×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 13-15 Частина (1)

13-15 Частина (1)

— Не хочу її бачити. Я розірвала всі зв'язки зі світом.

Було неприємно говорити це при всіх у вітальні. Але ж і санітар не був надто делікатним, голосно повідомивши, що її чекає мати, немовби це стосувалося всіх.

Вона не хотіла бачитися з матір'ю; ця зустріч їх обох тільки засмутить. Хай би для матері вона була вже мертва. Вероніка ніколи не любила прощатися.

Санітар пішов, і вона знову задивилася на гори. Після тижневої захмареності нарешті з'явилося сонце, й вона знала, що так буде, бо минулої ночі, коли грала на піаніно, їй про це сказав місяць.

«Ні, це якесь божевілля, я втрачаю глузд. Планети не говорять, хіба що з астрологами-самозванцями. Кому місяць міг би щось сказати, то це тому шизофренікові».

На цій думці зненацька відчула різкий біль у грудях, і рука їй заніміла, в голові запаморочилося. Серцевий напад!

Вона ввійшла в стан якоїсь ейфорії, неначе смерть звільнила її від страху перед кінцем. Ну, от і все. Їй ще трохи поболить, але що там п'ять хвилин агонії порівняно з вічним спокоєм? Зараз, мабуть, найліпше просто заплющити очі: в кіно її найбільше дратували мертві люди з розплющеними очима.

Але серцевий напад виявився дещо інакшим за той, яким вона його уявляла; Вероніці забило дух, й вона з жахом усвідомила, що мусить перейти те, чого найбільше боялася — смерть від задухи. Помирала, немов похована живцем або кинута в морську пучину.

Захиталася, впала, відчула болючий удар в обличчя, хапала ротом повітря, але воно не проходило досередини. Що найгірше, смерть не наставала. Вона усвідомлювала все, що відбувалося навколо, бачила кольори й форми, хоча їй важко було дочути, що говорять інші: крики й вигуки долинали звідкись здаля, немовби з іншого світу. Поза тим, все залишалося реальним; повітря не проникало до її легенів, воно просто не підкорялося легеням та м'язам, але вона й далі не втрачала свідомості.

Відчула, як чиясь рука перевернула її на спину, але тепер вона втратила контроль над повіками, і вони шалено кліпали, посилаючи до мозку тисячі різних образів і додаючи до відчуття задухи враження цілковитого хаосу.

Через мить і ці образи віддалилися, а коли агонія дійшла кульмінації, повітря нарешті ввірвалося в її легені з жахливим свистом, від якого усі в кімнаті настрашено завмерли.

Вероніка почала нестримно блювати. Трагедії не сталося, й ось уже дехто з божевільних почав сміятися, а вона відчула себе приниженою, розгубленою й безпомічною.

Підбіг санітар і зробив їй укол в руку.

— Все гаразд, заспокойтеся, все вже скінчилося.

— Я не померла! — закричала вона, повзаючи поміж пацієнтами і

забруднюючи підлогу й меблі своєю блювотиною. — Я й далі в цій клятій лікарні, мушу жити тут з вами й помирати по тисячу разів щодня і щоночі, але ніхто з вас не має й краплиночки жалю.

Накинулась на санітара, видерла йому з руки шприц і жбурнула геть.

— Чого тобі треба? Чому відразу не введеш мені отруту, я ж однаково приречена на смерть? Як можна бути таким безсердечним?

Не в змозі більше стримуватись, знову всілася на підлогу й нестямно заридала, закричала, застогнала, а хворі тільки реготали й глузували з її брудного вбрання.

— Введіть їй заспокійливе! — крикнув лікар, який щойно прибіг. — Контролюйте ситуацію.

Але санітар застиг на місці. Лікар знову вибіг і повернувся ще з двома санітарами та новим шприцем. Вони схопили дівчину, що кидалася в істериці, і лікар увів велику дозу заспокійливого у вену на її оббльованій руці.

Вона лежала в кабінеті доктора Іґора на білосніжній кушетці між чистих простирадел.

Він прослуховував її серце. Вона вдавала, що спить, але, судячи з докторового бурмотіння, щось змінилося.

— Не журіться. З вашим здоров'ям ви й до сотні протягнете.

Вероніка розплющила очі. Хтось її роздягнув. Хто саме? Доктор Іґор? То він бачив її голою? Думки їй розбігалися.

— Що ви сказали?

— Щоб ви не журилися.

— Ні, ви сказали, що я доживу до сотні.

Доктор відійшов до свого столу.

— Ви сказали, я доживу до ста років, — повторила Вероніка.

— В медицині немає нічого певного, — ухильно відповів доктор

Іґор. — Все можливе.

— Що з моїм серцем?

— Без змін.

Все ясно. Коли хвороба серйозна, лікарі завжди кажуть: «Ви й до

сотні протягнете», або «Нічого страшного», або «У вас серце й тиск молодої дівчини», або навіть «Треба повторно взяти аналізи». Мабуть, вони побоюються, щоб пацієнт не почав шаленіти просто у них на очах.

Спробувала підвестися, але ціла кімната враз закружляла.

— Полежіть ще трохи, поки не стане краще. Ви мені не заважаєте. «Чудово, — подумала Вероніка. А якби й заважала?»

Як досвідчений фахівець, доктор Іґор якийсь час мовчав, вдаючи, що переглядає папери на столі. Коли люди поруч тебе вперто мовчать, ситуація стає напруженою, дражливою, нестерпною. Доктор сподівався, що дівчина сама заговорить і дасть йому більше матеріалу для дисертації.

Але Вероніка не зронила й слова. «Мабуть, вона досі під впливом вітріолу», — подумав доктор Іґор і вирішив урвати мовчанку, що ставала напруженою, дражливою, нестерпною.

— То вам подобається грати на піаніно, — мовив він, намагаючись звучати якомога недбаліше.

— І божевільним подобається. Вчора там був один юнак, якого моя музика просто приголомшила.

— Так, Едуард. Він навіть розповідав комусь, як йому було солодко. Хтозна, може, він знову почне нормально їсти.

— Шизофренік, який захоплюється музикою? Та ще й розповідає про це?

— Так. Здається, ви про цю хворобу нічого не знаєте.

Цей доктор — радше сам схожий на пацієнта, з отим фарбованим начорно волоссям — мав рацію. Вероніка не раз чула слово «шизофренік», але погано уявляла, що за ним стоїть.

— Вона виліковується? — запитала, сподіваючись дізнатися трохи більше.

— Її можна контролювати. Ми насправді не знаємо, що відбувається в світі божевілля. Все вкрите невідомістю, та й методики лікування постійно змінюються. Шизофренік — це той, хто вже має природжену тенденцію до самовідчуження, аж доки певний фактор, — іноді серйозний, іноді поверховий, залежно від індивідуальних обставин, — не підштовхне його до створення власної реальності. Він може перейти у стан цілковитого заціпеніння, що зветься каталепсією, але може й одужати — достатньо, принаймні, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Все залежить від одного — від його оточення.

— Кажете, вони творять власну реальність, — сказала Вероніка. — Але що таке «реальність»?

— Те, що більшості людей мислиться як реальне. Не обов'язково щось найкраще чи найлогічніше, просто те, що відповідає бажанням загалу. Бачите цю штуку в мене на шиї?

— Краватку?

— Саме так. Ваша відповідь є логічною й послідовною, як і відповідь будь-якої нормальної людини: це — краватка! Божевільний, натомість, скаже, що я ношу на шиї безглуздий і непотрібний пасок кольорової тканини з чудернацькими вузлами, який не дає повітрю вільно заходити в легені, а мені — вільно рухати шиєю. А ще треба зважати на вентилятор, аби часом не задушитися цим паском.

Якби божевільний запитав, для чого мені краватка, я б мав відповісти: абсолютно ні для чого. Це навіть не декоративна оздоба — це ознака рабства, влади, відчуженості. Єдиною корисною функцією краватки є відчуття полегшення, коли ви її скидаєте, вертаючись додому, — ви ніби звільняєтеся від чогось, хоча й не знаєте від чого саме.

Але хіба відчуття полегшення виправдовує існування краваток? Ні. Однак, якщо я запитаю в нормальної людини, що це таке, вона відповість: «краватка». І річ не в тому, чия відповідь точніша, а в тому, чия доречніша.

— Отже, я доречно назвала цей пасок кольорової тканини, з чого ви зробили висновок, що я не божевільна.

«Ні, не божевільна», — подумав доктор Іґор, а він був фахівцем у цій галузі, — підтвердженням слугували дипломи, розвішені на стінах його кабінету. Стремління до самогубства є невід'ємною рисою будь- якої людської істоти: він знав багатьох, хто чинив саме так, хоча й не потрапляв до лікарні; всі вони були нібито нормальні й безневинні лише тому, що не вдавалися до надто скандальних методів самогубства. Вони вбивали себе поступово, труячись тим, що доктор Іґор називав вітріолом.

Вітріол був токсичною речовиною, симптоми дії якої він розпізнавав, розмовляючи з різними чоловіками й жінками. Він саме писав дисертацію на цю тему й збирався подати її на розгляд Словенської Академії Наук. Це буде чи не найважливіша віха в дослідженні божевілля відтоді, як доктор Пінел звільнив пацієнтів від пут, приголомшивши увесь медичний світ ідеєю про можливість вилікування декого з них.

Подібно до лібідо — хімічної реакції, що зумовлює сексуальний потяг, відкритої доктором Фройдом, але досі не виявленої в жодній з лабораторій — вітріол виділявся людським організмом, коли особа потрапляла в небезпечну ситуацію, хоча і його ще не зафіксували жодні спектрографічні аналізи. Проте він легко розпізнавався завдяки своєму смакові — не солодкому й не кислому, а, фактично, гіркому. Доктор Іґор, поки що невизнаний винахідник цієї фатальної речовини, дав їй ім'я отрути, колись вельми популярної серед імператорів, королів і всіляких коханців, які хотіли позбутися тих, хто їм заважав.

Золотий то був вік, вік імператорів і королів, коли ще можна було жити й помирати романтично. Вбивця запрошував свою жертву на вишукану вечерю, слуга подавав їм вино у кришталевих келихах, в одному підмішаний вітріол. Лише уявити собі, що відчував убивця, коли його жертва підносила келих, промовляла кілька приємних а чи гострих слів, спорожняла келих, гадаючи, що п'є добірне вино, востаннє спантеличено дивилася на господаря і — падала на долівку.

Цю надто дорогу й недоступну отруту замінили надійніші засоби знищення — револьвери, бактерії тощо. Доктор Іґор, романтик за натурою, врятував її назву від забуття, назвавши так душевну хворобу, котру зумів діагностувати й відкриття якої невдовзі здивує світ.

Дивно, що ніхто досі не визнав вітріол отрутою, хоча більшість уражених могли розпізнати його смак і характеризували процес

отруєння як гіркоту. Кожен із нас має певну кількість гіркоти в організмі, подібно до того, як усі ми носимо в собі, скажімо, туберкульозні бацили, але піддаються хворобі тільки ослаблені організми. Щодо гіркоти, то умови для цього захворювання виникають тоді, коли людина починає боятися так званої «реальності».

Декотрі люди, намагаючись створити внутрішній світ, закритий для будь-яких зовнішніх загроз, зводять непомірно високий захисний мур супроти нових людей, місць, досвідів, інших світів і тим самим вихолощують свій власний. Власне тут починає свою руйнівну роботу гіркота.

Воля людини є головною мішенню гіркоти (або вітріолу, як її волів називати доктор Іґор). Люди, уражені цією недугою, втрачають будь-які бажання й за кілька років уже неспроможні вийти з власного світу, витративши всю енергію на спорудження високих мурів і на створення милої їм реальності.

Щоб уникнути зовнішніх впливів, вони також зумисне обмежують свій внутрішній розвиток. Вони й далі ходять до праці, дивляться телевізор, виховують дітей, нарікають на погані дороги, але все це робиться автоматично, без якихось особливих емоцій, бо ж, урешті- решт, усе перебуває під їхнім контролем.

Найбільшою проблемою при отруєнні гіркотою є те, що пристрасті — ненависть, любов, відчай, завзяття, цікавість — також гаснуть. Через деякий час отруєна особа вже не відчуває жодних бажань. Їй чи йому бракує волі як до життя, так і до смерті, — ось у чому полягає проблема.

Власне тому люди, сповнені гіркоти, завжди захоплюються героями й божевільними, адже ні одні, ні другі не мають страху перед життям чи смертю. Одні й другі байдужі до небезпек і йдуть уперед незалежно від того, що кажуть інші. Божевільний учинить самогубство, герой принесе себе в жертву заради ідеї, але і той, і той загине, тоді, як гіркотна людина днями й ночами думатиме про їхню славу чи безум. Це ті моменти, коли вона здатна піднятись на свій захисний мур і зазирнути у зовнішній світ, але згодом втомлюється й повертається до буденного життя.

Хронічний гіркотник помічає свою хворобу тільки раз на тиждень, у неділю пополудні. Саме тоді, коли ані праця, ані щоденна рутина не можуть заглушити симптомів його недуги, ним оволодіває непевність, бо спокій цих нескінченних недільних вечорів стає пекельним, і його не покидає гостре роздратування.

Проте настає понеділок, і гіркотник негайно забуває всі симптоми, хоча й ревно нарікатиме, що не мав часу відпочити й що вихідні завжди минають надто швидко.

З суспільної точки зору вітріольна хвороба мала ту єдину перевагу, що вже стала нормою, отож відпала потреба в ізоляції, — хіба що отруєння було настільки серйозним, що хворий своєю поведінкою починав докучати іншим. Проте більшість таких хворих могли й далі перебувати на волі, без жодної загрози для суспільства, бо мури, якими вони себе оточили, надійно відгороджували їх від нього, хоча вони й брали нібито певну участь у його житті.

Доктор Зиґмунд Фройд винайшов і лібідо, і психоаналіз як метод лікування спричинених ним відхилень. Так само й доктор Іґор, довівши існування вітріолу, мусив довести, що його можна й позбутися. Він хотів залишити слід в історії медицини, хоча й не мав жодних ілюзій щодо опору, на який наштовхнуться його ідеї, коли їх оприлюднити, — адже «нормальні» люди задоволені своїм життям і ніколи не зізнаються, що мають подібні симптоми, а «хворі» забезпечують існування гігантського конгломерату психіатричних лікарень, лабораторій, наукових конференцій тощо.

«Я знаю, що світ не визнає моїх зусиль», — мовив він сам до себе, вже пишаючись тим, що його не розуміють. Зрештою, такою була ціна, котру сплачували всі генії.


13-15 Частина (1)

— Не хочу її бачити. Я розірвала всі зв'язки зі світом.

Було неприємно говорити це при всіх у вітальні. Але ж і санітар не був надто делікатним, голосно повідомивши, що її чекає мати, немовби це стосувалося всіх. But the nurse was not too delicate, loudly announcing that her mother was waiting for her, as if it affected everyone.

Вона не хотіла бачитися з матір'ю; ця зустріч їх обох тільки засмутить. She did not want to see her mother; this meeting will only upset them both. Хай би для матері вона була вже мертва. May she be dead to her mother. Вероніка ніколи не любила прощатися.

Санітар пішов, і вона знову задивилася на гори. Після тижневої захмареності нарешті з'явилося сонце, й вона знала, що так буде, бо минулої ночі, коли грала на піаніно, їй про це сказав місяць. After a week of cloud cover, the sun finally came up, and she knew it would, because last night, when she played the piano, the moon told her about it.

__«Ні, це якесь божевілля, я втрачаю глузд. Планети не говорять, хіба що з астрологами-самозванцями. The planets do not talk, except with impostor astrologers. Кому місяць міг би щось сказати, то це тому шизофренікові».__ To whom the moon could say something is to that schizophrenic. "

На цій думці зненацька відчула різкий біль у грудях, і рука їй заніміла, в голові запаморочилося. Серцевий напад!

Вона ввійшла в стан якоїсь ейфорії, неначе смерть звільнила її від страху перед кінцем. Ну, от і все. Їй ще трохи поболить, але що там п'ять хвилин агонії порівняно з вічним спокоєм? Зараз, мабуть, найліпше просто заплющити очі: в кіно її найбільше дратували мертві люди з розплющеними очима. Now, perhaps, it's best to just close your eyes: in the movies, she was most annoyed by dead people with wide eyes.

Але серцевий напад виявився дещо інакшим за той, яким вона його уявляла; Вероніці забило дух, й вона з жахом усвідомила, що мусить перейти те, чого найбільше боялася — смерть від задухи. But the heart attack was a little different than she imagined it to be; Veronica was taken aback, and she realized with horror that she had to go through what she feared most - death by suffocation. Помирала, немов похована живцем або кинута в морську пучину. She died as if buried alive or thrown into the abyss.

Захиталася, впала, відчула болючий удар в обличчя, хапала ротом повітря, але воно не проходило досередини. She staggered, fell, felt a painful blow to the face, gasped for air, but it did not pass inside. Що найгірше, смерть не наставала. Worst of all, death did not occur. Вона усвідомлювала все, що відбувалося навколо, бачила кольори й форми, хоча їй важко було дочути, що говорять інші: крики й вигуки долинали звідкись здаля, немовби з іншого світу. She was aware of everything that was going on around her, she could see colors and shapes, although it was hard for her to hear what others were saying: screams and shouts were coming from somewhere far away, as if from another world. Поза тим, все залишалося реальним; повітря не проникало до її легенів, воно просто не підкорялося легеням та м'язам, але вона й далі не втрачала свідомості. Besides, everything remained real; the air did not enter her lungs, it simply did not obey her lungs and muscles, but she still did not lose consciousness.

Відчула, як чиясь рука перевернула її на спину, але тепер вона втратила контроль над повіками, і вони шалено кліпали, посилаючи до мозку тисячі різних образів і додаючи до відчуття задухи враження цілковитого хаосу.

Через мить і ці образи віддалилися, а коли агонія дійшла кульмінації, повітря нарешті ввірвалося в її легені з жахливим свистом, від якого усі в кімнаті настрашено завмерли. A moment later, these images receded, and when the agony reached its climax, the air finally burst into her lungs with a horrible whistle that made everyone in the room froze in terror.

Вероніка почала нестримно блювати. Трагедії не сталося, й ось уже дехто з божевільних почав сміятися, а вона відчула себе приниженою, розгубленою й безпомічною. The tragedy did not happen, and now some of the madmen began to laugh, and she felt humiliated, confused and helpless.

Підбіг санітар і зробив їй укол в руку.

— Все гаразд, заспокойтеся, все вже скінчилося.

— Я не померла! — закричала вона, повзаючи поміж пацієнтами і

забруднюючи підлогу й меблі своєю блювотиною. — Я й далі в цій клятій лікарні, мушу жити тут з вами й помирати по тисячу разів щодня і щоночі, але ніхто з вас не має й краплиночки жалю.

Накинулась на санітара, видерла йому з руки шприц і жбурнула геть.

— Чого тобі треба? Чому відразу не введеш мені отруту, я ж однаково приречена на смерть? Як можна бути таким безсердечним? How can you be so heartless?

Не в змозі більше стримуватись, знову всілася на підлогу й нестямно заридала, закричала, застогнала, а хворі тільки реготали й глузували з її брудного вбрання.

— Введіть їй заспокійливе! "Give her a sedative!" — крикнув лікар, який щойно прибіг. Shouted the doctor, who had just come running. — Контролюйте ситуацію. - Control the situation.

Але санітар застиг на місці. But the paramedic froze. Лікар знову вибіг і повернувся ще з двома санітарами та новим шприцем. Вони схопили дівчину, що кидалася в істериці, і лікар увів велику дозу заспокійливого у вену на її оббльованій руці.

**__В__**она лежала в кабінеті доктора Іґора на білосніжній кушетці між чистих простирадел. She lay in Dr. Igor's office on a snow-white couch between clean sheets.

**__** *__**

Він прослуховував її серце. Вона вдавала, що спить, але, судячи з докторового бурмотіння, щось змінилося. She pretended to be asleep, but judging by the doctor's muttering, something had changed.

— Не журіться. З вашим здоров'ям ви й до сотні протягнете. With your health, you will reach hundreds.

Вероніка розплющила очі. Хтось її роздягнув. Someone undressed her. Хто саме? Доктор Іґор? То він бачив її голою? Did he see her naked? Думки їй розбігалися.

— Що ви сказали?

— Щоб ви не журилися. - So that you do not grieve.

— Ні, ви сказали, що я доживу до сотні.

Доктор відійшов до свого столу.

— Ви сказали, я доживу до ста років, — повторила Вероніка.

— В медицині немає нічого певного, — ухильно відповів доктор

Іґор. — Все можливе.

— Що з моїм серцем?

— Без змін.

Все ясно. Коли хвороба серйозна, лікарі завжди кажуть: «Ви й до

сотні протягнете», або «Нічого страшного», або «У вас серце й тиск молодої дівчини», або навіть «Треба повторно взяти аналізи». hundreds will stretch ", or" No problem ", or" You have the heart and pressure of a young girl ", or even" You need to take tests again. " Мабуть, вони побоюються, щоб пацієнт не почав шаленіти просто у них на очах. Apparently, they are afraid that the patient will start to go crazy just in front of their eyes.

Спробувала підвестися, але ціла кімната враз закружляла.

— Полежіть ще трохи, поки не стане краще. Ви мені не заважаєте. — __«Чудово,__ — подумала Вероніка. — __А якби й заважала?»__ "And if it interfered?"

Як досвідчений фахівець, доктор Іґор якийсь час мовчав, вдаючи, що переглядає папери на столі. Коли люди поруч тебе вперто мовчать, ситуація стає напруженою, дражливою, нестерпною. Доктор сподівався, що дівчина сама заговорить і дасть йому більше матеріалу для дисертації.

Але Вероніка не зронила й слова. __«Мабуть, вона досі під впливом вітріолу»,__ — подумав доктор Іґор і вирішив урвати мовчанку, що ставала напруженою, дражливою, нестерпною.

— То вам подобається грати на піаніно, — мовив він, намагаючись звучати якомога недбаліше.

— І божевільним подобається. Вчора там був один юнак, якого моя музика просто приголомшила.

— Так, Едуард. Він навіть розповідав комусь, як йому було солодко. Хтозна, може, він знову почне нормально їсти.

— Шизофренік, який захоплюється музикою? - A schizophrenic who is fond of music? Та ще й розповідає про це?

— Так. Здається, ви про цю хворобу нічого не знаєте.

Цей доктор — радше сам схожий на пацієнта, з отим фарбованим начорно волоссям — мав рацію. This doctor, who looked more like a patient with black hair, was right. Вероніка не раз чула слово «шизофренік», але погано уявляла, що за ним стоїть. Veronica had heard the word "schizophrenic" many times, but she had no idea what was behind it.

— Вона виліковується? — запитала, сподіваючись дізнатися трохи більше.

— Її можна контролювати. Ми насправді не знаємо, що відбувається в світі божевілля. Все вкрите невідомістю, та й методики лікування постійно змінюються. Everything is shrouded in obscurity, and treatment methods are constantly changing. Шизофренік — це той, хто вже має природжену тенденцію до самовідчуження, аж доки певний фактор, — іноді серйозний, іноді поверховий, залежно від індивідуальних обставин, — не підштовхне його до створення власної реальності. A schizophrenic is one who already has an innate tendency to self-alienate, until a certain factor - sometimes serious, sometimes superficial, depending on individual circumstances - will push him to create his own reality. Він може перейти у стан цілковитого заціпеніння, що зветься каталепсією, але може й одужати — достатньо, принаймні, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Все залежить від одного — від його оточення.

— Кажете, вони творять власну реальність, — сказала Вероніка. — Але що таке «реальність»? - But what is "reality"?

— Те, що більшості людей мислиться як реальне. Не обов'язково щось найкраще чи найлогічніше, просто те, що відповідає бажанням загалу. Not necessarily something best or most logical, just something that meets the desires of the general public. Бачите цю штуку в мене на шиї? Do you see this thing on my neck?

— Краватку?

— Саме так. Ваша відповідь є логічною й послідовною, як і відповідь будь-якої нормальної людини: це — краватка! Божевільний, натомість, скаже, що я ношу на шиї безглуздий і непотрібний пасок кольорової тканини з чудернацькими вузлами, який не дає повітрю вільно заходити в легені, а мені — вільно рухати шиєю. Crazy, on the other hand, will say that I wear a silly and unnecessary strip of colored fabric around my neck with whimsical knots, which does not allow air to enter my lungs and move my neck freely. А ще треба зважати на вентилятор, аби часом не задушитися цим паском. And still it is necessary to pay attention to the fan not to suffocate sometimes with this belt.

Якби божевільний запитав, для чого мені краватка, я б мав відповісти: абсолютно ні для чого. If a madman asked why I had a tie, I would have to answer: absolutely nothing. Це навіть не декоративна оздоба — це ознака рабства, влади, відчуженості. This is not even a decorative decoration - it is a sign of slavery, power, alienation. Єдиною корисною функцією краватки є відчуття полегшення, коли ви її скидаєте, вертаючись додому, — ви ніби звільняєтеся від чогось, хоча й не знаєте від чого саме. The only useful feature of the tie is the feeling of relief when you take it off when you return home - you seem to be free from something, although you do not know what exactly.

Але хіба відчуття полегшення виправдовує існування краваток? But does the feeling of relief justify the existence of ties? Ні. Однак, якщо я запитаю в нормальної людини, що це таке, вона відповість: «краватка». І річ не в тому, чия відповідь точніша, а в тому, чия доречніша. And the point is not whose answer is more accurate, but whose is more appropriate.

— Отже, я доречно назвала цей пасок кольорової тканини, з чого ви зробили висновок, що я не божевільна. - So, I appropriately named this strip of colored fabric, from which you concluded that I'm not crazy.

«Ні, не божевільна», — подумав доктор Іґор, а він був фахівцем у цій галузі, — підтвердженням слугували дипломи, розвішені на стінах його кабінету. No, she's not crazy, thought Dr. Igor, who was an expert in the field, as evidenced by the diplomas on his office. Стремління до самогубства є невід'ємною рисою будь- якої людської істоти: він знав багатьох, хто чинив саме так, хоча й не потрапляв до лікарні; всі вони були нібито нормальні й безневинні лише тому, що не вдавалися до надто скандальних методів самогубства. The urge to commit suicide is an integral feature of every human being: he knew many who did so, even though they did not go to the hospital; all of them were allegedly normal and innocent only because they did not resort to too scandalous methods of suicide. Вони вбивали себе поступово, труячись тим, що доктор Іґор називав вітріолом. They killed themselves gradually, poisoning themselves with what Dr. Igor called vitriol.

__Вітріол__ був токсичною речовиною, симптоми дії якої він розпізнавав, розмовляючи з різними чоловіками й жінками. Він саме писав дисертацію на цю тему й збирався подати її на розгляд Словенської Академії Наук. Це буде чи не найважливіша віха в дослідженні божевілля відтоді, як доктор Пінел звільнив пацієнтів від пут, приголомшивши увесь медичний світ ідеєю про можливість вилікування декого з них. This will be perhaps the most important milestone in the study of insanity since Dr. Pinel freed patients from the shackles, stunning the entire medical world with the idea of curing some of them.

Подібно до лібідо — хімічної реакції, що зумовлює сексуальний потяг, відкритої доктором Фройдом, але досі не виявленої в жодній з лабораторій — __вітріол__ виділявся людським організмом, коли особа потрапляла в небезпечну ситуацію, хоча і його ще не зафіксували жодні спектрографічні аналізи. Like the libido-chemical reaction that causes sexual desire, discovered by Dr. Freud but not yet detected in any laboratory, vitriol was released by the human body when a person was in a dangerous situation, although it has not yet been recorded by any spectrographic analysis. Проте він легко розпізнавався завдяки своєму смакові — не солодкому й не кислому, а, фактично, гіркому. However, it was easily recognizable due to its taste - not sweet and sour, but, in fact, bitter. Доктор Іґор, поки що невизнаний винахідник цієї фатальної речовини, дав їй ім'я отрути, колись вельми популярної серед імператорів, королів і всіляких коханців, які хотіли позбутися тих, хто їм заважав. Dr. Igor, still an unrecognized inventor of this fatal substance, gave it the name of a poison that was once very popular among emperors, kings and all sorts of lovers who wanted to get rid of those who hindered them.

Золотий то був вік, вік імператорів і королів, коли ще можна було жити й помирати романтично. The golden age was the age of emperors and kings, when it was still possible to live and die romantically. Вбивця запрошував свою жертву на вишукану вечерю, слуга подавав їм вино у кришталевих келихах, в одному підмішаний вітріол. Лише уявити собі, що відчував убивця, коли його жертва підносила келих, промовляла кілька приємних а чи гострих слів, спорожняла келих, гадаючи, що п'є добірне вино, востаннє спантеличено дивилася на господаря і — падала на долівку. Just imagine how the murderer felt when his victim raised his glass, uttered a few pleasant or sharp words, emptied his glass, thinking he was drinking fine wine, looked at his master in confusion for the last time, and fell to the ground.

Цю надто дорогу й недоступну отруту замінили надійніші засоби знищення — револьвери, бактерії тощо. This very expensive and inaccessible poison has been replaced by more reliable means of destruction - revolvers, bacteria, etc. Доктор Іґор, романтик за натурою, врятував її назву від забуття, назвавши так душевну хворобу, котру зумів діагностувати й відкриття якої невдовзі здивує світ. Dr. Igor, a romantic by nature, saved her name from oblivion by naming a mental illness that he was able to diagnose and the discovery of which will soon surprise the world.

Дивно, що ніхто досі не визнав __вітріол__ отрутою, хоча більшість уражених могли розпізнати його смак і характеризували процес Surprisingly, no one has yet recognized vitriol as a poison, although most affected people could recognize its taste and characterize the process.

отруєння як гіркоту. poisoning as bitterness. Кожен із нас має певну кількість __гіркоти__ в організмі, подібно до того, як усі ми носимо в собі, скажімо, туберкульозні бацили, але піддаються хворобі тільки ослаблені організми. Each of us has a certain amount of bitterness in the body, just as we all carry, say, tuberculosis bacilli, but only weakened organisms are susceptible to the disease. Щодо __гіркоти__, то умови для цього захворювання виникають тоді, коли людина починає боятися так званої «реальності».

Декотрі люди, намагаючись створити внутрішній світ, закритий для будь-яких зовнішніх загроз, зводять непомірно високий захисний мур супроти нових людей, місць, досвідів, інших світів і тим самим вихолощують свій власний. Some people, trying to create an inner world closed to any external threats, build an inordinately high protective wall against new people, places, experiences, other worlds and thus empty their own. Власне тут починає свою руйнівну роботу __гіркота__. In fact, bitterness begins its destructive work here.

Воля людини є головною мішенню __гіркоти__ (або __вітріолу__, як її волів називати доктор Іґор). Люди, уражені цією недугою, втрачають будь-які бажання й за кілька років уже неспроможні вийти з власного світу, витративши всю енергію на спорудження високих мурів і на створення милої їм реальності. People affected by this disease lose all desire and in a few years are unable to leave their own world, spending all their energy on building high walls and creating a reality dear to them.

Щоб уникнути зовнішніх впливів, вони також зумисне обмежують свій внутрішній розвиток. To avoid external influences, they also deliberately limit their internal development. Вони й далі ходять до праці, дивляться телевізор, виховують дітей, нарікають на погані дороги, але все це робиться автоматично, без якихось особливих емоцій, бо ж, урешті- решт, усе перебуває під їхнім контролем. They continue to go to work, watch TV, raise children, complain about bad roads, but all this is done automatically, without any special emotions, because, in the end, everything is under their control.

Найбільшою проблемою при отруєнні гіркотою є те, що пристрасті — ненависть, любов, відчай, завзяття, цікавість — також гаснуть. The biggest problem with bitter poisoning is that the passions - hatred, love, despair, zeal, curiosity - also die out. Через деякий час отруєна особа вже не відчуває жодних бажань. Їй чи йому бракує волі як до життя, так і до смерті, — ось у чому полягає проблема. She or he lacks the will to live and to die - that's the problem.

Власне тому люди, сповнені гіркоти, завжди захоплюються героями й божевільними, адже ні одні, ні другі не мають страху перед життям чи смертю. That is why people, full of bitterness, always admire heroes and crazy people, because neither of them has a fear of life or death. Одні й другі байдужі до небезпек і йдуть уперед незалежно від того, що кажуть інші. Both are indifferent to dangers and move forward no matter what others say. Божевільний учинить самогубство, герой принесе себе в жертву заради ідеї, але і той, і той загине, тоді, як __гіркотна__ людина днями й ночами думатиме про їхню славу чи безум. The madman will commit suicide, the hero will sacrifice himself for the sake of the idea, but both will perish, while the bitter man will think day and night about their glory or madness. Це ті моменти, коли вона здатна піднятись на свій захисний мур і зазирнути у зовнішній світ, але згодом втомлюється й повертається до буденного життя.

Хронічний __гіркотник__ помічає свою хворобу тільки раз на тиждень, у неділю пополудні. Chronic bitters notice their illness only once a week, on Sunday afternoon. Саме тоді, коли ані праця, ані щоденна рутина не можуть заглушити симптомів його недуги, ним оволодіває непевність, бо спокій цих нескінченних недільних вечорів стає пекельним, і його не покидає гостре роздратування. It is when neither work nor daily routine can drown out the symptoms of his illness that he becomes insecure, for the restlessness of these endless Sunday evenings becomes hellish, and he is not left with sharp irritation.

Проте настає понеділок, і __гіркотник__ негайно забуває всі симптоми, хоча й ревно нарікатиме, що не мав часу відпочити й що вихідні завжди минають надто швидко.

З суспільної точки зору вітріольна хвороба мала ту єдину перевагу, що вже стала нормою, отож відпала потреба в ізоляції, — хіба що отруєння було настільки серйозним, що хворий своєю поведінкою починав докучати іншим. From a public point of view, vitriol disease had the only advantage that had already become the norm, so there was no need for isolation - except that the poisoning was so serious that the patient began to bother others with his behavior. Проте більшість таких хворих могли й далі перебувати на волі, без жодної загрози для суспільства, бо мури, якими вони себе оточили, надійно відгороджували їх від нього, хоча вони й брали нібито певну участь у його житті. However, most of these patients could continue to be free, without any threat to society, because the walls they surrounded themselves reliably separated them from him, although they allegedly took part in his life.

Доктор Зиґмунд Фройд винайшов і лібідо, і психоаналіз як метод лікування спричинених ним відхилень. Dr. Sigmund Freud invented both libido and psychoanalysis as a method of treating the abnormalities caused by it. Так само й доктор Іґор, довівши існування вітріолу, мусив довести, що його можна й позбутися. Similarly, Dr. Igor, having proved the existence of vitriol, had to prove that it can be got rid of. Він хотів залишити слід в історії медицини, хоча й не мав жодних ілюзій щодо опору, на який наштовхнуться його ідеї, коли їх оприлюднити, — адже «нормальні» люди задоволені своїм життям і ніколи не зізнаються, що мають подібні симптоми, а «хворі» забезпечують існування гігантського конгломерату психіатричних лікарень, лабораторій, наукових конференцій тощо. He wanted to leave a mark in the history of medicine, although he had no illusions about the resistance that his ideas would encounter when published, because "normal" people are happy with their lives and never admit that they have similar symptoms, and "sick" ensure the existence of a giant conglomerate of psychiatric hospitals, laboratories, scientific conferences, etc.

__«Я знаю, що світ не визнає моїх зусиль»,__ — мовив він сам до себе, вже пишаючись тим, що його не розуміють. Зрештою, такою була ціна, котру сплачували всі генії.