16 / 60

— Конає...

Чвиркає чадною слиною, від якої гірко в роті, й бере той вузлик з просом.

Зав’язує — і ховає за пазуху. Далі зводиться й поволеньки чапає на сусідове подвір’я. Заглядає через шибку, чи є там хто в хаті, але знадвору не видно. Тоді Павло Музика стукає в раму й жде. Нема нікого.

Може, вони вже там усі повмирали? Або на роботу подалися в колгосп? І знову стукає в раму. Гаркуша, тримаючись рукою за одвірок, висувається з сіней надвір.

Підсліпувато мружиться проти сонця так, наче нічого не бачить. — Хто тут?

— озивається посеред білого дня. — Та я тут.

Нарешті Гаркуша втуплюється в Павла Музику, впізнавши сусіда з голосу.

Хочеться спалахнути люттю, але на ненависть немає сили, тільки щелепи відвисають, тільки переривчасте дихання виривається з грудей: — Отам, у бузині,— Павло Музика показує на кущі бузини на краю обійстя,— твій хлопець.

Сконав, либонь, піди забери. І вісник смерті Павло Музика важко й спокійно йде геть...

— Спи, доню, спи...

— Місяць світить у вікні, хай батько погасить, бо не дає спати.

— Погасить батько, тільки ти засни.

Ось як тільки ти заснеш, тільки засни. — Ти погасиш, батьку?

— Погашу,— скрипить батько зубами в нічній темряві на лежанці.

Мати Марія, сидячи біля дочки, чує, як у Галі пашать щоки, горить лоб, як усю її пойняв жар, так і факає від неї живим полум’ям.

— Місяць так світить, що я бачу далеко-далеко,— жебонить струмком доччин переривчастий голос.— Поля за селом... жовта стерня в павутинні бабиного літа, а по шляхах — вози та вози!..

На возах — снопи пшениці та жита... Ось і батько мій їде на возі, поганяє коней... Батьку, ви бачите себе на возі? — А чом не бачу,— скрипить зубами Павло Музика.

— Снопи везете в село.

Жито в снопах. — Жито везу в снопах.

— Так славно, так славно!

Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить дочку: хай спить, благословенна господом богом.

Але наче від чарів того хресного знамення Галя вмить виринає з хвиль забуття. — А як славно в нашому селі на Червоному току!

Скільки хліба понавозили з колгоспного поля! Я ще ніколи не бачила такого току, стільки хліба на току, стільки людей. Геть-чисто всеньке село зібралося, молотить і віє, молотить і віє. А червоні знамена горять, а транспаранти палають, і все так гарно понаписувано на транспарантах... Ось і мати стоїть біля віялки, пшеницю віє. Батьку, ви бачите її біля віялки? — Бачу... Я снопи на возі привіз, мати пшеницю віє.

— Славно як!