image

Гуцало Євген - Голодомор, 55 / 60

55 / 60

Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.

— За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці.— Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.

— Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе, поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу... Мене доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.

Горпина ледве спромагається на слово:

— Де ж таке чувано.

— Е-е, ще не таке чувано.

— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.

— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.

й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.

— А як попадешся?— питає Горпина.— Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.

— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися...

Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.

— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш... Приміряй оцю хустку.

Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.

— Гарна,— шепоче.

— Не бійся, приміряй.

Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.

— Як наречена! — хвалить він.

— Ет,— несподівано шаріється Горпина.

З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена. — Олько, ти? — виривається в чоловіка.— Встала?

Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.

— Закортіло до вас.

Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву.



Хочете вивчати якусь мову?


Вчіться нацьому тексті ітисячі вподобають це на LingQ.

  • Величезна бібіліотека аудіо уроків, всі супроводжені текстом.
  • Революціні інструменти навчання
  • Глобальна, інтерактивна навчальна спільнота

Вивчення мови онлайн @ LingQ

55 / 60

Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.

— За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці.— Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.

— Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе, поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу... Мене доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.

Горпина ледве спромагається на слово:

— Де ж таке чувано.

— Е-е, ще не таке чувано.

— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.

— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.

й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.

— А як попадешся?— питає Горпина.— Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.

— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися...

Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.

— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш... Приміряй оцю хустку.

Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.

— Гарна,— шепоче.

— Не бійся, приміряй.

Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.

— Як наречена! — хвалить він.

— Ет,— несподівано шаріється Горпина.

З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена. — Олько, ти? — виривається в чоловіка.— Встала?

Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.

— Закортіло до вас.

Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву.

×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.