Частина четверта (2)
втну...
I він знову засміявся.
— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися... I він знову засміявся. Потім знову споважнів:
— Знаєш... сьогодні вночі... краще не приходь.
— Я тебе не залишу.
— Я матиму такий вигляд, наче мені зле... Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не
треба, щоб ти це бачив...
— Я не залишу тебе.
Однак він був заклопотаний.
— Я кажу тобі це... і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила... Гадюки ж
злі. Когось ужалити для них утіха.
— Я тебе не залишу.
Щось його заспокоїло.
— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.
Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він
ішов прудко й рішуче.
— А, це ти...— тільки й сказав він мені.
I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.
— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це
буде не так... Я мовчав.
— Бачиш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.
Я мовчав.
— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого
жалкувати.
Я мовчав.
Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:
— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з
рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися...
Я мовчав.
— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п'ятсот мільйонів дзвіночків, а я п'ятсот мільйонів струмків...
I тут він теж замовк, бо заплакав...
— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.
I він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав:
— Знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива. Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками...
Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:
— Ну от. Це все...
Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.
Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно.
Не закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево. Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.
XXVII
I от збігло вже шість років... Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було
в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома...
I все ж потроху я заспокоївся. Тобто... не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А ночами я люблю слухати зорі. Немов п'ятсот мільйонів дзвіночків...
Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з'їв троянду? Іноді я кажу собі: "Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває троянду скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем". Тоді я щасливий. I всі зорі тихенько сміються.
А часом я кажу собі: "Іноді, трапляється, буваєш неуважний... Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався баранець на волю..." I тоді всі дзвіночки мовби плачуть...
Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з'їв троянду...
Погляньте на небо. I спитайте себе: "Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з'їв?" I ви побачите, як усе змінюється...
I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з'явився на Землі, а потім зник.
Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою! I якщо до вас підійде золоточубий малий
хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.
Леонові Верту
