктор Іґор зберігав у своїй медичній бібліотеці, сексуальний потяг зникав уже на третій- четвертий рік співжиття. Опісля жінка відчувала, що вона небажана, чоловік опинявся в своєрідній пастці, а стосунки їхні поступово роз'їдав вітріол, або ж гіркота.

Люди розмовляли з психіатром відвертіше, ніж зі священиком, бо лікар не погрожував їм Пеклом. Упродовж своєї довгої кар'єри психіатра, доктор Іґор наслухався, мабуть, усього, що тільки можна було розповісти.

Розповісти, бо рідко хто все це робив.

Навіть після стількох років праці він дивувався, чому всі так бояться ставати інакшими.

А коли питався, чому, то найчастіше чув у відповідь: «Мій чоловік подумає, що я повія», або: «Моя дружина заслуговує на повагу з мого боку».

Переважно на цьому розмова припинялася. Не було сенсу пояснювати, що кожен має свою сексуальну індивідуальність, не менш неповторну, ніж відбитки пальців; ніхто не хотів у це вірити. Нічим

себе не стримувати в ліжку було надто небезпечно; завжди існувало побоювання, що той, другий може й надалі лишитися рабом упереджень.

«Я не збираюся змінювати світ», — упокорено подумав доктор Іґор і попросив медсестру направити до нього постдепресивну Зедку. «Але, принаймні, викладу свої думки в дисертації».

Едуард бачив, як Вероніка вийшла з кабінету доктора Іґора й попрямувала до своєї палати. Йому хотілось поділитися з нею своїми таємницями, відкрити їй своє серце так само вільно й відверто, як вона відкрила йому минулої ночі своє тіло.

Це стало одним із найсуворіших випробувань відтоді, як три роки тому його поклали до Віллету з діагнозом «шизофренія». Але він вистояв і був собою задоволений, хоча його й почало непокоїти бажання повернутися в цей звичайний світ.

«У цьому не буде сенсу. Всі знають, що ця дівчина не протягне й тижня».

А може, саме тому добре було б розповісти їй свою історію. За три роки він розмовляв тільки з Марі, та й то не був певен, що вона його до кінця зрозуміла; сама мати, вона могла бути однієї думки з його батьками, які бажали йому тільки добра, а його Видіння Раю вважали мріями юнака, що втратив контакт із реальним світом.

Видіння Раю. Ось що привело його до пекла, до нескінченних сварок із родиною, до такого потужного почуття вини, що він уже не годен був нічого робити й відтак знайшов собі прихисток в іншому світі. Якби не Марі, він і далі жив би в цій душевній ізоляції.

Марі взяла над ним опіку й допомогла відчути, що його знову хтось любить. Завдяки їй Едуард досі не втратив чуття реальності.

Кілька днів тому молода дівчина його віку сіла за піаніно й заграла «Місячну сонату». У ньому знову пробудився неспокій, пов'язаний з Видіннями Раю, але годі було збагнути, що його спричинило — чи то музика, чи дівчина, чи місяць, а чи задовгий час, проведений ним у Віллеті.

Провів її до жіночої палати, але на дверях медсестра заступила йому шлях.

— Тобі не можна сюди заходити, Едуарде. Піди до саду, вже починає світати, нині буде гарний день.

Вероніка озирнулася.

— Я трохи посплю, — лагідно мовила вона. — Поговоримо, коли я прокинусь.

Не знати чому, але цей юнак уже став часткою її світу, принаймні, того, що їй ще лишився. Була певна, що Едуард розуміє її музику, цінує її хист: хоча він не сказав ані слова, очі в нього були вельми промовисті.

Як і в цю хвилину — коли говорили їй про те, чого вона воліла не чути.

Про ніжність. Про любов.

«Поруч з розумово хворими й сама мимоволі збожеволієш. Шизофреніки нічого такого не відчувають, принаймні, не до інших людей».

Вероніці захотілося його поцілувати, але вона цього не зробила; медсестра доповіла б доктору Іґору, а той, звичайно ж, не дозволить вийти за межі Віллету дівчині, котра цілує шизофреніків.

Едуард теж глянув на медсестру. Вероніка вабила його значно сильніше, ніж він хотів би, але йому не можна втрачати самовладання. Краще порадитися з Марі, єдиною, кому він довіряв свої таємниці. Безперечно, вона йому скаже те, що він і хотів почути, адже в його ситуації закохуватись небезпечно й безглуздо. Марі порадить Едуардові не поводитися так недоречно, а знову стати нормальним шизофреніком (після чого весело сміятиметься з власного каламбуру).

Він поснідав разом з іншими пацієнтами в їдальні й вийшов надвір для традиційної прогулянки. «Приймаючи сонячні ванни» (того дня була мінусова температура), він намірявся був підійти до Марі, але виглядало, що вона хоче побути на самоті. А раз так, не слід до неї заговорювати, — Едуард достатньо добре знав, що таке самотність, аби шанувати потреби інших людей.

Зате до Едуарда підійшов новий хворий, — очевидно, ще ні з ким не знайомий.

— Бог покарав людство, — сказав хворий. — І наслав на нього чуму. Але я бачив його в снах, і він просив мене прийти порятувати Словенію.

Едуард пішов від нього геть, а той заволав йому вслід: «Думаєш, я здурів? То почитай Євангеліє! Господь послав єдинородного свого сина, і син знову воскрес!»

Але Едуард його вже не слухав. Дивився на навколишні гори й дивувався сам собі. Чому йому хочеться втекти звідси, коли він нарешті віднайшов спокій, якого так прагнув? Навіщо знову ганьбити своїх батьків, коли вже владналися всі родинні проблеми? У збудженні став крокувати туди-сюди, очікуючи, коли Марі вийде зі своєї мовчанки, щоб з ним поговорити, але вона й далі мала відсторонений вигляд.

Він знав, як утекти з Віллету. Попри надійну охорону, там було досить багато лазівок — недоглянутих, тому що люди, які опинялись у Віллеті, не мали великого бажання втікати звідси. На мур із західного боку досить легко було видряпатися — стільки на ньому було виступів і заглиблень; будь-хто міг перелізти через нього й опинитися в полі, на дорозі, що вела на північ, до Хорватії. Війна закінчилась, брати знову стали братами, кордони вже не охоронялися так пильно, як раніше; за сприятливих обставин він міг би через якихось шість годин бути в Белграді.

Едуард уже кілька разів виходив на цю дорогу, але завжди вирішував повертатися, — не було знаку йти вперед. Тепер усе змінилося: знак нарешті з'явився; він мав образ молодої зеленоокої дівчини з каштановим волоссям і трохи здивованим виглядом людини, котра гадає, що знає, чого вона хоче.

Едуард вирішив перелізти через мур, втекти зі Словенії й ніколи більше не вертатись. Але дівчина спить, а він хотів, принаймні, попрощатися з нею.

Коли закінчилися сонячні ванни і «Братство» зібралось у вітальні, Едуард долучився до них.

— Що тут робить цей лунатик? — спитав найстарший братчик.

— Не чіпайте його, — сказала Марі. — Зрештою, ми всі тут ненормальні.

Братчики засміялися й почали обговорювати вчорашню лекцію. Всіх цікавило, чи може суфійська медитація змінити світ? Висловлювалися різні теорії, пропозиції, методики, протилежні ідеї, критикували лектора, пропонували варіанти вдосконалення випробуваних століттями засобів.

Едуарда нудили такі дискусії. Ці люди ізолювали себе в психіатричній лікарні й намірилися рятувати світ, нічим, власне, й не ризикуючи, бо знали, що світ глузуватиме з них, хоча деякі їхні ідеї були б вельми корисні. Кожен мав власну теорію з будь-якого приводу, й кожен вважав лише свої погляди вартими визнання. Вони проводили в розмовах цілісінькі дні, ночі, тижні й роки, не припускаючи навіть, що будь-яка ідея, добра чи погана, існує тільки тоді, коли хтось намагається її застосувати на практиці.

Що таке суфійська медитація? Що таке Бог? Що таке спасіння, — якщо світ узагалі потребує спасіння? Ніщо. Якби ж то всі тут — та й поза Віллетом також — просто жили своїм життям і давали жити іншим, Бог був би в кожній миті, в кожному зерняткові, в кожній хмаринці. Бог уже був тут, але ж людям здавалося, що вони все ще мають його шукати, бо надто просто було визнати, що актом віри є життя.

Коли він учора підслухував їх, чекаючи на Вероніку, то чув, як їх навчав майстер суфізму: просто дивіться на троянду. Чого ж іще треба?


19-20 Частина (2)

Коли Вероніка перестала говорити, запала гнітюча тиша. Доктор і пацієнтка дивилися одне одному в очі, зачаровані, а то й збентежені такою кількістю можливостей, які криються у звичайнісіньких двадцяти чотирьох годинах.

— Я можу вам дати деякі збудливі засоби, хоча заживати їх не рекомендую, — сказав нарешті доктор Іґор. — 3 ними ви не заснете, але й втратите спокій, потрібний для того, що ви собі набажали.

Вероніці потроху ставало зле; щоразу після цього уколу щось коїлося з її тілом.

— Ви дуже зблідли. Вам, мабуть, краще повернутися до ліжка. Завтра поговоримо.

Її знову потягло на сльози, але вона втрималася.

— Ви ж знаєте, що завтра для мене вже не буде. Я втомилася, докторе Іґоре, дуже втомилася. Ось чому я прошу таблетки. Я провела безсонну ніч, напівзневірена й напівупокорена. Може, мною знов оволодіє отой істеричний страх, як учора, а навіщо він мені? Якщо мені лишилися всього двадцять чотири години життя, а переді мною стільки нових переживань, — навіщо мені відчай?

Будь ласка, докторе Іґоре, дозвольте мені прожити ту дрібку часу, який мені відведено, — адже і ви, і я знаємо, що завтра буде вже пізно.

— Йдіть спати, — звелів доктор, — і приходьте сюди опівдні. Тоді й поговоримо.

Вероніка побачила, що виходу немає.

— Зроблю, як ви кажете, але чи не можна з вами поговорити ще бодай кілька хвилин?

— Але дійсно кілька. В мене нині маса справ.

— Я коротко. Минулої ночі я вперше мастурбувала цілком вільно, без комплексів. Я уявляла собі те, про що колись навіть не наважувалася думати, отримувала насолоду від такого, що раніше викликало в мене страх або відразу.

Доктор Іґор набрав якомога офіційнішого вигляду. Він не знав, куди заведе ця розмова, а мати проблеми з начальством йому не хотілося.

— Виявилося, що я збоченка, докторе. Я хочу знати, чи не це якимось чином привело мене до самогубства. В мені є стільки всіляких дивних речей, про існування яких я й не підозрювала.

__«Треба щось їй відповісти,__ — подумав він. — __Ще зарано викликати медсестру, щоб мати свідка цієї розмови й уникнути звинувачень у сексуальному надуживанні».__

— Кожному з нас чогось хочеться, — відповів він. — І нашим партнерам теж. А що тут поганого?

— Скажіть мені, що.

— Все погано. Адже коли хочеться усім, а вдається одиницям, усі стають боягузами.

— Навіть, якщо ті одиниці праві?

— Зазвичай правий той, хто сильніший. Але в цьому випадкові, хоч як це парадоксально, саме боягузи стають сміливцями, здатними нав'язати іншим свої ідеї.

Доктор Іґор не хотів заглиблюватися далі.

— А тепер, прошу, йдіть і трохи відпочиньте; мені треба оглянути інших пацієнтів. Якщо ви виконаєте мою вказівку, я подумаю, що можна буде зробити стосовно вашого другого прохання.

Вероніка вийшла з кабінету. Наступним пацієнтом була Зедка, яку треба було виписувати, але доктор Іґор попросив її трохи зачекати, — мусив дещо занотувати після цієї бесіди.

Він включить до своєї дисертації на тему __вітріолу__ великий розділ, присвячений сексу. Зрештою, секс був причиною багатьох неврозів і психозів, бо, на його переконання, нереалізовані еротичні фантазії — це електричні імпульси мозку, які вивільняють свою енергію деінде.

Доктор Іґор якось прочитав цікаву монографію про сексуальні збочення — садизм, мазохізм, гомосексуальність, копрофагію, копрофілію — список можна було продовжувати до безконечності.

Спочатку він розумів ці явища як відхилення психіки окремих непристосованих людей, що були нездатні до здорових стосунків зі своїми партнерами. Але що більше працював психіатром, то швидше, розмовляючи з пацієнтами, збагнув, що буквально кожен може розповісти якусь незвичну історію. Пацієнти розташовувались у зручних кріслах у його кабінеті, втуплювались у підлогу й заводили нескінченні монологи про власну «хворобу» (ніби це не він тут був доктором! ), а чи «збочення» (немовби не він, психіатр, мав вирішувати, що є збоченням, а що ним не є! ).

І ось, одне за одним, ці «нормальні» люди розповідали про еротичні фантазії, описані в отій популярній монографії: праці, яка, фактично, відстоювала право кожного на той оргазм, якого йому хотілося — при умові, що не порушувалося таке ж право його партнера.

Жінки, котрі вчилися в церковних школах, мріяли про сексуальне приниження; чоловіки в костюмах і при краватках, високопоставлені урядовці, розповідали про кругленькі суми, витрачені на румунських повій лише для того, щоб полизати їм ступні. Хлопці, котрі любили інших хлопців, дівчата, закохані у своїх шкільних подруг. Чоловіки, що охоче спостерігали б за власними дружинами у ліжку з незнайомцем, жінки, котрі мастурбували при найменшій підозрі на зраду чоловіка. Матері, котрі ледь стримували бажання віддатися першому-ліпшому, хтоб лиш задзвонив у двері, батьки, котрі описували свої таємні пригоди з дивакуватими трансвеститами, що якимось чудом прослизали крізь суворий прикордонний контроль...

А ще оргії. Він мав враження, що кожен з його пацієнтів принаймні раз у житті хотів би взяти участь у оргії.

Доктор Іґор відклав на мить ручку й задумався: а як щодо нього самого? Так, і він би цього хотів. Оргія, в його уявленні, була б чимось цілком анархічно-веселим, якби взагалі не йшлося про оволодівання, лишень про збудження й насолоду.

Чи не було це однією з найголовніших причин, чому так багато людей отруєно __гіркотою__? Шлюби, обмежені моногамією, в межах якої, згідно з дослідженнями, що їх доктор Іґор зберігав у своїй медичній бібліотеці, сексуальний потяг зникав уже на третій- четвертий рік співжиття. Опісля жінка відчувала, що вона небажана, чоловік опинявся в своєрідній пастці, а стосунки їхні поступово роз'їдав __вітріол__, або ж __гіркота.__

Люди розмовляли з психіатром відвертіше, ніж зі священиком, бо лікар не погрожував їм Пеклом. Упродовж своєї довгої кар'єри психіатра, доктор Іґор наслухався, мабуть, усього, що тільки можна було розповісти.

__Розповісти, бо рідко хто все це робив.__

Навіть після стількох років праці він дивувався, чому всі так бояться ставати інакшими.

А коли питався, чому, то найчастіше чув у відповідь: «Мій чоловік подумає, що я повія», або: «Моя дружина заслуговує на повагу з мого боку».

Переважно на цьому розмова припинялася. Не було сенсу пояснювати, що кожен має свою сексуальну індивідуальність, не менш неповторну, ніж відбитки пальців; ніхто не хотів у це вірити. Нічим

себе не стримувати в ліжку було надто небезпечно; завжди існувало побоювання, що той, другий може й надалі лишитися рабом упереджень.

__«Я не збираюся змінювати світ»,__ — упокорено подумав доктор Іґор і попросив медсестру направити до нього постдепресивну Зедку. __«Але, принаймні, викладу свої думки в дисертації».__

Едуард бачив, як Вероніка вийшла з кабінету доктора Іґора й попрямувала до своєї палати. Йому хотілось поділитися з нею своїми таємницями, відкрити їй своє серце так само вільно й відверто, як вона відкрила йому минулої ночі своє тіло.

Це стало одним із найсуворіших випробувань відтоді, як три роки тому його поклали до Віллету з діагнозом «шизофренія». Але він вистояв і був собою задоволений, хоча його й почало непокоїти бажання повернутися в цей звичайний світ.

«У цьому не буде сенсу. Всі знають, що ця дівчина не протягне й тижня».

А може, саме тому добре було б розповісти їй свою історію. За три роки він розмовляв тільки з Марі, та й то не був певен, що вона його до кінця зрозуміла; сама мати, вона могла бути однієї думки з його батьками, які бажали йому тільки добра, а його Видіння Раю вважали мріями юнака, що втратив контакт із реальним світом.

Видіння Раю. Ось що привело його до пекла, до нескінченних сварок із родиною, до такого потужного почуття вини, що він уже не годен був нічого робити й відтак знайшов собі прихисток в іншому світі. Якби не Марі, він і далі жив би в цій душевній ізоляції.

Марі взяла над ним опіку й допомогла відчути, що його знову хтось любить. Завдяки їй Едуард досі не втратив чуття реальності.

Кілька днів тому молода дівчина його віку сіла за піаніно й заграла «Місячну сонату». У ньому знову пробудився неспокій, пов'язаний з Видіннями Раю, але годі було збагнути, що його спричинило — чи то музика, чи дівчина, чи місяць, а чи задовгий час, проведений ним у Віллеті.

Провів її до жіночої палати, але на дверях медсестра заступила йому шлях.

— Тобі не можна сюди заходити, Едуарде. Піди до саду, вже починає світати, нині буде гарний день.

Вероніка озирнулася.

— Я трохи посплю, — лагідно мовила вона. — Поговоримо, коли я прокинусь.

Не знати чому, але цей юнак уже став часткою її світу, принаймні, того, що їй ще лишився. Була певна, що Едуард розуміє її музику, цінує її хист: хоча він не сказав ані слова, очі в нього були вельми промовисті.

Як і в цю хвилину — коли говорили їй про те, чого вона воліла не чути.

Про ніжність. Про любов.

__«Поруч з розумово хворими й сама мимоволі збожеволієш. Шизофреніки нічого такого не відчувають, принаймні, не до інших людей».__

Вероніці захотілося його поцілувати, але вона цього не зробила; медсестра доповіла б доктору Іґору, а той, звичайно ж, не дозволить вийти за межі Віллету дівчині, котра цілує шизофреніків.

Едуард теж глянув на медсестру. Вероніка вабила його значно сильніше, ніж він хотів би, але йому не можна втрачати самовладання. Краще порадитися з Марі, єдиною, кому він довіряв свої таємниці. Безперечно, вона йому скаже те, що він і хотів почути, адже в його ситуації закохуватись небезпечно й безглуздо. Марі порадить Едуардові не поводитися так недоречно, а знову стати нормальним шизофреніком (після чого весело сміятиметься з власного каламбуру).

Він поснідав разом з іншими пацієнтами в їдальні й вийшов надвір для традиційної прогулянки. «Приймаючи сонячні ванни» (того дня була мінусова температура), він намірявся був підійти до Марі, але виглядало, що вона хоче побути на самоті. А раз так, не слід до неї заговорювати, — Едуард достатньо добре знав, що таке самотність, аби шанувати потреби інших людей.

Зате до Едуарда підійшов новий хворий, — очевидно, ще ні з ким не знайомий.

— Бог покарав людство, — сказав хворий. — І наслав на нього чуму. Але я бачив його в снах, і він просив мене прийти порятувати Словенію.

Едуард пішов від нього геть, а той заволав йому вслід: «Думаєш, я здурів? То почитай Євангеліє! Господь послав єдинородного свого сина, і син знову воскрес!»

Але Едуард його вже не слухав. Дивився на навколишні гори й дивувався сам собі. Чому йому хочеться втекти звідси, коли він нарешті віднайшов спокій, якого так прагнув? Навіщо знову ганьбити своїх батьків, коли вже владналися всі родинні проблеми? У збудженні став крокувати туди-сюди, очікуючи, коли Марі вийде зі своєї мовчанки, щоб з ним поговорити, але вона й далі мала відсторонений вигляд.

Він знав, як утекти з Віллету. Попри надійну охорону, там було досить багато лазівок — недоглянутих, тому що люди, які опинялись у Віллеті, не мали великого бажання втікати звідси. На мур із західного боку досить легко було видряпатися — стільки на ньому було виступів і заглиблень; будь-хто міг перелізти через нього й опинитися в полі, на дорозі, що вела на північ, до Хорватії. Війна закінчилась, брати знову стали братами, кордони вже не охоронялися так пильно, як раніше; за сприятливих обставин він міг би через якихось шість годин бути в Белграді.

Едуард уже кілька разів виходив на цю дорогу, але завжди вирішував повертатися, — не було знаку йти вперед. Тепер усе змінилося: знак нарешті з'явився; він мав образ молодої зеленоокої дівчини з каштановим волоссям і трохи здивованим виглядом людини, котра гадає, що знає, чого вона хоче.

Едуард вирішив перелізти через мур, втекти зі Словенії й ніколи більше не вертатись. Але дівчина спить, а він хотів, принаймні, попрощатися з нею.

Коли закінчилися сонячні ванни і «Братство» зібралось у вітальні, Едуард долучився до них.

— Що тут робить цей лунатик? — спитав найстарший братчик.

— Не чіпайте його, — сказала Марі. — Зрештою, ми всі тут ненормальні.

Братчики засміялися й почали обговорювати вчорашню лекцію. Всіх цікавило, чи може суфійська медитація змінити світ? Висловлювалися різні теорії, пропозиції, методики, протилежні ідеї, критикували лектора, пропонували варіанти вдосконалення випробуваних століттями засобів.

Едуарда нудили такі дискусії. Ці люди ізолювали себе в психіатричній лікарні й намірилися рятувати світ, нічим, власне, й не ризикуючи, бо знали, що світ глузуватиме з них, хоча деякі їхні ідеї були б вельми корисні. Кожен мав власну теорію з будь-якого приводу, й кожен вважав лише свої погляди вартими визнання. Вони проводили в розмовах цілісінькі дні, ночі, тижні й роки, не припускаючи навіть, що будь-яка ідея, добра чи погана, існує тільки тоді, коли хтось намагається її застосувати на практиці.

Що таке суфійська медитація? Що таке Бог? Що таке спасіння, — якщо світ узагалі потребує спасіння? Ніщо. Якби ж то всі тут — та й поза Віллетом також — просто жили своїм життям і давали жити іншим, Бог був би в кожній миті, в кожному зерняткові, в кожній хмаринці. Бог уже був тут, але ж людям здавалося, що вони все ще мають його шукати, бо надто просто було визнати, що актом віри є життя.

Коли він учора підслухував їх, чекаючи на Вероніку, то чув, як їх навчав майстер суфізму: просто дивіться на троянду. Чого ж іще треба?