×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

"Вероніка" вирішує померти" Пауло Коельйо, 1-2 Частина (1)

1-2 Частина (1)

«Ось, я даю вам владу наступати на змій... і ніщо вам не зашкодить».

Лука, 10: 19

Присвячується С. Т. де Л., який мені допомагав, а я й не підозрював про це.

Одинадцятого листопада 1997 року Вероніка вирішила, що настав — нарешті! — час покінчити з собою. Вона ретельно прибрала в кімнаті, яку винаймала в жіночому монастирі, вимкнула огрівання, почистила зуби й лягла.

Зі столика біля ліжка вона взяла чотири пакетики зі снодійними пігулками. Замість того, щоб покришити й розчинити у воді, вирішила ковтати їх одна за одною, адже між наміром і вчинком завжди існує проміжок, а вона хотіла мати свободу вибору, якщо надумає спинитися напівдорозі. Однак із кожною новою пігулкою ставала дедалі впевненішою — через п'ять хвилин пакетики спорожніли.

Вона не знала, коли почне втрачати свідомість, отож поклала біля себе на ліжку свіжий номер французького журналу «Homme», який надійшов до бібліотеки, де вона працювала. Її ніколи особливо не цікавила технологія, але, гортаючи журнал, натрапила на статтю про комп'ютерну гру на компакт-дисках, створену бразильським письменником Пауло Коельо, з яким вона зустрілася під час конференції в барі готелю «Ґранд Юніон». Тоді вони обмінялися кількома фразами, і його видавець запросив її підсісти до них за

вечерею. На жаль, людей було так багато, що вони не мали змоги нормально поспілкуватися.

Згадавши ту зустріч, вона подумала, що цей автор уже став частинкою її світу, тож читання його статті допоможе їй згаяти час. Чекаючи смерті, Вероніка почала читати про комп'ютерну технологію, яка її абсолютно не цікавила — зрештою, вона так чинила протягом усього життя, завжди вибираючи те, що найлегше, що під рукою. Як оцей журнал, скажімо.

Проте, хоч як дивно, вже з першим рядком куди й поділася її вроджена пасивність (снодійне ще не розчинилося у шлунку, але Вероніка була пасивна з природи) і чи не вперше в житті вона замислилась над правдивістю дуже модного серед її друзів вислову: «В цьому світі немає нічого випадкового».

Чому їй трапився саме цей рядок — якраз тоді, коли вона почала помирати? Яка прихована вістка відкрилася їй — якщо тільки існують приховані вістки, а не прості збіжності?

Рядок розміщувався під ілюстрацією, і ним же починалася стаття: «Де є Словенія?»

«А й справді, — подумала вона, — ніхто ж і не знає, де є Словенія».

Але Словенія є — і там, і тут, у довколишніх горах і на цьому майдані, — Словенією звали її країну.

Вона відклала журнал; немає сенсу обурюватися на світ, який нічого не знає про словенців; честь нації більше її не обходить. Настав час пишатися собою, визнати, що вона-таки спромоглася, набралася врешті-решт відваги покинути життя — як добре! І робить це так, як завжди собі уявляла — з допомогою снодійних пігулок, не залишаючи слідів.

Вже майже півроку Вероніка намагалася знайти пігулки. Коли їй здалося, що вона не здатна їх добути, хотіла навіть перерізати собі вени. Ну й що, коли кімната буде захляпана кров'ю, а черниць охопить розпач і збентеження — самогубці насамперед дбають про себе, а не про інших. Звісно, вона б постаралася завдати якомога менше турбот своєю смертю, проте, якщо єдиним виходом для неї було перерізати вени, вибору вона не мала; а черниці усе приберуть та й забудуть — так їм простіше буде знову здати кімнату внайми. Хоч це й кінець двадцятого століття, та люди й досі бояться привидів.

Ще можна було б, безперечно, кинутися з якоїсь високої будівлі в Любляні, але ж чи не буде від цього додаткових прикрощів її батькам? Крім потрясіння від вістки про смерть доньки, їм доведеться розпізнавати спотворений труп; ні, так було б гірше, бо залишилась би незагойна рана в серцях двох людей, які бажали їй тільки найкращого.

«Поступово вони змирилися б зі смертю доньки. Але забути розтрощений череп було б неможливо».

Стрілятися, стрибати з даху, вішатися — всі ці варіанти суперечили її жіночому єству. Жінки-самогубці обирають значно романтичніші методи — ріжуть, наприклад, вени або ж ковтають завищені дози снодійного. Безліч таких прикладів можна знайти в біографіях призабутих принцес і голлівудських актрис.

Вероніка знала, що жити означає постійно чекати слушного моменту для дії. Так сталося й цього разу. Почувши її скарги на безсоння, дві подруги зуміли добути кожна по два пакетики потужних наркотиків, що їх уживали музиканти з місцевої дискотеки. Вероніка цілий тиждень тримала ці чотири пакетики на нічному столику, готуючись до смерті й прощаючись — без жодних сантиментів — з тим, що люди нарекли життям.

І ось вона лежить — задоволена тим, що вчинила, і знуджена, бо не знає, що робити з часом, який їй залишився.

Знову замислилася над отим абсурдним питанням. Як можна починати статтю про комп'ютери отаким ідіотським рядком: «Де є Словенія?»

За браком чогось цікавішого, вирішила прочитати статтю до кінця й довідалася, що компакт-диск, про який ішлося, був виготовлений, завдяки дешевій робочій силі, в Словенії — цій дивній країні, про яку ніхто й не знає, крім її мешканців. Кількома місяцями раніше, коли цей диск ще готувався до випуску, французький підприємець організував для журналістів з усього світу фуршет у Вледі, в замку.

Вероніці пригадалося, що вона читала про цей фуршет — він став у місті справжньою подією, і не лише через реставрацію замку, яка мала якнайдетальніше відтворити середньовічну атмосферу цієї комп'ютерної гри, а й через полеміку в місцевій пресі — бо серед запрошених журналістів (з Німеччини, Франції, Англії, Італії й Іспанії) не було жодного словенця.

Кореспондент журналу «Homme» — який завітав у Словенію вперше — не за власний, без сумніву, кошт і з метою поспілкуватися з іншими журналістами, накидати якісь цікаві спостереження й насолодитися дармовими наїдками й напоями у старовинному замку — вирішив розпочати статтю жартом, який зуміють оцінити витончені інтелектуали з його власного краю. Мабуть, він ще й розказував колегам-журналістам різні байки про місцеві звичаї, не забувши згадати при цьому, як погано одягаються словенські жінки.

Але це — його проблема. Вероніка помирала, і її цікавило інше — скажімо, чи існує життя після смерті, або коли знайдуть її тіло. Та все ж таки — можливо, саме завдяки прийнятому нею рішенню — стаття її збентежила.

Визирнула з монастирського вікна, що виходило на невеличкий люблянський майдан. «Якщо вони не знають, де Словенія, то й Любляна для них — міф», — подумала вона. Як Атлантида, чи Лемурія, чи інші втрачені континенти, що збуджують людську уяву. Ніхто у світі не розпочав би статтю запитанням, де є гора Еверест, хоч би й ніколи там не був. Але ось у самому центрі Європи кореспондентові поважного журналу було зовсім не соромно ставити таке запитання, бо він розумів, що більшість читачів не знає, де розташована Словенія, не кажучи про її столицю, Любляну.

Саме тоді Вероніка й вирішила, чим займе час, бо минуло десять хвилин, а вона все ще не відчувала жодних фізичних змін. Останнім актом її життя буде написання листа до журналу з поясненням, що Словенія — це одна з п'яти республік, на які розпалася колишня Югославія.

Це й буде її лист самогубця. Без пояснення справжніх причин її смерті.

А коли знайдуть тіло, то вирішать, що вона покінчила з собою, бо журналіст не знав, де знаходиться її країна. Вона всміхнулась, уявивши газетну полеміку, де хтось підтримає, а хтось засудить її самогубство, вчинене заради честі власної держави. А ще її збентежило, як швидко змінився в неї настрій, адже якихось кілька хвилин тому вона думала про щось цілком протилежне — про те, що світ з його географічними проблемами вже її не обходить.

Вона написала листа. І в неї з'явився раптом гарний настрій, що мало не викликав сумніви в доцільності смерті, але пігулки вона вже зажила; міняти щось було надто пізно.

Зрештою, вона й раніше мала гарні настрої, та й узагалі, накладала на себе руки зовсім не тому, що була сумною, роздратованою жінкою з хронічними депресіями. Вона любила блукати вуличками Любляни або дивитися з вікна своєї монастирської кімнатки на сніг, що падав на майдан, на пам'ятник поетові. Одного разу їй майже цілий місяць здавалося, що вона немов літає над землею, бо якийсь незнайомець просто насередині цього майдану подарував їй квітку.

З нею, на її думку, все було нормально. А до смерті спонукали її дві дуже прості причини, й вона не сумнівалася, що багато хто її зрозумів би, якби вона їх пояснила.

Перша причина: все в її житті було однаковим, а як тільки мине молодість, усе покотиться донизу, залишаючи незворотні сліди — старість, хвороби, втрата друзів. Продовжуючи жити, вона нічого не досягне; навпаки, тільки зростатиме ймовірність страждання.

Друга причина була більш філософською: Вероніка читала газети, дивилася телевізор і усвідомлювала, що коїться зі світом. Все було погано, а вона нічого не могла змінити на краще — відчуваючи натомість повне безсилля.

Але дуже скоро вона переживе фінальну сцену свого життя, яка відрізнятиметься від усього, що було досі: смерть. Написавши листа до журналу, вона зосередилась на більш невідкладних речах, доречніших у цей момент її життя чи радше помирання.

Спробувала уявити свою смерть, та нічого в неї не вийшло.

Але й перейматися цим не варто, бо вже за кілька хвилин усе з'ясується само.

За кілька хвилин — але за скільки?

Вона не знала. Проте тішилася думкою, що незабаром знатиме відповідь на питання, котре хвилює всіх: чи існує Бог?

На відміну від багатьох, це не було найважливішим питанням її життя. При старому комуністичному режимі в школах дотримувалися доктрини про відсутність життя після смерті, й вона звиклася з цією думкою. З іншого боку, ровесники її батьків, бабині й дідові однолітки

вчащали до церкви, молилися, ходили на прощу й були свято переконані, що Господь почує їхні молитви.

У двадцять чотири роки, випробувавши все, що тільки можливо випробувати — а вже це було немалим досягненням, — Вероніка майже не сумнівалася, що зі смертю все закінчується. Ось чому вона обрала самогубство: остаточну свободу. Вічне забуття.

У глибині душі, однак, таївся сумнів: а що, як Бог існує? Тисячі років цивілізації наклали табу на самогубство, бо воно порушувало всі релігійні приписи: людина бореться за життя, а не за смерть. Людський рід має плодитись і множитись. Суспільству потрібна робоча сила. Подружжя не повинно розлучатися, навіть коли гасне любов, бо державі потрібні солдати, політики й митці.

«Якщо Бог існує, в чому я дуже сумніваюся, Він знатиме, що в людського терпіння є межі. Це ж Він створив оце безладдя — злидні, несправедливість, жадобу, самотність. Він мав, звичайно, найкращі наміри, проте результати виявилися катастрофічними; якщо Бог є, Він буде поблажливим до тих, хто вирішив дочасно покинути цю Землю, — можливо, Він навіть вибачиться за те, що примусив нас тут бути».

До біса всі табу й забобони. Її благочесна мати сказала б: «Господові відоме минуле, теперішнє й майбутнє». Значить, він випустив її в цей світ, прекрасно усвідомлюючи, що вона врешті-решт покінчить із собою, отож її вчинок не буде для нього шоком.

Вероніка відчула приступ нудоти, дедалі сильнішої.

За кілька хвилин вона вже не зможе зосереджувати увагу на майдані за вікном. Знала, що надворі зима; була десь четверта година пополудні, а сонце заходило швидко. Знала й те, що інші люди житимуть далі. В цю мить повз її вікно проходив юнак, який побачив Вероніку і гадки не маючи, що вона вмирає. Група музикантів з Болівії (а де є Болівія? Чому журналіст про це не запитав?) грала перед пам'ятником Франце Прешрену, великому словенському поету, який залишив такий глибокий слід у душі свого народу.

Чи доживе вона до завершення мелодії, що долинає з майдану? Це буде чудовою згадкою цього життя: надвечір'я, музика, що оспівує країну з протилежного кінця світу, тепла затишна кімната, вродливий юнак, переповнений життям, котрий чомусь зупинився і дивиться

тепер на неї. Вона усвідомила, що пігулки починають діяти, і що він буде останнім, хто її побачить.

Юнак посміхнувся. Вона всміхнулась у відповідь — їй не було чого втрачати. Він помахав рукою; вона відвела очі — він забагато собі дозволяє. Спохмурнівши, юнак рушив далі, забуваючи обличчя у вікні назавжди.

Однак Вероніці приємно було востаннє відчути себе пожаданою. Вона вбивала себе не тому, що їй бракувало кохання. Не тому, що її не любили в родині, не через якісь фінансові проблеми чи невиліковну хворобу.

Вероніка вирішила вмерти цього чудового люблянського надвечір'я, коли на майдані грали музиканти з Болівії, попід її вікном проходив юнак, і вона тішилась усьому баченому й чутому. Ще більше її тішило те, що їй не доведеться всього цього бачити й чути в наступних тридцять, сорок або й п'ятдесят років, коли ці речі втратять свіжість і поглиблять трагізм життя, в якому все повторюється, а кожен день нагадує інший.

Їй почало крутити в шлунку і стало дуже погано.

«Дивно, — подумала вона. Здавалося, після такої дози снодійного я відразу ж засну».

Натомість їй дзвеніло у вухах і тягнуло на блювоту.

«Якщо мене знудить, я не помру».

Вона вирішила не думати про болі у шлунку й спробувала зосередитися на сутінках, що швидко насувалися, на болівійцях, на людях, що зачиняли свої крамнички й рушали додому. Дзвін у вухах ставав дедалі різкішим, і Вероніка вперше відчула страх, жахливий страх перед невідомістю.


1-2 Частина (1) 1-2 Part (1) 1-2パート(1)

__«Ось, я даю вам владу наступати на змій... і ніщо вам не зашкодить».__ "Here, I give you the power to step on snakes ... and nothing will hurt you." 「見よ、私はあなたに蛇を踏む力を与える...そしてあなたを傷つけるものは何もない。」

__Лука, 10: 19__ Luke, 10:19

__Присвячується С. Т. де Л., який мені допомагав, а я й не підозрював про це.__ Dedicated to ST de L., who helped me, and I did not suspect it. それは私を助けてくれたS.T.deL.に捧げられており、私はそれについて何も知りませんでした。

Одинадцятого листопада 1997 року Вероніка вирішила, що настав — нарешті! On November 11, 1997, Veronica decided it was finally time! — час покінчити з собою. - time to commit suicide. Вона ретельно прибрала в кімнаті, яку винаймала в жіночому монастирі, вимкнула огрівання, почистила зуби й лягла. She carefully cleaned the room she rented in the convent, turned off the heating, brushed her teeth, and went to bed.

**__** *__** *

Зі столика біля ліжка вона взяла чотири пакетики зі снодійними пігулками. She picked up four sachets of sleeping pills from the bedside table. Замість того, щоб покришити й розчинити у воді, вирішила ковтати їх одна за одною, адже між наміром і вчинком завжди існує проміжок, а вона хотіла мати свободу вибору, якщо надумає спинитися напівдорозі. Instead of crushing and dissolving in water, she decided to swallow them one by one, because there is always a gap between intention and action, and she wanted to have freedom of choice if she decided to stop halfway. Однак із кожною новою пігулкою ставала дедалі впевненішою — через п'ять хвилин пакетики спорожніли. However, with each new pill she became more and more confident - in five minutes the sachets emptied.

Вона не знала, коли почне втрачати свідомість, отож поклала біля себе на ліжку свіжий номер французького журналу «Homme», який надійшов до бібліотеки, де вона працювала. She didn't know when she would lose consciousness, so she laid a fresh issue of the French magazine Homme on the bed next to her, which arrived at the library where she worked. Її ніколи особливо не цікавила технологія, але, гортаючи журнал, натрапила на статтю про комп'ютерну гру на компакт-дисках, створену бразильським письменником Пауло Коельо, з яким вона зустрілася під час конференції в барі готелю «Ґранд Юніон». She was never particularly interested in technology, but while flipping through the magazine, she came across an article about a computer game on CDs written by Brazilian writer Paulo Coelho, whom she met during a conference at the Grand Union bar. Тоді вони обмінялися кількома фразами, і його видавець запросив її підсісти до них за Then they exchanged a few phrases, and his publisher invited her to sit down with them

вечерею. dinner. На жаль, людей було так багато, що вони не мали змоги нормально поспілкуватися. Unfortunately, there were so many people that they could not communicate properly.

Згадавши ту зустріч, вона подумала, що цей автор уже став частинкою її світу, тож читання його статті допоможе їй згаяти час. Remembering that meeting, she thought that this author had already become a part of her world, so reading his article would help her pass the time. Чекаючи смерті, Вероніка почала читати про комп'ютерну технологію, яка її абсолютно не цікавила — зрештою, вона так чинила протягом усього життя, завжди вибираючи те, що найлегше, що під рукою. While waiting for her death, Veronica began to read about computer technology, which did not interest her at all - after all, she did so throughout her life, always choosing the easiest thing at hand. Як оцей журнал, скажімо. Like this magazine, let's say.

Проте, хоч як дивно, вже з першим рядком куди й поділася її вроджена пасивність (снодійне ще не розчинилося у шлунку, але Вероніка була пасивна з природи) і чи не вперше в житті вона замислилась над правдивістю дуже модного серед її друзів вислову: «В цьому світі немає нічого випадкового». However, strangely enough, with the first line where her innate passivity went (sleeping pills have not yet dissolved in the stomach, but Veronica was passive by nature) and for the first time in her life she reflected on the truth of a very fashionable statement among her friends: there is nothing accidental in this world. "

Чому їй трапився саме цей рядок — якраз тоді, коли вона почала помирати? Why did this line happen to her - just when she started dying? Яка прихована вістка відкрилася їй — якщо тільки існують приховані вістки, а не прості збіжності? What hidden news was revealed to her - if only there were hidden news, not simple convergences?

Рядок розміщувався під ілюстрацією, і ним же починалася стаття: «Де є Словенія?» The line was placed below the illustration, and it was the beginning of the article: "Where is Slovenia?"

__«А й справді, — подумала вона, — ніхто ж і не знає, де є Словенія».__ "Indeed," she thought, "no one knows where Slovenia is."

Але Словенія є — і там, і тут, у довколишніх горах і на цьому майдані, — Словенією звали її країну. But Slovenia is - and there, and here, in the surrounding mountains and on this square - Slovenia was called her country.

Вона відклала журнал; немає сенсу обурюватися на світ, який нічого не знає про словенців; честь нації більше її не обходить. She put down the magazine; there is no point in resenting a world that knows nothing about Slovenes; the honor of the nation no longer bypasses it. Настав час пишатися собою, визнати, що вона-таки спромоглася, набралася врешті-решт відваги покинути життя — як добре! It's time to be proud of yourself, to admit that she did succeed, finally gained the courage to leave life - how good! І робить це так, як завжди собі уявляла — з допомогою снодійних пігулок, не залишаючи слідів. And she does it as she always imagined - with the help of sleeping pills, leaving no traces.

Вже майже півроку Вероніка намагалася знайти пігулки. Veronica has been trying to find pills for almost six months. Коли їй здалося, що вона не здатна їх добути, хотіла навіть перерізати собі вени. When it seemed to her that she could not get them, she even wanted to cut her veins. Ну й що, коли кімната буде захляпана кров'ю, а черниць охопить розпач і збентеження — самогубці насамперед дбають про себе, а не про інших. Well, when the room is flooded with blood, and the nuns are overwhelmed with despair and embarrassment - suicides take care of themselves first and foremost, not others. Звісно, вона б постаралася завдати якомога менше турбот своєю смертю, проте, якщо єдиним виходом для неї було перерізати вени, вибору вона не мала; а черниці усе приберуть та й забудуть — так їм простіше буде знову здати кімнату внайми. Of course, she would try to cause as little concern as possible with her death, but if the only way out for her was to cut her veins, she had no choice; and the nuns will clean everything up and forget - so it will be easier for them to rent a room again. Хоч це й кінець двадцятого століття, та люди й досі бояться привидів. Although this is the end of the twentieth century, people are still afraid of ghosts.

Ще можна було б, безперечно, кинутися з якоїсь високої будівлі в Любляні, але ж чи не буде від цього додаткових прикрощів її батькам? It would still be possible, of course, to jump out of a tall building in Ljubljana, but won't this be an additional annoyance to her parents? Крім потрясіння від вістки про смерть доньки, їм доведеться розпізнавати спотворений труп; ні, так було б гірше, бо залишилась би незагойна рана в серцях двох людей, які бажали їй тільки найкращого. In addition to the shock of the news of his daughter's death, they will have to recognize the distorted corpse; no, it would be worse, because there would be an incurable wound in the hearts of two people who wished her only the best.

__«Поступово вони змирилися б зі смертю доньки. "Gradually, they would come to terms with their daughter's death. Але забути розтрощений череп було б неможливо».__ But it would be impossible to forget the shattered skull. "

Стрілятися, стрибати з даху, вішатися — всі ці варіанти суперечили її жіночому єству. Shooting, jumping from the roof, hanging - all these options contradicted her feminine nature. Жінки-самогубці обирають значно романтичніші методи — ріжуть, наприклад, вени або ж ковтають завищені дози снодійного. Suicidal women choose much more romantic methods - cut, for example, veins or swallow high doses of sleeping pills. Безліч таких прикладів можна знайти в біографіях призабутих принцес і голлівудських актрис. Many such examples can be found in the biographies of forgotten princesses and Hollywood actresses.

Вероніка знала, що жити означає постійно чекати слушного моменту для дії. Veronica knew that living meant constantly waiting for the right moment to act. Так сталося й цього разу. It happened this time as well. Почувши її скарги на безсоння, дві подруги зуміли добути кожна по два пакетики потужних наркотиків, що їх уживали музиканти з місцевої дискотеки. After hearing her complaints about insomnia, two friends managed to get two bags of powerful drugs, which were used by musicians from a local disco. Вероніка цілий тиждень тримала ці чотири пакетики на нічному столику, готуючись до смерті й прощаючись — без жодних сантиментів — з тим, що люди нарекли життям. Veronica kept these four bags on the bedside table for a week, preparing for death and saying goodbye - without any sentiment - to what people called life.

І ось вона лежить — задоволена тим, що вчинила, і знуджена, бо не знає, що робити з часом, який їй залишився. And here she lies - satisfied with what she has done, and bored, because she does not know what to do with the time she has left.

Знову замислилася над отим абсурдним питанням. I thought again about this absurd question. Як можна починати статтю про комп'ютери отаким ідіотським рядком: «Де є Словенія?» How can you start an article about computers with such an idiotic line: "Where is Slovenia?"

За браком чогось цікавішого, вирішила прочитати статтю до кінця й довідалася, що компакт-диск, про який ішлося, був виготовлений, завдяки дешевій робочій силі, в Словенії — цій дивній країні, про яку ніхто й не знає, крім її мешканців. Lacking something more interesting, she decided to read the whole article and learned that the CD in question was made thanks to cheap labor in Slovenia, a strange country that no one knows about except its inhabitants. Кількома місяцями раніше, коли цей диск ще готувався до випуску, французький підприємець організував для журналістів з усього світу фуршет у Вледі, в замку. A few months earlier, when the CD was being prepared for release, a French businessman organized a buffet for journalists from around the world in Vleda, in the castle.

Вероніці пригадалося, що вона читала про цей фуршет — він став у місті справжньою подією, і не лише через реставрацію замку, яка мала якнайдетальніше відтворити середньовічну атмосферу цієї комп'ютерної гри, а й через полеміку в місцевій пресі — бо серед запрошених журналістів (з Німеччини, Франції, Англії, Італії й Іспанії) не було жодного словенця. Veronica remembered that she had read about this buffet - it became a real event in the city, not only because of the restoration of the castle, which was to recreate in detail the medieval atmosphere of this computer game, but also because of controversy in the local press. Germany, France, England, Italy and Spain) there was not a single Slovene.

Кореспондент журналу «Homme» — який завітав у Словенію вперше — не за власний, без сумніву, кошт і з метою поспілкуватися з іншими журналістами, накидати якісь цікаві спостереження й насолодитися дармовими наїдками й напоями у старовинному замку — вирішив розпочати статтю жартом, який зуміють оцінити витончені інтелектуали з його власного краю. The correspondent of Homme magazine - who visited Slovenia for the first time - decided to start the article with a joke that can be appreciated. sophisticated intellectuals from his own land. Мабуть, він ще й розказував колегам-журналістам різні байки про місцеві звичаї, не забувши згадати при цьому, як погано одягаються словенські жінки. Apparently, he also told his fellow journalists various fables about local customs, not forgetting to mention how badly Slovenian women dress.

Але це — його проблема. But this is his problem. Вероніка помирала, і її цікавило інше — скажімо, чи існує життя після смерті, або коли знайдуть її тіло. Veronica was dying, and she was interested in something else - say, whether there is life after death, or when her body will be found. Та все ж таки — можливо, саме завдяки прийнятому нею рішенню — стаття її збентежила. Still, perhaps because of her decision, she was embarrassed by the article.

Визирнула з монастирського вікна, що виходило на невеличкий люблянський майдан. She looked out of the monastery window, which overlooked a small square in Ljubljana. «Якщо вони не знають, де Словенія, то й Любляна для них — міф», — подумала вона. "If they don't know where Slovenia is, then Ljubljana is a myth for them," she thought. Як Атлантида, чи Лемурія, чи інші втрачені континенти, що збуджують людську уяву. Like Atlantis, or Lemuria, or other lost continents that excite the human imagination. Ніхто у світі не розпочав би статтю запитанням, де є гора Еверест, хоч би й ніколи там не був. No one in the world would start an article by asking where Mount Everest is, even if it has never been there. Але ось у самому центрі Європи кореспондентові поважного журналу було зовсім не соромно ставити таке запитання, бо він розумів, що більшість читачів не знає, де розташована Словенія, не кажучи про її столицю, Любляну. But in the heart of Europe, a respected magazine correspondent was not ashamed to ask such a question, because he understood that most readers did not know where Slovenia was located, let alone its capital, Ljubljana.

Саме тоді Вероніка й вирішила, чим займе час, бо минуло десять хвилин, а вона все ще не відчувала жодних фізичних змін. It was then that Veronica decided what time it would take, because ten minutes had passed and she was still not experiencing any physical changes. Останнім актом її життя буде написання листа до журналу з поясненням, що Словенія — це одна з п'яти республік, на які розпалася колишня Югославія. The last act of her life will be to write a letter to the magazine explaining that Slovenia is one of the five republics into which the former Yugoslavia has broken up.

Це й буде її лист самогубця. This will be her suicide letter. Без пояснення справжніх причин її смерті. Without explaining the real causes of her death.

А коли знайдуть тіло, то вирішать, що вона покінчила з собою, бо журналіст не знав, де знаходиться її країна. And when they find the body, they will decide that she committed suicide because the journalist did not know where her country was. Вона всміхнулась, уявивши газетну полеміку, де хтось підтримає, а хтось засудить її самогубство, вчинене заради честі власної держави. She smiled, imagining a newspaper controversy where someone would support and someone would condemn her suicide for the honor of her own state. А ще її збентежило, як швидко змінився в неї настрій, адже якихось кілька хвилин тому вона думала про щось цілком протилежне — про те, що світ з його географічними проблемами вже її не обходить. And she was embarrassed by how quickly her mood changed, because a few minutes ago she thought of something quite the opposite - that the world with its geographical problems no longer bypasses her.

Вона написала листа. She wrote a letter. І в неї з'явився раптом гарний настрій, що мало не викликав сумніви в доцільності смерті, але пігулки вона вже зажила; міняти щось було надто пізно. And she suddenly had a good mood, which almost cast doubt on the expediency of death, but she had already healed the pill; it was too late to change anything.

Зрештою, вона й раніше мала гарні настрої, та й узагалі, накладала на себе руки зовсім не тому, що була сумною, роздратованою жінкою з хронічними депресіями. After all, she was still in a good mood, and in general, she committed suicide not because she was a sad, annoyed woman with chronic depression. Вона любила блукати вуличками Любляни або дивитися з вікна своєї монастирської кімнатки на сніг, що падав на майдан, на пам'ятник поетові. She liked to wander the streets of Ljubljana or look from the window of her monastery room at the snow falling on the square, at the monument to the poet. Одного разу їй майже цілий місяць здавалося, що вона немов літає над землею, бо якийсь незнайомець просто насередині цього майдану подарував їй квітку. Once, for almost a month, it seemed to her that she was flying over the ground, because a stranger just in the middle of this square gave her a flower.

З нею, на її думку, все було нормально. In her opinion, everything was fine with her. А до смерті спонукали її дві дуже прості причини, й вона не сумнівалася, що багато хто її зрозумів би, якби вона їх пояснила. And there were two very simple reasons for her death, and she had no doubt that many would understand her if she explained them.

Перша причина: все в її житті було однаковим, а як тільки мине молодість, усе покотиться донизу, залишаючи незворотні сліди — старість, хвороби, втрата друзів. The first reason: everything in her life was the same, and as soon as youth passes, everything will roll down, leaving irreversible traces - old age, illness, loss of friends. Продовжуючи жити, вона нічого не досягне; навпаки, тільки зростатиме ймовірність страждання. Continuing to live, she will achieve nothing; on the contrary, the likelihood of suffering will only increase.

Друга причина була більш філософською: Вероніка читала газети, дивилася телевізор і усвідомлювала, що коїться зі світом. The second reason was more philosophical: Veronica read the newspapers, watched TV and realized what was happening to the world. Все було погано, а вона нічого не могла змінити на краще — відчуваючи натомість повне безсилля. Everything was bad, and she could not change anything for the better - feeling completely helpless instead.

Але дуже скоро вона переживе фінальну сцену свого життя, яка відрізнятиметься від усього, що було досі: смерть. But very soon she will experience the final scene of her life, which will be different from everything that has happened so far: death. Написавши листа до журналу, вона зосередилась на більш невідкладних речах, доречніших у цей момент її життя чи радше помирання. After writing a letter to the magazine, she focused on more urgent things, more relevant at this point in her life or rather dying.

Спробувала уявити свою смерть, та нічого в неї не вийшло. She tried to imagine her death, but nothing came of it.

Але й перейматися цим не варто, бо вже за кілька хвилин усе з'ясується само. But you shouldn't worry about that, because in a few minutes everything will become clear on its own.

За кілька хвилин — але за скільки? In a few minutes - but in how much?

Вона не знала. She didn't know. Проте тішилася думкою, що незабаром знатиме відповідь на питання, котре хвилює всіх: чи існує Бог? However, she was happy to think that she would soon know the answer to the question that worries everyone: does God exist?

На відміну від багатьох, це не було найважливішим питанням її життя. Unlike many, this was not the most important issue of her life. При старому комуністичному режимі в школах дотримувалися доктрини про відсутність життя після смерті, й вона звиклася з цією думкою. Under the old communist regime, the doctrine of no life after death was followed in schools, and she became accustomed to this idea. З іншого боку, ровесники її батьків, бабині й дідові однолітки On the other hand, her parents' peers, grandparents

вчащали до церкви, молилися, ходили на прощу й були свято переконані, що Господь почує їхні молитви. they went to church, prayed, went on pilgrimage, and were firmly convinced that the Lord would hear their prayers.

У двадцять чотири роки, випробувавши все, що тільки можливо випробувати — а вже це було немалим досягненням, — Вероніка майже не сумнівалася, що зі смертю все закінчується. At the age of twenty-four, having tried everything she could, and that was a great achievement, Veronica had little doubt that it would end with her death. Ось чому вона обрала самогубство: остаточну свободу. That's why she chose suicide: ultimate freedom. Вічне забуття. Eternal oblivion.

У глибині душі, однак, таївся сумнів: а що, як Бог існує? Deep down, however, there were doubts: what if God exists? Тисячі років цивілізації наклали табу на самогубство, бо воно порушувало всі релігійні приписи: людина бореться за життя, а не за смерть. Thousands of years of civilization have tabooed suicide because it violated all religious precepts: man fights for life, not death. Людський рід має плодитись і множитись. The human race must procreate and multiply. Суспільству потрібна робоча сила. Society needs manpower. Подружжя не повинно розлучатися, навіть коли гасне любов, бо державі потрібні солдати, політики й митці. Spouses should not divorce, even when love fades, because the state needs soldiers, politicians and artists.

__«Якщо Бог існує, в чому я дуже сумніваюся, Він знатиме, що в людського терпіння є межі. "If God exists, which I doubt very much, He will know that human patience has limits. Це ж Він створив оце безладдя — злидні, несправедливість, жадобу, самотність. It is He who created this disorder - poverty, injustice, greed, loneliness. Він мав, звичайно, найкращі наміри, проте результати виявилися катастрофічними; якщо Бог є, Він буде поблажливим до тих, хто вирішив дочасно покинути цю Землю, — можливо, Він навіть вибачиться за те, що примусив нас тут бути».__ He had, of course, the best of intentions, but the results were disastrous; if there is a God, He will be lenient to those who choose to leave this earth prematurely — perhaps He will even apologize for forcing us to be here. ”

До біса всі табу й забобони. To hell with all the taboos and superstitions. Її благочесна мати сказала б: «Господові відоме минуле, теперішнє й майбутнє». Her pious mother would say, "The Lord knows the past, the present, and the future." Значить, він випустив її в цей світ, прекрасно усвідомлюючи, що вона врешті-решт покінчить із собою, отож її вчинок не буде для нього шоком. So he released her into this world, knowing full well that she would eventually commit suicide, so her action would not be a shock to him.

Вероніка відчула приступ нудоти, дедалі сильнішої. Veronica felt an attack of nausea, growing stronger.

За кілька хвилин вона вже не зможе зосереджувати увагу на майдані за вікном. In a few minutes she will no longer be able to focus on the square outside the window. Знала, що надворі зима; була десь четверта година пополудні, а сонце заходило швидко. She knew it was winter outside; it was about four o'clock in the afternoon, and the sun was setting fast. Знала й те, що інші люди житимуть далі. She also knew that other people would live on. В цю мить повз її вікно проходив юнак, який побачив Вероніку і гадки не маючи, що вона вмирає. At that moment, a young man passed by her window when he saw Veronica and had no idea that she was dying. Група музикантів з Болівії (а де є Болівія? A group of musicians from Bolivia (and where is Bolivia? Чому журналіст про це не запитав?) Why didn't the journalist ask about it?) грала перед пам'ятником Франце Прешрену, великому словенському поету, який залишив такий глибокий слід у душі свого народу. played in front of the monument to Franz Prešren, the great Slovenian poet who left such a deep mark in the soul of his people.

Чи доживе вона до завершення мелодії, що долинає з майдану? Will she live to see the end of the melody coming from the square? Це буде чудовою згадкою цього життя: надвечір'я, музика, що оспівує країну з протилежного кінця світу, тепла затишна кімната, вродливий юнак, переповнений життям, котрий чомусь зупинився і дивиться It will be a wonderful memory of this life: the evening, music that sings the country from the opposite end of the world, a warm cozy room, a handsome young man, full of life, who for some reason stopped and watched

тепер на неї. now on to her. Вона усвідомила, що пігулки починають діяти, і що він буде останнім, хто її побачить. She realized that the pills were starting to work and that he would be the last to see her.

Юнак посміхнувся. The young man smiled. Вона всміхнулась у відповідь — їй не було чого втрачати. She smiled back - she had nothing to lose. Він помахав рукою; вона відвела очі — він забагато собі дозволяє. He waved his hand; she averted her eyes - he allowed himself too much. Спохмурнівши, юнак рушив далі, забуваючи обличчя у вікні назавжди. Frowning, the young man moved on, forgetting the face in the window forever.

Однак Вероніці приємно було востаннє відчути себе пожаданою. However, Veronica was pleased to feel wanted for the last time. Вона вбивала себе не тому, що їй бракувало кохання. She didn't kill herself because she lacked love. Не тому, що її не любили в родині, не через якісь фінансові проблеми чи невиліковну хворобу. Not because she was disliked in the family, not because of any financial problems or an incurable disease.

Вероніка вирішила вмерти цього чудового люблянського надвечір'я, коли на майдані грали музиканти з Болівії, попід її вікном проходив юнак, і вона тішилась усьому баченому й чутому. Veronica decided to die on this wonderful Ljubljana evening, when musicians from Bolivia were playing on the square, a young man was walking under her window, and she was happy with everything she saw and heard. Ще більше її тішило те, що їй не доведеться всього цього бачити й чути в наступних тридцять, сорок або й п'ятдесят років, коли ці речі втратять свіжість і поглиблять трагізм життя, в якому все повторюється, а кожен день нагадує інший. She was even happier that she would not have to see and hear all this for the next thirty, forty, or fifty years, when these things would lose their freshness and deepen the tragedy of a life in which everything repeats itself and each day resembles another.

Їй почало крутити в шлунку і стало дуже погано. She began to twist in the stomach and became very ill.

__«Дивно,__ — подумала вона. Strange, she thought. — __Здавалося, після такої дози снодійного я відразу ж засну».__ "It seemed that after such a dose of sleeping pills, I would fall asleep immediately."

Натомість їй дзвеніло у вухах і тягнуло на блювоту. Instead, her ears rang and she vomited.

__«Якщо мене знудить, я не помру».__ "If I get bored, I won't die."

Вона вирішила не думати про болі у шлунку й спробувала зосередитися на сутінках, що швидко насувалися, на болівійцях, на людях, що зачиняли свої крамнички й рушали додому. She decided not to think about the pain in her stomach and tried to focus on the approaching twilight, the Bolivians, the people closing their shops and heading home. Дзвін у вухах ставав дедалі різкішим, і Вероніка вперше відчула страх, жахливий страх перед невідомістю. The ringing in her ears grew louder, and for the first time Veronica felt fear, a terrible fear of the unknown.