×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Старший боярин, Розділ дев'ятий, 4

Розділ дев'ятий, 4

— Моя дитино, — почав отець Дмитро. — Добре, що ти вчора мене не пустила. І нині і ти, і я будемо розважнішими і легше найдемо стежку запобігги лихові, що на нас насовується.

— Таточку, — вигукнула панна Варка, заломивши руки і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей під тиском тривалого розпачу, — де ж ви були раніше з батьківською ласкою співчуття? Бо тепер я до вас вже відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні душі під впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом із середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки ліхтаря.

— Господь з тобою! — обізвався збентежений батько, несподівано застуканий страшним змістом доччинних слів. — Я не буду дошукуватися рації тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналізувати свої почування небезпечно. І треба тільки віддатися велінню серця і говорити про горе, що проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхтаревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб полегшало.

— Таточку, я хоч і чую щирість ваших слів, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гімназії, мене товаришки звали "покритчучка" і сахалися товаришувати зі мною. Я нишком плакала і була між ними сама. А коли одбувався вечір по закінченню гімназії, і на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про моє прізвище. А він сказав дуже голосно:

— Посмітюха.

І потім, почервонівши, справив помилку, але ніхто вже справленого не помітив; і губернаторша, обернувшись до свого чоловіка, сказала:

— Посмітюха, а краще заспівала за солов'я? Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної душевної кривди. І, мабуть, тоді в душі луснуло щось дуже тендітне і завжди натягнене до останньої можливості у моїм єстві. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми, що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, із яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в Україні десь у клуні. Яке може дати справжній спокій і щастя серцю, змученому чужиною.

— Варко! Я догадувався про щось таке, але не хотів непроханий у твою душу заглядати і додавати туди ще й свойого лиха.

— Тату, я зараз говорю серцем, не розумом... І воно мені не те каже. Воно каже, що все могло б статися інакше, якби вам прийшло в голову, що ваше лихо, мені довірене, могло б стати за початок душевної злагоди між мною і вами. Але ви крилися, а коли і говорили часом зі мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас, а ви мене.


Розділ дев'ятий, 4 Section nine, 4

— Моя дитино, — почав отець Дмитро. — Добре, що ти вчора мене не пустила. І нині і ти, і я будемо розважнішими і легше найдемо стежку запобігги лихові, що на нас насовується.

— Таточку, — вигукнула панна Варка, заломивши руки і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей під тиском тривалого розпачу, — де ж ви були раніше з батьківською ласкою співчуття? Бо тепер я до вас вже відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні душі під впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом із середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки ліхтаря.

— Господь з тобою! — обізвався збентежений батько, несподівано застуканий страшним змістом доччинних слів. — Я не буду дошукуватися рації тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналізувати свої почування небезпечно. І треба тільки віддатися велінню серця і говорити про горе, що проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхтаревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб полегшало.

— Таточку, я хоч і чую щирість ваших слів, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гімназії, мене товаришки звали "покритчучка" і сахалися товаришувати зі мною. Я нишком плакала і була між ними сама. А коли одбувався вечір по закінченню гімназії, і на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про моє прізвище. А він сказав дуже голосно:

— Посмітюха.

І потім, почервонівши, справив помилку, але ніхто вже справленого не помітив; і губернаторша, обернувшись до свого чоловіка, сказала:

— Посмітюха, а краще заспівала за солов'я? Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної душевної кривди. І, мабуть, тоді в душі луснуло щось дуже тендітне і завжди натягнене до останньої можливості у моїм єстві. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми, що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, із яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в Україні десь у клуні. Яке може дати справжній спокій і щастя серцю, змученому чужиною.

— Варко! Я догадувався про щось таке, але не хотів непроханий у твою душу заглядати і додавати туди ще й свойого лиха.

— Тату, я зараз говорю серцем, не розумом... І воно мені не те каже. Воно каже, що все могло б статися інакше, якби вам прийшло в голову, що ваше лихо, мені довірене, могло б стати за початок душевної злагоди між мною і вами. Але ви крилися, а коли і говорили часом зі мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас, а ви мене.