10 Частина (1)

Лежить тут бог, що впав униз, Крах йогоо був немалим, Високий̆ і стрімкий̆ поміст Йомуу спорудили ми.

Епіграма Тлейлаксуу

Алія присіла, уперши лікті об коліна й̆ поклавши підборіддя на кулаки, і вглядалася в тіло на дюні — кілька костей̆ і трохи понівеченої̈ плоті, яка була колись молодою жінкою. Руки, голова, верх тулуба зникли, з'їденіі коріолісовим вітром. Пісок довкола було всіяно слідами медиків та слідчих їїї брата. Зараз усі вони вже забралися, окрім помічників із моргу, які стояли з того ж боку, що й̆ гхола Гайтт, чекаючи, доки вона завершить своє таємниче розслідування.

Небо кольору пшениці кутало все навкруги сизим світлом, звичним для пообіддя на цих географічних широтах.

Тіло було знайденее кілька годин тому, і запримітив йогоо низьколітний̆ кур'єрський̆ 'топтер: йогоо прилади зареєстрували слабкі сліди води там, де їхх не повинно бути. Кур'єр викликав експертів. І вони виявили — що? Що це була жінка років двадцяти, фрименка, узалежнена від семути... вона померла в цій̆ пустелі від витонченої̈ отрути тлейлаксанськогоо походження.

Смерть у пустелі не рідкісне явище. Але залежний̆ від семути фримен — така рідкість, що Пол вислав їїї оглянути місце події̈ за допомогою прийомівв, яким навчила їїї мати.

Алія відчувала, що нічого не дізналася, хіба що додала власної̈ таємничої̈ аури й̆ без того таємничій̆ справі. Вона почула, як стопи гхоли ворушать пісок, і подивилася на нього. Йогоо увага миттю зосередилася на 'топтерах ескорту — ті кружляли над ними, наче вороняча зграя.

«Стережися гільдієрів, що дарунки приносять», — подумала Алія.

'Топтер моргу і їїї власна машина стояли на піску поблизу скельного виступу, відразу за гхолою. Алії̈ захотілося чимшвидше забратися звідси, і забратися якомога далі.

Але Пол припускав, що вона може побачити те, чого не помітять інші. Дистикост їйй муляв. Після багатьох місяців міського життя він здавався доволі незручним. Вона дивилася на гхолу, питаючи себе, чи зміг би він встановити щось важливе про цю дивну смерть. Пасемко йогоо чорного кучерявого волосся вибилося з-під каптура дистикоста, і їїї рука так і тягнулася поправити йогоо.

І наче притягнуті цією думкою, йогоо сірі очі, що вилискували металом, звернулися до неї̈. Вона здригнулася й̆ відвела погляд.

Фрименська жінка померла тут від отрути, званої̈ «горлянкою пекла». Фрименка, узалежнена від семути. Алія поділяла Полову стривоженість цим поєднанням.

Похоронна команда терпляче чекала. Тіло містило надто мало води, щоб варто було йогоо зберігати. Відтак у поспіху не було потреби. А ще вони вірили, що Алія якимсь мистецтвом тайночитанняя розпізнає правду в цих останках.

Але жодної̈ правди вона так і не побачила.

Лише глибокий̆ гнів, викликаний̆ простодушністю помічників. Оце наслідок клятої̈ релігійноїї таємничості. Вони з братом не можуть бути людьми. Мусять бути чимось більшим. Про це постаралися Бене Ґессерит, маніпулюючи спадковістю Атрідів. Зробила свій̆ внесок і мати, спрямувавши їхх на шлях відьомства.

А Пол остаточно увічнив цю відмінність.

Превелебні Матері, що перебували в пам'яті Алії̈, схвильовано заворушилися, вимогливо викликаючи спогад-адаб разом зі зблисками думки: «Спокійноо, мале! Ти те, ким ти є. Маєш свої̈ відшкодування».

Відшкодування!

Вона жестом покликала гхолу.

Той̆ зупинився біля неї̈, уважний̆, терплячий̆.

— Що ти бачиш у цьому? — спитала вона.

— Можливо, ми ніколи не довідаємося, хто тут загинув, — відповів він. — Голова й̆ зуби зникли. Руки... Малоймовірноо, що існує генетичний̆ запис, який̆ відповідав би їїї клітинам.

— Тлейлаксанськаа отрута, — промовила вона. — Що ти про це скажеш?

— Багато хто купує такі отрути.

— Це правда. А тіло надто знищене, щоб йогоо можна було відновити, як це було зроблено з твоїмм тілом.

— Навіть якби ви довіряли тлейлаксуу.

Вона кивнула й̆ підвелася.

— Тепер відвези мене до міста.

Коли вони вже знялися в повітря й̆ повернули на північ,

сказала:

— Ти летиш точнісінько так, як це робив Дункан Айдагоо.

Він уважно на неї̈ глянув.

— Мені вже це казали.

— Про що ти тепер думаєш?

— Багато про що.

— До всіх чортів, перестань ухилятися від мого запитання!

— Якого запитання?

Вона зміряла йогоо сердитим поглядом. Він помітив гнів і знизав плечима.

«З цим жестом — викапаний̆ Дункан Айдагоо», — подумала

вона, а відтак звинувачувальним глухим і зловісним голосом промовила:

— Я хотіла лише змусити тебе висловити свою думку, щоб порівняти їїї із моїмии власними. Ця смерть молодої̈ жінки непокоїтьь мене.

— Я думав не про це.

— А про що ж?

— Про дивні емоції̈, які я відчуваю, коли люди кажуть про

того, ким я, можливо, був.

— Можливо?

— Тлейлаксуу дуже спритні.

— Не настільки. Ти був Дунканом Айдагоо.

— Дуже ймовірноо. Таким є початковий̆ розрахунок.

— То в тебе є емоції̈?

— Якоюсь мірою. Відчуваю запал. Неспокій̆. Нахил до тремтіння, який̆ я стримую лише з певним зусиллям. Бачу... проблиски образів.

— Яких образів?

— Вони надто швидкі, щоб їхх розпізнати. Проблиски. Спазми... майжее спогади.

— Хіба ж тебе не цікавлять ці спогади?

— Звичайноо. Цікавість штовхає мене вперед, але я просуваюся дуже неохоче. Думаю: «А якщо я не той̆, ким мене вважають?» І ця думка мені не подобається.

— І це все, про що ти думаєш?

— Вам краще знати, Аліє.

«Як він сміє називати мене на йменняя?» Вона відчула, як спершу наростає, а відтак згасає в ній̆ гнів на спогад про те, як він це сказав: м'який̆, ледь ламкий̆ півголос, невимушена чоловіча самовпевненість. М'язи їїї щелепи здригнулися. Вона зціпила зуби.

— Це не Ель-Кудс там, унизу? — спитав він, трохи хитнувши крилом, чим спричинив раптовий̆ переполох усього ескорту.

Вона глянула вниз, на їхніі тіні, що хвилями перепливали через вершину над перевалом Харг, на кліф і кам'яну піраміду, де покоївсяя череп їїї батька. «Ель-Кудс — Святе Місце».

— Це Святе Місце, — сказала вона.

— Одного дня мушу йогоо відвідати, — відповів він. — Близькість останків вашого батька може принести спогади, які я зумію впійматии.

Вона раптом побачила, наскільки сильною є йогоо потреба довідатися, ким він був. Це для нього найвищее прагнення. Вона глянула на скелі, на кліф і йогоо підніжжя, що спадало в напрямку піску. Піщане море — коричної̈ барви скеля здіймаласяя з дюн, наче корабель, що протистоїтьь хвилям.

— Повернися назад, — сказала вона.

— А ескорт?

— Полетять за тобою. Спустися вниз і пролети під ними.

Він підкорився.

— Ти справді служиш моєму братові? — спитала вона, коли

їхнійй 'топтер ліг на новий̆ курс, а ескорт полетів услід.

— Служу Атрідам, — формальним тоном відповів він.

Тут вона побачила, що йогоо права рука здіймаєтьсяя й̆ опускається, майжее як у древньому каладанському салюті. На йогоо обличчі з'явився сумовитий̆ задумливий̆ вираз. Вона спостерігала за тим, як він придивляється до кам'яної̈ піраміди.

— Що тебе непокоїтьь? — поцікавилася Алія.

Йогоо губи ворухнулися. Ламким, приглушеним голосом він промовив:

— Він був... він був...

По йогоо щоці скотилася сльоза.

Алія застигла, вражена фрименським благоговінням. Він віддав воду мертвому! Вона не могла стриматися — торкнулася йогоо щоки, відчула сльозу.

— Дункане, — прошепотіла вона.

Він наче приріс до панелі керування 'топтером, не зводячи очей̆ із гробниці внизу.

— Дункане! — підвищила вона голос.

Він зглитнув, похитав головою й̆ блиснув на неї̈ металевими очима.

— Я... відчув... йогоо руку... на своєму плечі, — прошепотів. — Відчув їїї! Руку...

Голос долинав десь із глибини горла.

— Був... другом. Був... моїмм другом.

— Хто?

— Не знаю. Гадаю, що... Не знаю.

Перед Алією спалахнув сигнальний̆ вогник: капітан їхньогоо

ескорту хотів довідатися, чому вони повернулися в пустелю. Вона взяла мікрофон і пояснила, що вони склали коротку данину шаноби гробниці їїї батька. Капітан нагадав їйй, що вже пізно.

— Тепер летимо до Арракіна, — промовила вона, відкладаючи мікрофон.

Гайтт глибоко вдихнув і розвернув їхнійй 'топтер на північ.

— Це була рука мого батька, правда? — спитала вона.

— Можливо.

Тепер у йогоо голосі звучали інтонації̈ ментата, який̆ розраховує ймовірностіі. Алія зрозуміла, що він опанував себе.

— Тобі відомо, звідки я знаю свого батька? — спитала вона.

— Дещо відомо.

— Дозволь мені пояснити більше.

Скупими фразами вона взялася пояснювати, як у ній̆ іще до

народження прокинулася свідомість Превелебної̈ Матері, розповіла про переляканий̆ плід, у нервових клітинах якого містилося знання безлічі життів — і все це трапилося після батькової̈ смерті.

— Я знаю мого батька так, як знала йогоо мати, — промовила. — До найменшихх подробиць. Якоюсь мірою я і є моєю матір'ю. У мені всі їїї спогади до моменту, коли вона випила Воду Життя й̆ ввійшлаа в транс переселення душ.

— Ваш брат пояснив мені дещо з цього. — Він? Чому?

— Я просив.

— Навіщо?

— Ментат потребує даних.

— Ох, — вона глянула вниз на плоскогір'я Оборонної̈ Стіни — шпичасте каміння, прірви й̆ ущелини.

Він побачив, куди вона дивиться, і сказав:

— Там, унизу, дуже відкрите місце.

— А все-таки там легко сховатися, — відповіла вона. Відтак

глянула на нього. — Нагадує мені людський̆ мозок з усіма йогоо криївкамии.

— Аххх, — промовив він.

— Аххх? Що означає це «аххх»? — Вона зненацька розлютилася, хоча причина цього гніву вислизала від неї̈ самої̈.

— Ви хотіли б знати, що приховує мій̆ мозок, — відповів він. То було твердження, а не запитання.

— Звідки знаєш, чи я ще не вивчила тебе, удавшись до ясновидіння? — спитала вона.

— Вам це вдалося? — зі щирою цікавістю здивувався він. — Ні!

— І в сивіл є свої̈ обмеження, — промовив він.

Він повеселів і це притлумило гнів Алії̈:

— Розважаєшся? Не маєш пошани до моїхх сил?

Запитання звучало не дуже переконливо, навіть для їїї власних вух.

— Шаную ваші віщі знаки, може, більше, ніж ви гадаєте. Я був серед присутніх на вашому Ранковому Ритуалі.

— І що ти там помітив?

— У вас великий̆ талант до маніпулювання символами, — промовив він, зосередивши увагу на панелі керування 'топтером. — Можна б сказати, як і належить бене-ґессеритці. Але ви, як і багато інших чаклунок, безпечно поводитеся зі своїмии силами.

Вона відчула судому страху й̆ вибухнула:

— Як ти смієш!

— Я смію значно більше, ніж сподівалися мої̈ творці, — відповів він. — Через такий̆ рідкісний̆ факт я й̆ залишаюся з вашим братом. Алія придивилася до сталевих кульок, що слугували йомуу очима: не було там людського виразу. Каптур дистикоста приховував лінію йогоо щелепи. Але вуста залишалися твердими. Проглядалися в них велика сила... і рішучість. У йогоо словах відчувалася впевнена міць. «Я смію значно більше...» Так міг би сказати Дункан Айдагоо. Невже тлейлаксуу витворили цього гхолу краще, ніж самі розраховували? Чи це тільки видимість,

частина йогоо умовних рефлексів?

— Поясни мені себе, гхоло, — наказала вона.

— «Пізнай̆ себе» — се ж заповідь твоя? — спитав він.

Вона знову відчула, що він розважається.

— Не грайсяя зі мною словами, ти... ти, предмет, — промовила

вона, відтак торкнулася долонею крис-ножа в піхвах, що висіли на грудях. — Навіщо тебе подарували моєму братові?

— Ваш брат казав мені, що ви спостерігали за прийомомм Посла, — відповів він, — тому мали б чути мою відповідь на це йогоо запитання.

— Повтори їїї ще раз... для мене.

— Моїмм призначенням є знищити йогоо.

— Це каже ментат?

— Ви наперед знаєте відповідь, — дорікнув він їйй. — Знаєте,

що цей̆ подарунок зайвийй. Ваш брат і без того прекрасно нищить себе сам.

Вона обмірковувала ці слова, тримаючи долоню на руків'ї̈ ножа. Каверзна відповідь, але йогоо голос був щирим.

— Навіщо ж тоді подарунок? — спитала вона.

— Можливо, тлейлаксуу зробили це для власної̈ розваги. Що теж правда, Гільдія просила в них як подарунок саме мене.

— Чому?

— Відповідь та сама.

— У чому полягає моя необачність у поводженні з власними

силами?

— А як ви їхх використовуєте? — відрізав він.

Йогоо відповідь вразила їїї, змусивши засумніватись у власних

силах. Забравши долоню з ножа, вона запитала:

— Чому ти сказав, що мій̆ брат сам себе нищить?

— Ох, годі, дитино! Де ж ця славетна сила? Невже ви неспроможні поміркувати?

Стримуючи свій̆ гнів, вона відповіла:

— Поміркуй̆ для мене, ментате.

— Гаразд.

Він оглянувся на ескорт, а тоді знову зосередив увагу на курсі. За північним краєм Оборонної̈ Стіни почала з'являтися рівнина Арракіна. Покриті пилом селища в суходолах і грабенах іще ледве проглядалися, проте навіть зараз уже можна було помітити віддалений̆ блиск Арракіна.

— Ось симптоми, — сказав він нарешті. — Ваш брат тримає офіційногоо панегіриста.

— Котрий̆ був дарунком фрименських наїбівв!

— Дивний̆ подарунок від приятелів, — промовив він. — Навіщо вони оточили йогоо вірнопідданськими лестощами? Ви насправді чули колись цього панегіриста? «Люди у ряхтінні сяйваа Муад'Діба. Умма-регент, наш Імператор, із темряви постав, щоб всіх освітити. Він владар наш, вода коштовна з незглибимого фонтана. Він радість розливає, щоб Всесвіт весь міг пити». Тьху!

Притишеним голосом Алія сказала:

— Якби ти повторив ці слова нашому фрименському ескорту, вони б тебе розтяли на дрібні шматочки птахам на корм.

— То скажіть їмм.

— Мій̆ брат панує з природного повеління небес!

— Ви й̆ самі в це не вірите, то навіщо кажете?

— Звідки ти знаєш, у що я вірю?

Вона відчула тремтіння, яке не могла стримати бене-ґессеритською силою. Цей̆ гхола спричиняв непередбачені нею ефекти. — Ви наказали мені міркувати як ментат, — нагадав він їйй.

— Жоден ментат не знає, у що я вірю! — Вона зробила два

глибокі, уривчасті вдихи. — Як ти смієш нас осуджувати?

— Осуджувати? Я вас не осуджую.

— Ти й̆ гадки не маєш, як нас учили!

— Вас обох учили правити так, — промовив він, — щоб пихата

владність стала вашим умовним рефлексом. Вас навчили бачити наскрізь усі хитромудрі політичні прийомии, усі глибокі таємниці війнии та релігії̈ й̆ користуватися з цього. Природне повеління? Яке природне повеління? Цей̆ міф блукає по людській̆ історії̈. Блукає, наче привид! Він нематеріальний̆, примарний̆. Хіба ж ваш джигад є природним повелінням?