19-20 Частина (1)
Вероніка вирішила, що час йти спати, проте Едуард не відходив від піаніно.
— Я втомилась, Едуарде. Мені треба виспатися.
Вона з задоволенням грала б для нього й далі, видобуваючи з пам'яті всі сонати, реквієми й адажіо, які тільки могла пригадати, бо він умів захоплюватися, нічого не вимагаючи. Але тіло її вже не витримувало.
Він був такий вродливий! Якби ж він вибрався хоча б на мить зі шкаралупи свого світу й побачив у ній жінку, її останні ночі на цій землі могли б стати найчарівнішими в її житті: Едуард був єдиний, хто збагнув артистичну натуру Вероніки. Вишукані емоції сонат і менуетів ріднили її з цим юнаком так, як з ніким іншим.
Едуард був ідеальний чоловік — чутливий, освічений; він зруйнував байдужий світ, аби відтворити його заново в голові, але вже з новими кольорами, новими персонажами, новими історіями. І в цьому новому світі були жінка, музика й місяць, що поступово повнішав.
— Я б могла закохатися зараз і віддати тобі все, що маю, — сказала вона, знаючи, що він її не розуміє. — Тобі потрібна тільки моя музика, але я, виявляється, могла б дати тобі щось значно більше, я готова ділитися з тобою багато чим, що тільки-но починаю усвідомлювати.
Едуард посміхнувся. Він зрозумів? Вероніка злякалася — всі правила пристойної поведінки стверджують, що про любов не можна говорити ось так відверто, та ще й чоловікові, якого майже не знаєш. Але їй вже не було чого втрачати.
— Ти єдиний у світі чоловік, Едуарде, якого я могла б покохати, хоча б тому, що ти не тужитимеш, коли я помру. Не знаю, що відчувають шизофреніки, але напевно вони ні за ким не тужать. Можливо, тужитимеш за нічною музикою, але місяць сходитиме й далі, а тоді знайдеться хтось, хто гратиме тобі сонати, тим паче в лікарні, де всі — лунатики.
Вона не знала, який зв'язок між лунатиками й місяцем, але він мав бути досить тісним, якщо цим словом називають божевільних.
— І я не тужитиму за тобою, Едуарде, бо буду мертва, далеко звідси. А раз я не боюся тебе втратити, то й не дбаю, що ти про мене думаєш і чи думаєш взагалі. Нині я грала тобі, як закохана жінка. Це було чудово. Найкраща мить мого життя.
Побачила в саду Марі. Пригадала її слова. І знову глянула на юнака, що стояв перед нею.
Скинула светр і підступила до Едуарда. Якщо вона щось і зробить, то тепер. Марі ще довго стоятиме там, на холоді, й повернеться не скоро.
Він відступив. В очах його стояло запитання: коли вона знову почне грати? Коли вона зіграє ще якийсь твір, який виповнить його душу такими самими кольорами, болем, стражданням і радістю, що й отих божевільних композиторів, які своєю музикою випередили цілі покоління?
«Та жінка надворі радила мастурбувати, щоб з'ясувати, як задалеко я зайду. Чи дійсно можна зайти далі, ніж я досі була?»
Взяла його за руку й спробувала підштовхнути до дивана, але Едуард делікатно ухилився. Волів стояти тут, біля піаніно, терпляче чекаючи, коли вона заграє знову.
Спочатку Вероніка збентежилась, але потім вирішила, що їй немає чого втрачати. Вона вмирає; навіщо їй і далі підживлювати страхи та забобони, що завжди обмежували її життя? Скинула з себе усе, залишившись перед ним цілком голою.
Едуард посміхнувся. Вона не знала чому, але він посміхався. Делікатно взяла його руку й притулила собі до лона; рука так і застигла там, нерухома. Вероніка змінила думку й відпустила цю руку.
Щось збуджувало її значно сильніше, ніж фізичний контакт із цим юнаком, а саме те, що могла робити все, що їй забагнеться, не маючи
жодних обмежень. Крім отієї жінки надворі, хто ще міг би сюди зайти, коли всі міцно сплять?
У ній почала нуртувати кров, а холод, який обвіяв був її голе тіло, вже відступав. Стояли одне перед одним, лице в лице, вона гола, він одягнений. Вероніка почала мастурбувати; вона робила це й раніше, сама або з партнерами, проте вперше при мужчині, який не виказував жодної зацікавленості.
І це збуджувало, збуджувало неймовірно. Вероніка стояла, ледь розставивши ноги, торкалася свого лона, грудей, волосся, й віддавалася насолоді так, як ще ніколи досі, й не тому, що хотіла примусити Едуарда залишити його незбагненний світ, а тому, що ніколи ще такого не переживала.
Почала говорити — говорила неймовірні речі, вимовляла слова, що їх її батьки, друзі, далекі предки вважали би вкрай непристойними. Настав перший оргазм, й вона закусила губу, щоб не закричати від задоволення.
В Едуардових очах з'явилося інше світло, немовби він щось відчув, щось уловив — її енергію, а чи тепло і запах її тіла? Вероніка впала на коліна й мастурбувала далі.
Хотіла померти від оргазму, роблячи все, що досі дозволяла тільки своїй уяві: благала, щоб він захотів її, щоб узяв силою, зробив з нею все, що забажає. Воліла б, аби тут опинилася Зедка, бо жінка краще від чоловіка вміє пестити тіло іншої жінки, знаючи всі його таємниці.
На колінах перед Едуардом, котрий далі стояв непорушно, вона була одержимою, причинною, описуючи вульгарними словами те, чого жадала. Прийшов другий оргазм, сильніший від попереднього, все навколо неї неначе вибухло. Згадала про серцевий напад, який мала зранку, але дарма — вона помре від спалаху екстазу. Так і кортіло торкнутися Едуарда — ось він перед нею — та не хотіла зіпсувати неймовірну мить. Вона зайшла далеко, дуже далеко, як і обіцяла їй Марі.
Уявляла себе королевою й рабинею, володарем і жертвою. Кохалася з чоловіками різних рас — білими, чорними, жовтими, з гомосексуалістами, з жебраками, віддавалася всім — від найбридкішого до найчистішого. Вона належала всім, і кожен міг робити з нею все, що завгодно. Мала один, два, три оргазми, один за одним. Урешті-решт, не в змозі більше себе стримувати, заволала від
задоволення, переповнена солодким болем усіх цих оргазмів, усіх цих чоловіків і жінок, що увійшли в неї і вийшли через невидимі дверцята в голові.
Лежала на долівці, піт заливав її тіло, а душу виповнював спокій. Чому вона досі ховала свої бажання навіть від себе самої? Не знала чому, але й не потребувала відповіді. Достатньо того, що зробила: цілком віддалася.
Поступово Вероніка заспокоїлася й підвелася. Едуард далі не рухався, але щось у ньому змінилося: в його очах з'явилася ніжність, звичайна людська ніжність.
«Мені було так добре, що я скрізь тепер бачу любов, навіть в очах шизофреніка».
Почала одягатися, як раптом відчула присутність у кімнаті ще когось.
Це була Марі. Вероніка не знала, коли та увійшла й що встигла побачити, проте не відчувала жоднісінького сорому чи страху. Лишень подивилася на неї примружено, як дивляться на когось, хто заблизько підійшов.
— Зробила, як ви радили, — сказала вона. — І зайшла далеко, дуже далеко.
Марі збентежено промовчала; вона перебирала в пам'яті деякі з найболючіших епізодів свого життя. Можливо, час уже й повернутися в світ, глянути у вічі дійсності, заявити, що всі можуть бути членами великого «Братства», навіть якщо й не живуть у психіатричній лікарні.
Як, скажімо, оця дівчина, котра намагалася покінчити з життям. У неї ніколи не було панік, депресій, містичних видінь, психозів — усіх отих межових станів, в які нас може запровадити розум. Вона пізнала багатьох чоловіків, але не знала найглибших глибин власних бажань, тож половина власного «я» залишалася для неї незбагненною. Якби ж то всі ми могли пізнати і прийняти як належне своє глибинне божевілля. Хіба світ став би гіршим від цього? Ні, люди були б чеснішими й щасливішими.
— Чому я досі цього не робила?
— Він хоче, щоб ти йому ще пограла, — сказала Марі, дивлячись на Едуарда. — Думаю, він цього заслужив.
— Я пограю, але спочатку прошу мені відповісти: чому я ніколи досі цього не робила? Якщо я вільна думати про що завгодно, чому я завжди боялась уявляти недозволені речі?
— Недозволені? Я була юристкою і добре знаю закони. Була теж католичкою і знаю напам'ять цілі розділи з Біблії. Що ти називаєш «недозволеним»?
Марі підійшла до неї й допомогла вбрати светр.
— Дивись мені в очі й назавжди запам'ятай, що я тобі зараз скажу. Є тільки дві заборони, одна належить до людського закону, друга — до Божого. Ніколи не примушуй когось до статевого зв'язку, бо це — зґвалтування. І ніколи не спокушай дітей, бо це найтяжчий гріх. Поза цим ти вільна. Завжди знайдеться хтось, хто прагне точнісінько того самого, що й ти.
Марі не мала досить терпіння, щоб навчати важливим речам того, хто невдовзі помре. Посміхнувшись, побажала доброї ночі й вийшла.
Едуард не рухався; він чекав музики. Вероніка мусила винагородити його за неймовірне задоволення, яке він їй приніс, просто будучи поруч і дивлячись на її божевілля без жаху й відрази. Сіла за піаніно й почала грати.
Її душа була просвітлена, і навіть страх смерті перестав її тривожити. Пережила те, що завжди від себе ховала. Зазнала втіх незайманої дівчини й повії, рабині й королеви, — хоч радше рабині, ніж королеви.
Цієї ночі, якимось чудом, вона пригадала всі колись почуті нею мелодії й виконувала їх, аби Едуард мав задоволення принаймні не менше від неї.
Увімкнувши світло, доктор Іґор здивовано побачив у себе в приймальні молоду дівчину.
— Ви зарано прийшли. До того ж, нині у мене зовсім нема вільного часу.
— Знаю, що рано, — сказала вона. — І що робочий день ще не почався. Але мені треба з вами переговорити, дуже коротко. Мені потрібна ваша допомога.
Під очима в неї були темні кола, ще й волосся розпатлане, що вочевидь свідчило про безсонну ніч.
Доктор Іґор запросив її до кабінету.
Запропонував сісти, вимкнув світло й розсунув штори. Ще трохи — і почне світати; так він зекономить на електроенергії, — інвестори пильно стежили за всіма витратами, навіть за цілком незначними.
Швиденько переглянув книгу записів: Зедка востаннє дістала інсуліновий шок, і реакція була позитивною, — себто вона таки вижила після цієї нелюдської процедури. Однак добре, що на його вимогу всі члени лікарської ради офіційно взяли на себе відповідальність за наслідки цього лікування.
Перечитав ще кілька рапортів. Уночі двоє чи троє пацієнтів поводилися агресивно. Серед них, повідомляли медсестри, був Едуард. Він повернувся до палати десь близько четвертої ранку й відмовився заживати снодійне. Доктор Іґор мусить вжити певних заходів. Хоч яким би ліберальним здавався Віллет зсередини, необхідно підтримувати імідж суворого, консервативного закладу.
— Я маю до вас дуже важливе прохання, — мовила Вероніка.
Проте доктор Іґор пропустив це повз вуха. Взяв стетоскоп, прослухав їй серце й легені, перевірив рефлекси й посвітив ліхтариком в очі. Жодних ознак отруєння вітріолом.
Тут-таки підійшов до телефону і звелів медсестрі принести якісь ліки з незрозумілою назвою.
— Здається, вас не кололи минулої ночі, — сказав він.
— Але мені вже набагато краще.
— Видно по вас: кола під очима, втома, відсутність відповідних
рефлексів. Якщо хочете найкраще скористатися з того недовгого часу, який вам ще лишився, прошу виконувати всі мої вказівки.
— Саме тому я й прийшла сюди. Я хочу якнайкраще використати цей час, але на свій лад. До речі, як багато мені лишилося?
Доктор Іґор глянув на неї поверх окулярів.
— Можете мені сказати, — додала вона. — Я не боюся, хоч і не можу сказати, що мені байдуже. Я хочу жити, але знаю, що хотіти не досить, тому скоряюся долі.
— Що ж ви хочете?
Зайшла медсестра зі шприцом. Доктор Іґор кивнув, і сестра закотила рукав Веронікиного светра.
— Як багато мені лишилося? — повторила своє запитання Вероніка, поки їй робили укол.
— Двадцять чотири години, якщо не менше.
Вона схилила голову й прикусила губу, проте зуміла зберегти самовладання.
— Зробіть мені, будь ласка, дві послуги. По-перше, прошу мені дати якісь ліки, укол, чи що, які б дозволили мені бути притомною і втішатися кожною миттю життя. Я дуже втомлена, але засинати не хочу. Мені треба багато чого зробити такого, що я завжди відкладала на потім, гадаючи, що життя безконечне. Такого, до чого я втратила інтерес, коли вбила собі в голову, що життя нічого не варте.
— А друга послуга?
— Я хочу вийти звідси, щоб померти деінде. Хочу піти до люблянського замку. Він завжди там був, але мене чомусь ніколи не тягнуло подивитися його зблизька. Ще мені треба поговорити з жінкою, котра взимку торгує каштанами, а навесні квітами. Я стільки разів проходила повз неї, але ні разу не поцікавилась, як їй живеться. І ще я хочу вийти надвір без куртки й походити по снігу, хочу дуже, дуже змерзнути, бо я завжди так старанно закутувалась, щоб не застудитися.
Коротше кажучи, докторе, я хочу відчути дощ на своєму обличчі, посміхатись кожному мужчині, який мені подобається, не відмовлятись, якщо чоловіки мене запрошуватимуть на каву. Хочу розцілувати свою маму, сказати, що я її люблю, виплакатися в її обіймах, не соромлячись своїх почуттів, як це було досі.
Може, я піду до церкви, приглянуся до ікон, які досі нічого для мене не означали й побачу, що вони мені тепер розкажуть. А коли якийсь красень запросить мене на дискотеку, я піду й танцюватиму до ранку. Тоді ляжу з ним до ліжка, але кохатимусь не так, як це бувало, коли я намагалася все контролювати, вдаючи те, чого не відчувала. Я хочу віддатися цьому чоловікові, місту, життю і, нарешті, смерті.
