×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Старший боярин, Розділ третій, 2

Розділ третій, 2

А коли увійшов у хату, то тітка розставляла обід на столі, застеленім свіжою скатертиною: і борщ з курятиною в зеленій мисці, і курятину в білій квітчастій тарілці, і вареники, запечені з сметаною у високій жовтій макітрі, і затірку з молоком, і ложки, і виделки, покладені в тих місцях, коло яких мали сидіти трапезники, і паляницю високу, білу, аж сонячну, на рушнику, з ножем, напоготовленим до чину. Все-все, що Гордій побачив, підхопило його почуття і понесло в приємні високості рідних звичаїв, де кубляться всякі тумани, повсталі з казок чарівної давнини. У хаті було вимазано, долівка притрушена сухим сіном, і лави навколо стола і попід стінами аж до мисника застелені килимками; навмисне для цього витканими у Петра Лабая. І жердка, і піл біліли під святковими ряднами, що пахли сонячним промінням і береговими вітрами.

Гордій, забувши, що не вмивався, для ради неділі поцілував тітці руку і сів до столу. Вона теж, не зауваживши небожевого прогріху, сіла і, перехрестившись, сказала:

— Господи, благослови своїм духом святим. І обоє їли мовчки якусь хвилину, а потім тітка підвела голову до небожа.

— Сьогодні вранці, ще як ти спав, була я в батюшки і прохала там, аби не гнівалися, бо ти прийдеш з одвідинами до них аж через тиждень. Не хочеться мені показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж світишся від своєї отієї науки. Треба тебе вилюднити трохи, щоб не сміялися панянки одуковані.

— То ви були в попа?

— Кажу ж тобі, що була.

— Чи ви не догляділи часом, чи в них на хаті коло вивода стріха не розшита?

Тітка подивилася на небожа пильно-пильно, а далі й промовила:

— Не догляділа. Чуже господарство для мене зась, і я, не прохана, ніколи не клопочуся ні людськими радощами, ні людським добром.

Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і перевернув на друге:

— Та то я хотів сказати, що бачив на самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде.

— Може, ще що бачив? — спитала тітка з недружнім притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час бурі.

Парубок, остаточно збитий з пантелику і згадавши те, що бачив, почервонів і, не знаючи що далі казати, бовкнув:

— У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось жіночим голосом страшно сумно співало.

І злетіла враз вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою.

— А де ж саме співало: чи проти нашого подвір'я, чи проти попового?

— Ніби проти попового, але було так сумно, що мені здавалося, у грудях серце навіки замре.

— Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не дурно це, щось буде, — сказала тітка, справивши погляд углибінь своєї душі, де живе невмируща бувальщина.

— А що ж воно співає?

— Співає билиця, бодай її пам'ять була не прийняла!

— А чи можна й мені знати про неї хоч трохи? — зрадів Гордій, що може відвернути тітку від неприємного враження, яке він зробив початком розмови.

— Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати, і конче треба знати.


Розділ третій, 2

А коли увійшов у хату, то тітка розставляла обід на столі, застеленім свіжою скатертиною: і борщ з курятиною в зеленій мисці, і курятину в білій квітчастій тарілці, і вареники, запечені з сметаною у високій жовтій макітрі, і затірку з молоком, і ложки, і виделки, покладені в тих місцях, коло яких мали сидіти трапезники, і паляницю високу, білу, аж сонячну, на рушнику, з ножем, напоготовленим до чину. Все-все, що Гордій побачив, підхопило його почуття і понесло в приємні високості рідних звичаїв, де кубляться всякі тумани, повсталі з казок чарівної давнини. У хаті було вимазано, долівка притрушена сухим сіном, і лави навколо стола і попід стінами аж до мисника застелені килимками; навмисне для цього витканими у Петра Лабая. І жердка, і піл біліли під святковими ряднами, що пахли сонячним промінням і береговими вітрами.

Гордій, забувши, що не вмивався, для ради неділі поцілував тітці руку і сів до столу. Вона теж, не зауваживши небожевого прогріху, сіла і, перехрестившись, сказала:

— Господи, благослови своїм духом святим. І обоє їли мовчки якусь хвилину, а потім тітка підвела голову до небожа.

— Сьогодні вранці, ще як ти спав, була я в батюшки і прохала там, аби не гнівалися, бо ти прийдеш з одвідинами до них аж через тиждень. Не хочеться мені показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж світишся від своєї отієї науки. Треба тебе вилюднити трохи, щоб не сміялися панянки одуковані.

— То ви були в попа?

— Кажу ж тобі, що була.

— Чи ви не догляділи часом, чи в них на хаті коло вивода стріха не розшита?

Тітка подивилася на небожа пильно-пильно, а далі й промовила:

— Не догляділа. Чуже господарство для мене зась, і я, не прохана, ніколи не клопочуся ні людськими радощами, ні людським добром.

Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і перевернув на друге:

— Та то я хотів сказати, що бачив на самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде.

— Може, ще що бачив? — спитала тітка з недружнім притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час бурі.

Парубок, остаточно збитий з пантелику і згадавши те, що бачив, почервонів і, не знаючи що далі казати, бовкнув:

— У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось жіночим голосом страшно сумно співало.

І злетіла враз вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою.

— А де ж саме співало: чи проти нашого подвір'я, чи проти попового?

— Ніби проти попового, але було так сумно, що мені здавалося, у грудях серце навіки замре.

— Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не дурно це, щось буде, — сказала тітка, справивши погляд углибінь своєї душі, де живе невмируща бувальщина.

— А що ж воно співає?

— Співає билиця, бодай її пам'ять була не прийняла!

— А чи можна й мені знати про неї хоч трохи? — зрадів Гордій, що може відвернути тітку від неприємного враження, яке він зробив початком розмови.

— Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати, і конче треба знати.