×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 16-18 Частина (3)

16-18 Частина (3)

При цих словах Марі розридалася, що з нею тепер траплялося частенько.

Колега зачекав, поки вона виплачеться. Досвідчений юрист, він нічого не розпитував — адже знав, що має більше шансів отримати відповідь на свою мовчанку, аніж на будь-яке питання.

Так і сталося. Марі все йому розповіла, почавши з того, що відбулося в кінотеатрі, й закінчуючи недавніми істеричними нападками на власного чоловіка, котрий так її підтримував.

— Я збожеволіла, — сказала вона.

— Можливо, — відповів він їй із виглядом знавця, але з непідробною ніжністю в голосі. — В цьому випадку в тебе є дві альтернативи: або лікуватись, або хворіти далі.

— Такі відчуття, як у мене, не виліковуються. Розум у мене працює нормально, але я стурбована, бо ситуація серйозно затяглася. В мене немає жодних класичних симптомів божевілля, як-от неадекватне сприйняття реальності, апатія чи неконтрольована агресія, — лише страх.

— Всі божевільні говорять, що вони цілковито нормальні.

Обоє засміялися, й вона ще налила чаю. Поговорили про погоду, про успіхи словенської незалежності, про зростання напруги між Хорватією та Югославією. Марі регулярно дивилася телевізор і була в курсі всіх новин.

Перед тим, як попрощатися, колега знову зачепив попередню тему.

— В місті якраз відкрили нову лікарню, — сказав він. — Вона заснована на іноземних інвестиціях і надає першокласне лікування.

— Лікування від чого?

— Від порушення рівноваги, скажімо так. А надмірний страх і є без сумніву наслідком порушення внутрішньої рівноваги.

Марі пообіцяла, що подумає над цим, але й далі не приймала жодного рішення. Приступи паніки не припинялися й наступного місяця, аж нарешті вона усвідомила, що не лише її особисте життя, а й

подружнє опинилося на грані краху. Знову прийняла заспокійливе і спробувала, — вдруге за останніх два місяці — вийти за межі дому.

Піймала таксі й поїхала до нової лікарні. Дорогою водій запитав, чи вона їде когось відвідувати.

— Кажуть, там дуже комфортно, але, ясно, що є й справжні вар'яти, яких лікують електрошоком.

— Я їду на відвідини, — сказала Марі.

Вистачило однієї години розмови, щоб двомісячні страждання Марі припинилися. Головний лікар установи — високий чоловік з фарбованим волоссям, який назвався «доктор Іґор», — пояснив, що в неї — панічний розлад, хвороба, нещодавно визнана світовою психіатрією.

— Але це не означає, що ця хвороба нова, — пояснив він, намагаючись висловлюватися якомога зрозуміліше. — Люди, уражені нею, здебільшого її приховують, боячись, що їх сприймуть за божевільних. Це просто порушення хімічної рівноваги організму, як у депресії.

Доктор Іґор виписав рецепт і порадив їй повертатися додому.

— Я не хочу зараз вертатися, — відказала Марі. — Навіть після всього почутого від вас, я не відважуся вийти на вулицю. Моє подружнє життя за останні два місяці перетворилося на пекло, і чоловікові, який мною опікувався, потрібен час, щоб відпочити.

Як завжди в подібних випадках — адже інвестори хотіли, щоб лікарня працювала на повну потужність, — доктор Іґор прийняв її як нового пацієнта, хоча й чітко дав до зрозуміння, що особливої потреби в цьому нема.

Марі зажила необхідні ліки, прийняла належні психіатричні процедури, після чого симптоми хвороби стали менш виразними і врешті цілком зникли.

Однак за цей час по всій Любляні вже розійшлися чутки про те, що вона в лікарні. Її колега — той самий, з яким щойно кілька тижнів тому вона пила чай і разом з яким пережила не одну радісну й сумну хвилину, — навідав її у Віллеті. Похвалив за те, що відважилась звернутися сюди по допомогу, як він і радив, але потім пояснив справжню причину свого візиту: «Мабуть, тобі зараз краще звільнитися».

Марі розуміла, що стоїть за цими словами; ніхто не довірить своєї справи юристові, який був пацієнтом подібного закладу.

— Ти ж казав, що робота — найкраща терапія. Мені треба повернутися, хоча б ненадовго.

Чекала відповіді, але він мовчав.

— Ти ж мені радив лікуватися, — продовжила Марі. — Коли я сама хотіла звільнитися, то думала зробити це як слід — гідно, в належний момент, приймаючи добровільне, спонтанне рішення. Я не хочу йти з роботи таким ось чином, визнавши власну ущербність. Принаймні дай мені можливість повернути собі впевненість, а тоді я сама напишу заяву про звільнення.

Колега прокашлявся.

— Так, я радив тобі полікуватися, але ж не казав, щоб ти лягала до лікарні.

— Я не вижила б інакше. Мені було страшно вийти на вулицю; вдома у мене починалося пекло...

Марі знала, що все це намарно. Його не переконати жодними словами — адже ішлося про престиж їхньої фірми. Проте спробувала ще раз.

— Я тут зустріла два типи людей: тих, хто не має жодних шансів повернутися в суспільство, і тих, хто цілком здоровий, але воліє вдавати божевільного, щоб не брати на себе відповідальність за життєві проблеми. Я хочу повернути собі гідність і самоповагу, хочу пересвідчитись, що я здатна приймати власні рішення. Мені не можна нав'язувати рішення чужі.

— Нам дозволено робити багато помилок у житті, — сказав колега, — крім тих, що нас руйнують.

Не було сенсу продовжувати розмову; на його думку, Марі зробила фатальну помилку.

Через два дні до неї навідався ще один юрист, вже з іншої фірми, головний конкурент її колишнього колеги. Марі зраділа: мабуть, він довідався, що вона без роботи, й запропонує їй якусь посаду.

Юрист увійшов до кімнати для відвідувачів, сів навпроти, посміхнувся, поцікавився, чи краще вона себе почуває, тоді витяг зі свого дипломата якісь папери.

— Я тут на прохання вашого чоловіка, — сказав він. — Це заява про розлучення. Безперечно, він оплачуватиме всі ваші лікарняні рахунки, доки ви тут.

Цього разу Марі навіть не пробувала щось доводити. Підписала все, хоча й знала, що закони, які вивчала й практикувала, давали їй змогу затягувати цей конфлікт до безконечності. Відразу по тому пішла до доктора Іґора і заявила, що симптоми хвороби повернулися.

Доктор знав, що це неправда, проте продовжив її перебування у лікарні на невизначений час.


16-18 Частина (3)

При цих словах Марі розридалася, що з нею тепер траплялося частенько.

Колега зачекав, поки вона виплачеться. Досвідчений юрист, він нічого не розпитував — адже знав, що має більше шансів отримати відповідь на свою мовчанку, аніж на будь-яке питання.

Так і сталося. Марі все йому розповіла, почавши з того, що відбулося в кінотеатрі, й закінчуючи недавніми істеричними нападками на власного чоловіка, котрий так її підтримував.

— Я збожеволіла, — сказала вона.

— Можливо, — відповів він їй із виглядом знавця, але з непідробною ніжністю в голосі. — В цьому випадку в тебе є дві альтернативи: або лікуватись, або хворіти далі.

— Такі відчуття, як у мене, не виліковуються. Розум у мене працює нормально, але я стурбована, бо ситуація серйозно затяглася. В мене немає жодних класичних симптомів божевілля, як-от неадекватне сприйняття реальності, апатія чи неконтрольована агресія, — лише страх.

— Всі божевільні говорять, що вони цілковито нормальні.

Обоє засміялися, й вона ще налила чаю. Поговорили про погоду, про успіхи словенської незалежності, про зростання напруги між Хорватією та Югославією. Марі регулярно дивилася телевізор і була в курсі всіх новин.

Перед тим, як попрощатися, колега знову зачепив попередню тему.

— В місті якраз відкрили нову лікарню, — сказав він. — Вона заснована на іноземних інвестиціях і надає першокласне лікування.

— Лікування від чого?

— Від порушення рівноваги, скажімо так. А надмірний страх і є без сумніву наслідком порушення внутрішньої рівноваги.

Марі пообіцяла, що подумає над цим, але й далі не приймала жодного рішення. Приступи паніки не припинялися й наступного місяця, аж нарешті вона усвідомила, що не лише її особисте життя, а й

подружнє опинилося на грані краху. Знову прийняла заспокійливе і спробувала, — вдруге за останніх два місяці — вийти за межі дому.

Піймала таксі й поїхала до нової лікарні. Дорогою водій запитав, чи вона їде когось відвідувати.

— Кажуть, там дуже комфортно, але, ясно, що є й справжні вар'яти, яких лікують електрошоком.

— Я їду на відвідини, — сказала Марі.

Вистачило однієї години розмови, щоб двомісячні страждання Марі припинилися. Головний лікар установи — високий чоловік з фарбованим волоссям, який назвався «доктор Іґор», — пояснив, що в неї — панічний розлад, хвороба, нещодавно визнана світовою психіатрією.

— Але це не означає, що ця хвороба нова, — пояснив він, намагаючись висловлюватися якомога зрозуміліше. — Люди, уражені нею, здебільшого її приховують, боячись, що їх сприймуть за божевільних. Це просто порушення хімічної рівноваги організму, як у депресії.

Доктор Іґор виписав рецепт і порадив їй повертатися додому.

— Я не хочу зараз вертатися, — відказала Марі. — Навіть після всього почутого від вас, я не відважуся вийти на вулицю. Моє подружнє життя за останні два місяці перетворилося на пекло, і чоловікові, який мною опікувався, потрібен час, щоб відпочити.

Як завжди в подібних випадках — адже інвестори хотіли, щоб лікарня працювала на повну потужність, — доктор Іґор прийняв її як нового пацієнта, хоча й чітко дав до зрозуміння, що особливої потреби в цьому нема.

Марі зажила необхідні ліки, прийняла належні психіатричні процедури, після чого симптоми хвороби стали менш виразними і врешті цілком зникли.

Однак за цей час по всій Любляні вже розійшлися чутки про те, що вона в лікарні. Її колега — той самий, з яким щойно кілька тижнів тому вона пила чай і разом з яким пережила не одну радісну й сумну хвилину, — навідав її у Віллеті. Похвалив за те, що відважилась звернутися сюди по допомогу, як він і радив, але потім пояснив справжню причину свого візиту: «Мабуть, тобі зараз краще звільнитися».

Марі розуміла, що стоїть за цими словами; ніхто не довірить своєї справи юристові, який був пацієнтом подібного закладу.

— Ти ж казав, що робота — найкраща терапія. Мені треба повернутися, хоча б ненадовго.

Чекала відповіді, але він мовчав.

— Ти ж мені радив лікуватися, — продовжила Марі. — Коли я сама хотіла звільнитися, то думала зробити це як слід — гідно, в належний момент, приймаючи добровільне, спонтанне рішення. Я не хочу йти з роботи таким ось чином, визнавши власну ущербність. Принаймні дай мені можливість повернути собі впевненість, а тоді я сама напишу заяву про звільнення.

Колега прокашлявся.

— Так, я радив тобі полікуватися, але ж не казав, щоб ти лягала до лікарні.

— Я не вижила б інакше. Мені було страшно вийти на вулицю; вдома у мене починалося пекло...

Марі знала, що все це намарно. Його не переконати жодними словами — адже ішлося про престиж їхньої фірми. Проте спробувала ще раз.

— Я тут зустріла два типи людей: тих, хто не має жодних шансів повернутися в суспільство, і тих, хто цілком здоровий, але воліє вдавати божевільного, щоб не брати на себе відповідальність за життєві проблеми. Я хочу повернути собі гідність і самоповагу, хочу пересвідчитись, що я здатна приймати власні рішення. Мені не можна нав'язувати рішення чужі.

— Нам дозволено робити багато помилок у житті, — сказав колега, — крім тих, що нас руйнують.

Не було сенсу продовжувати розмову; на його думку, Марі зробила фатальну помилку.

Через два дні до неї навідався ще один юрист, вже з іншої фірми, головний конкурент її колишнього колеги. Марі зраділа: мабуть, він довідався, що вона без роботи, й запропонує їй якусь посаду.

Юрист увійшов до кімнати для відвідувачів, сів навпроти, посміхнувся, поцікавився, чи краще вона себе почуває, тоді витяг зі свого дипломата якісь папери.

— Я тут на прохання вашого чоловіка, — сказав він. — Це заява про розлучення. Безперечно, він оплачуватиме всі ваші лікарняні рахунки, доки ви тут.

Цього разу Марі навіть не пробувала щось доводити. Підписала все, хоча й знала, що закони, які вивчала й практикувала, давали їй змогу затягувати цей конфлікт до безконечності. Відразу по тому пішла до доктора Іґора і заявила, що симптоми хвороби повернулися.

Доктор знав, що це неправда, проте продовжив її перебування у лікарні на невизначений час.