Карлсон приходить на іменини (1)

Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий лаштувався їхати до бабусі.

Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої іменини! Чи не від самого того дня, коли йому минуло сім років.

Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майже стільки, як між різдвяними святами!

Увечері напередодні іменин Малий мав розмову з Карлсоном.

— Завтра в мене день народження,— сказав Малий.— Прийдуть Гунілла й Крістер, і в моїй кімнаті для вас накриють стіл...— Малий замовк і спохмурнів.— Я б залюбки запросив і тебе,— додав він,— але ж...

Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й просити в неї дозволу. Карлсон насупився, як ніколи, й заявив:

— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хоч повеселитися.

— Гаразд, гаразд, приходь,— квапливо сказав Малий.

Ні, хай буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати

іменин без Карлсона. [361]

— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон. Він уже перестав супитися.

— Звісно, тортом,— відповів Малий.— Мені спечуть іменинний торт з вісьмома

свічечками.

— Оце добре! — втішився Карлсон.— Слухай, знаєш, що мені спало на думку?

— А що? — спитав Малий.

— Попроси маму, нехай вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома

свічечками вісім тортів з однією свічечкою.

Малий не думав, що мама на таке згодиться.

— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.

— Не знаю,— відповів Малий і зітхнув.

Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільше в світі бажає.

— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують,— сказав він.— Але, звичайно, я

матиму багато інших подарунків. [362]

Тому я вирішив бути веселий цілий день і зовсім не думати про пса.

— Крім того, ти маєш мене,— сказав Карлсон.— А я ж, сподіваюсь, трохи кращий за

собаку!

Він схилив набік голову і глянув на Малого.

— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їх треба зразу віддати на благодійну справу.

— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їх тобі. Малий залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.

— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їду до своєї бабусі,— сказав Малий. Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:

— Я теж поїду до своєї бабусі. Вона набагато бабусіша за твою.

— А де твоя бабуся живе? — спитав Малий.

— У будинку, де ж іще? Чи ти, може, гадаєш, що в неї немає хати і вона цілу ніч бігає?

Більше вони не говорили ні про Карлсонову бабусю, ні про день народження Малого, бо було вже пізно і Малий мусив якнайшвидше лягати в ліжко, щоб не проспати своїх іменин.

Настав ранок. Малий, прокинувшись, лежав і чекав, що ось-ось відчиняться двері і всі зайдуть вітати його — з іменинним тортом і подарунками. Хвилини спливали страшенно довго. Малий уже не міг дочекатися. Йому аж млосно стало з нетерпіння.

Та ось у передпокої почулася хода і з-за дверей долинув спів: "На многі літа". Двері відчинились, і на порозі з'явилися всі — мама, тато, Боссе й Бетан.

Малий підвівся на ліжку, і очі в нього заблищали,

— Вітаємо тебе, любий синку! — мовила мама. [363]

— Вітаємо! — проказали всі.

І перед Малим поставили тацю. На ній був торт з вісьмома свічечками та інші

подарунки.

Подарунків було багато — хоч, здається, менше, ніж він звичайно отримував на

іменини. Тільки чотири пакуночки. Малий швидко порахував їх.

Але тато сказав:

— Може, ти вдень одержиш ще щось — не конче ж усі подарунки діставати вранці. Малий дуже радів своїм чотирьом пакуночкам. У них виявились: коробка

кольорових олівців, іграшковий пістолет, книжечка й нові сині штанці. Все йому страшенно сподобалось. Які вони гарні — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан! Ніхто не має таких гарних батьків і таких уважних сестри та брата!

Малий кілька разів вистрілив із пістолета. Звук був чудовий. Вся родина сиділа на краю ліжка і слухала, як він стріляє. О, він дуже любив їх усіх! [364]

— Подумати лише, минуло вже вісім років, відколи цей пуцьвірінок з'явився на світ! — сказав тато.

— Так, час збігає! — зітхнула мама.— А пам'ятаєш, який того дня був дощ у Стокгольмі?

— Мамо, то я народився тут, у Стокгольмі? — спитав Малий. — Ну звичайно, в Стокгольмі,— відповіла мама.

— Але ж Боссе й Бетан народилися в Мальме?

— Так, у Мальме.

— А ви, тату, народилися в Ґетеборзі? Ви якось мені казали... — Авжеж,— відповів тато.

— А ви, мамо, де народилися?

— В Ескільтуні,— сказала мама. Малий палко обняв її.

— Яке щастя, що ми всі зустрілися! Всі з ним погодились.

Потім вони ще раз проспівали Малому "На многі літа", а Малий ще раз вистрілив з пістолета. І який був луск!

Протягом дня він ще не раз стріляв із пістолета, чекав на гостей і все згадував татові слова про те, що. може, вдень будуть іще якісь подарунки. На мить він повірив, що станеться диво — йому подарують собаку але відразу ж зрозумів, що такого не може бути, і навіть вилаяв себе за дурні мрії. Адже він вирішив не думати сьогодні про собаку і бути веселим цілий день

І Малий справді був веселий.

Зразу ж після обіду мама почала накривати стіл ; його кімнаті. Вона прибрала стіл квітами і принесла три найкращі рожеві чашечки

— Мамо,— сказав Малий,— треба чотири чашки. [365]

— Навіщо чотири? — здивувалася мама.

Малий збентежився. Тепер він мусив признатися, що запросив на іменини й

Карлсона, хоч мама, звичайно, не буде рада.

— Карлсон, що живе на даху, також прийде до мене,— сказав Малий і твердо

подивився мамі в очі.

— Ох,— зітхнула мама.— Ну що ж, хай приходить. Адже сьогодні твої іменини.

Вона погладила Малого по русявій голівці.

— Скільки ще в тебе дитячих вигадок, Малий. Навіть не віриться, що тобі вже вісім

років... Якого ж ти насправді віку?

— Я чоловік у розквіті сил,— поважно відповів Малий.— Достоту, як Карлсон!

Час повільно минав. Уже давно настало те "вдень", що про нього казав тато, але

ніяких більше подарунків Малий не одержав.

Та врешті один він таки дістав.

Боссе й Бетан — у них ще не почалися канікули — повернулися зі школи і відразу

ж зачинилися в кімнаті Боссе. Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.

За деякий час вони вийшли, і Бетан, сміючись, вручила йому пакунок. Малий дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:

— Спершу прочитай вірша на пакунку.

Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.

Ось що він прочитав: Кожну днину, повсякчас Ти канючив пса у нас.

Тож сестричка й братик — ах! — [366]

Хоч набігалися страх,

А купили тобі пса.

Це не песик, а краса!

Оксамитовий, пухкий,

І ласкавий, і м'який,

Не попросить їсти й пити,

Буде він тебе любити.

Малий стояв, мов укопаний, і не казав ні слова.

— Ну, а тепер розв'яжи пакунок,— мовив Боссе.

Та Малий кинув пакунок на підлогу, і з очей йому бризнули сльози. — Чого ж ти, Малий, що з тобою? — спитала Бетан.

— Не плач, Малий, не треба! — засмучено сказав Боссе.

Бетан обняла його.

— Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш? Малий рвучко випручався

від неї. Обличчя в нього було мокре від сліз.

— Ви ж знали,— схлипнув він,— ви ж знали, що я хотів живого собаку! А ви ще й

дратуєте мене...

Він побіг до своєї кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла

й мама. Проте Малий не слухав, що вони йому казали,— він аж тіпався з плачу.

Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий день бути веселим, навіть коли й

не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика... Згадуючи про це, Малий знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.

Мама, Боссе й Бетан стояли навколо ліжка Малого Вони теж були зажурені.

— Треба зателефонувати татові й попросити, щоб вії прийшов з роботи трохи раніше,— сказала мама. [367]

Малий плакав... Що з того, що тато прийде додому? Все тепер здавалося Малому безнадійно смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.

Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшов додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий. Найкраще було б тепер умерти, і тоді Боссе й Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той їм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на його іменини, коли він був ще живий...

Та ось усі знов зібралися коло його ліжка — і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий ще глибше занурив обличчя в подушку.

— Слухай, Малий, там біля дверей на тебе хтось чекає,— сказав тато. Малий не озвався. [368]

Тато поторсав його за плече.

— Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!

— То Гунілла або ж Крістер,— неприязно промурмотів Малий. — Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! — сказала мама.

— Я не знаю ніякого Бімбо! — промурмотів Малий ще неприязніше.

— Ти його справді не знаєш,— сказала мама.— Але він дуже хоче познайомитися з тобою.

Тієї миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.

Малий напружив м'язи і вчепився в подушку. Ні, це йому уявляється.

Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.

— То пес? — спитав він.— Справжній живий пес?

Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це

все тільки сон! — маленьку таксу.

— Це мій живий песик? — прошепотів Малий.

В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося,

Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.

Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя,

скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!

— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.

Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж

защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, .коли ти по-справжньому щасливий? [369]

— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан.— Ми й гадки не мали тебе дратувати... так жорстоко,— додала вона.

Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.

— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака! Потім він сказав мамі:

— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращі в світі собаки.

Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.

О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!

Але раптом він занепокоївся:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику,— відповіла мама й показала на

маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.

— Добре,— зрадів Малий.

Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і

закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: —

Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й

закричала:

— О, який же він гарненький!

Малому було приємно слухати такі слова. [370]

— Майже такий гарний, як Йофа,— мовив Крістер.

— Навіть кращий,— сказала Гунілла.— І куди кращий за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий,— погодився Крістер.

Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до

іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та

сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий. [371]

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що

він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо. Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на

його свято.

Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий

поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.

Боссе просунув носа в двері й гукнув:

— Не з'їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку,— пообіцяв Малий.— Хоч це й несправедливо:

адже ви стільки з'їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.